Шпаргалка по " Історія України"

Найбільш заможними у ХVІІІ ст. були шляхетські і старшинські родини Апостолів, Галаганів, Марковичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків (Лівобережжя), Кондратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських, Данилевських (Слобожанщина), Браницьких, Жевуських, Любомирських, Понятовських, Потоцьких, Чарторийських (Правобережжя). Саме з їх кола стали формуватися промислові підприємці.

Соціальна структура  суспільства др. пол. ХVІІ–ХVІІІ ст. теж зазнала впливу капіталістичних елементів (станово-класова). Основними класами Лівобережної України були: шляхта, знатне військове товариство (заможні козаки, які виконували державну і військову службу), козацтво, духовенство, міщани і селяни.

Козаки у ХVІІІ ст. перетворилися: бідні у селян, заможні – на дворян (1785). Селяни були найнижчим станом суспільства. У 1701 р. Мазепа вводить дводенну панщину на Лівобережжі. У 1783 р. остаточно забороняються селянські переходи, кріпосне право встановлюється на Лівобережжі і Слобожанщині, а в 1796 р. – на Правобережжі та Півдні.

Посилення феодальних утисків у  др. пол. ХVІІ–ХVІІІ ст. викликало невдоволення народних мас, яке досить часто перетворювалося на повстання і заворушення. Причинами народних виступів були майнове розшарування козацтва, зростання старшинського землеволодіння, посилення соціального, національного і на Правобережжі – релігійного гніту. Народні виступи мали антикріпосницький, національно-визвольний характер. Їх рушійними силами виступали козаки, селяни, міщани, православне духовенство.

Наприкінці ХVІІ ст. – на поч. ХVІІІ ст. народні повстання мали і політичне забарвлення: виступ у 1692 р. старшого писаря Генеральної Військової Канцелярії Гетьманщини Петра Іваненка (Петрика), повстання С.Палія 1702-1704 рр. на Правобережжі.

Посилення соціального і національного  гноблення в умовах відсутності  власної держави викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, яке переросло у гайдамацький рух. Гайдамаччина (від турец. “розбійник”, військові формування часто до 300-500 чол., спочатку займалися соціальним розбоєм) як форма антифеодальної і національно-визвольної боротьби виникає у першій пол. ХVІІІ ст.: повстання 1734-35 рр. (соціальний протест і політичні мотиви), 1750 р. і, особливо 1768 р. (у “коліївщині” добавилися релігійні мотиви – повстанці (≈ 2 тис. чол.) захопили Умань, жорстоко розправилися із магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, католицькими священиками.). У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) народний протест проявився у русі опришків (з сер. ХV ст. до 20-30-х років ХІХ ст., з румун. “розбійник”, з пол. – винищувач, соціальний бандитизм). Особливого розмаху цей рух набув за життя Олекси Довбуша (1719-1745).

На Лівобережній Україні у ХVІІІ ст. виступи народних мас проти посилення феодальних утисків набули характеру “шукання козацтва” (Полтавщина, Новгород-Сіверщина, Слобожанщина). Найбільш знамените – повстання у с. Турбаях на Полтавщині (1789-1794): козаки і селяни, очолювані братами Рогачками та Семеном Помазаном, боролися проти панів Базилевських.

Отже, у др. пол. ХVІІ-ХVІІІ ст. на українських землях завершується формування феодальних відносин, складається велике землеволодіння та відбувається закріпачення селянства. Феодальні утиски викликають зростання антифеодальних рухів та народних повстань.

20. Проаналізувати політичний розвиток українських земель наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст., обґрунтувати причини ліквідації Російською державою автономного устрою України.

Наприкінці ХVІІ ст. українські землі виявились поділеними між сусідніми державами: Правобережна Україна перебувала під владою Польщі (у її складі залишались Волинь і Галичина); Лівобережна, Слобідська Україна і Запорожжя – під владою Російської держави.

На Правобережжі Річ Посполита стала відроджувати порядки, які існували до Визвольної війни:

– у 1699 р. ліквідується правобережне козацтво; українські землі знову були поділені на воєводства (Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське);

– активно відновлюється  магнатське і шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система у сер. ХVІІІ ст. поширюється на всю територію Правобережжя;

– відновлюється переслідування православної віри.

Гайдамацький рух і, особливо, Коліївщина 1768 р. значно послабили Річ Посполиту (у “коліївщині” добавилися релігійні мотиви – повстанці (≈ 2 тис. чол.) захопили Умань, жорстоко розправилися із магнатами, шляхтичами, євреями-орендарями, католицькими священиками.). Наприкінці 18 ст. Річ Посполита була розділена Австрією та Росією. Австрійська імперія приєднала Галичину (1772), Буковину (1775), а також контролювала Закарпаття. До Росії у 1793-1795 рр. відійшли Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина (1797 р. – Київська, Волинська та Подільська губернії).

Політика Російської держави на українських землях з кінця ХVІІ і, особливо у ХVІІІ ст. мала централізаторський характер. Особливістю політичного розвитку Лівобережної (Гетьманської) та Слобідської України у ХVІІІ ст. був поетапний наступ на автономні права України і включення її до складу імперії:

Вирішальним етапом у відносинах між  Україною і Російською державою стало  гетьманування І.Мазепи (1687-1708). У 1708-1709 рр. з метою відновлення автономного статусу України він перейшов на бік шведського короля і виступив проти Петра І. Після поразки у Полтавській битві 1709 р. Мазепа разом із своїми прибічниками (близько 4-5 тис. запорозьких козаків і 45 осіб зі старшинського оточення гетьмана) знайшов політичний притулок у с. Бендерах (в Молдавії, під владою Туреччини). Після смерті Мазепи гетьманом у вигнанні був обраний П.Орлик, який у 1710 р. склав проект першої Конституції (“Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська”).

У відповідь Петро І розпочав політику обмеження та ліквідації автономії України: 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І.Скоропадського (1708-1722 рр.), з 1709 р. діяльність гетьмана контролювалася резидентом; у 1720 р. вперше офіційно заборонено українську мову; з 1724 до 1727 р. Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія (утворена ще 1722 р.).

Повернуто частину прав та вольностей Україні було у 1727-1734 рр. (знову відновлено посаду гетьмана – ним став Данило Апостол). Д.Апостол провів судову реформу, ревізію землеволодіння, навів порядки  у фінансах і сформував державний  бюджет).

Після смерті Д.Апостола владу в Україні отримало “Правління гетьманського уряду” (3 росіян і 3 українців). Чергове повернення автономних прав Україні відбулося у 1750-1764 рр. за часів гетьманування К.Розумовського: провів судову реформу (Гетьманщина була поділена на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд), почав скликатися з’їзди старшини – Генеральні Збори (шляхетський парламент), модернізував військо (вдосконалив артилерію, ввів однакове озброєння та уніформу).

У 1764 – 1783 рр. було остаточно ліквідовано  українську автономію: 1764 р. – ліквідовано гетьманство (влада перейшла до ІІ Малоросійської колегії); у 1775 р. – зруйновано Запорізьку Січ (25 тис. козаків було переселено на Кубань, 5 тис. запорожців заснували Задунайську Січ на території Туреччини, значна кількість козаків отримала статус селян); у 1781 р. – скасовано полковий устрій Лівобережжя (намісництва, а з 1796 р. – губернії, Слобожанщина – 1765); у 1783 р. запроваджується кріпосне право, а також ліквідовано козацтво як стан; у 1785 р. українську старшину зрівняно у правах з російським дворянством. Наприкінці ХVІІІ ст. Україна перетворилась на звичайну провінцію Російської імперії.

Катерина ІІ продовжила розпочату  Петром І політику централізації  України. Остаточна ліквідація гетьманства  не викликала будь-якого протесту ні серед козацької старшини, ні серед простого народу. Російська влада запрошувала українську знать на державну службу та роздавала їй військові чини та дворянські титули. Для народу українські пани були нічим не кращими від російських. Ліквідація Запорозької Січі пояснюється непотрібністю Січі для боротьби проти кримських татар, претензіями на козацькі землі російських дворян та бунтівним статусом Січі (козаки брали участь у всіх народних повстаннях в Україні).

У 1783 р. до складу Російської імперії ввійшли відвойовані у Туреччини території Кримського ханства. Почалася активна колонізація Південної України – Новоросії. Вихід до Чорного моря, освоєння Півдня сприяли економічному розвитку Росії та України.

Отже, українська держава в обмеженому вигляді проіснувала на Лівобережній Україні до поч. 80-х років ХVІІІ ст. (на Правобережжі уряд Польщі скасував козацький устрій ще на поч. ХVІІІ ст.). Входження Правобережної України до складу Російської імперії мало позитивне значення для більшості українських земель, майже 80 % яких було об’єднано в межах однієї держави. Етнічне возз’єднання правобережних і лівобережних українців, поновлення позицій православної церкви сприяли консолідації української нації.

21. Проаналізувати соціально-економічний розвиток України у складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

До складу Російської імперії у  ХІХ ст. входили ≈ 80 % українських  земель – Правобережна /Південно-Західний край/, Лівобережна /Гетьманська – Малоросія/, Південна /Новоросія/ і Слобідська Україна. Російський уряд у 1796 р. замість намісництв створює губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У сер. ХІХ ст. Україна була поділена на 9 губерній (у ХІХ – на початку ХХ ст. українські землі, які входили до складу Російської імперії, називались Наддніпрянською Україною).

Головним сектором економіки в  українських губерніях було сільське господарство, а стан аграрних відносин визначав, значною мірою, динаміку всього суспільного розвитку. У першій пол. ХІХ ст. в аграрній сфері переважало поміщицьке землеволодіння (в укр. землях ≈ 75 % усієї землі, і 60 % селян). Однак у розвитку с/г спостерігалися такі тенденції:

– занепадають поміщицькі господарства (технічна відсталість, зниження прибутків, заборгованість державі /понад 83 млн. крб. – наприкінці 50-х рр. майже кожен четвертий маєток був оформлений під заставу/);

– посилюється експлуатація селян: поміщицькі (Східна і Правобережна Україна), державні (Лівобережна і Південна Україна), удільні. Панщина становила 4-6 днів на тиждень, додаткові повинності /будівельні дні/, натуральний та грошовий оброки (державні селяни – феодальна грошова рента). На сплату селянських податків йшло майже 40 % селянських прибутків; селянські господарства підривало зростаюче обезземелення (необхідний мінімал. наділ – 5 дес., наявний – 1,2 дес. у Подільській губ.). Рятуючись від обезземелення, селяни переселялися (в Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край) або йшли на заробітки.

У 1847 – 1848 рр. на Правобережній Україні  царські власті провели інвентарну реформу (спроба законодавчо врегулювати  взаємовідносини поміщиків і  кріпаків): у кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначати їх мав сам поміщик, уся земельна власність якого залишалася недоторканою. Все це сприймалося як прагнення державної влади увічнити кріпосницькі відносини. Тому селяни виступили проти інвентарної реформи. Царським властям довелося запроваджувати її силою.

У перш. пол. ХІХ ст. в аграрному  секторі зароджуються капіталістичні відносини (Південна і Правобережна Україна) – товарне зернове землеробство (житниця Європи), товарне тваринництво, регіональна спеціалізація (поміщики Правобережної Укр. вирощували цукрові буряки, катеринославські і херсонські – льон, соняшник, картоплю, полтавські – коноплі і тютюн); формується заможна селянська верхівка (підприємців).

У промисловості глибокі капіталістичні зміни сталися у 30-40-х рр.: промисловий переворот на цукрових заводах і суконних мануфактурах (перехід від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики, технічний переворот) прискорив розвиток машинобудівної, металургійної і вугільної галузей промисловості. Головними галузями у перш. пол. ХІХ ст. були харчова і переробна (поміщицькі або державні підприємства; конкуренцію їм створювали купецькі – торгівельна фірма “К.М.Яхненко та Ф.С.Симиренко” у 40-х рр. відкрила три великі цукрові заводи у селах Ташлик, Руська Поляна й Городище Черкаського повіту Київської губ. – парові машини; Терещенки, брати Болдирєви). Формування національного ринку прискорювали чумаки (за один рік у 40-х рр. перевозили до 600 тис. возів різних товарів; найбільш популярним був Контрактовий ринок у Києві (за один день – тисячі контрактів), через чорноморські порти (Одеса, Херсон, Миколаїв) Україна все більше втягувалася до всеросійського ринку.

Розвиток капіталістичних відносин руйнував класову структуру феодального суспільства, виділяючи клас буржуазії (підприємці виділяються з середовища поміщиків, селян, міщан та купців) та клас найманих робітників (розорені селяни й ремісники). Станова система обмежувала отримання освіти: нижчі верстви населення мали право навчатися у парафіяльних двокласних школах; діти дворян, купців, службовців і заможних міщан – у повітових училищах,гімназіях, ліцеях; діти дворян – у гімназіях, ліцеях та університетах.

Отже, основою суспільного розвитку Російської імперії у перш. пол. ХІХ ст. стали дві суперечливі тенденції: криза феодальних і зародження капіталістичних відносин. Загострення протиріч між цими тенденціями викликало у сер. ХІХ ст. кризову (революційну) ситуацію в Російській імперії: кріпосне право заважало формуванню ринку вільної робочої сили, стримувало індивідуальне підприємництво та вільну ринкову конкуренцію; розвиток державного управління стримував громіздкий бюрократичний і, до того ж, корумпований апарат; розвитку капіталізму перешкоджав становий устрій; відсталість країни від передових країн Європи показала поразка Росії в Кримській війні 1853-56 рр. – навесні 1855 р. 8 повітів України були охоплені масовими селянськими виступами (“Київська козаччина”)). Вихід з кризи передова частина російських правлячих кіл (Олександр ІІ /1855-1881/) вбачала у розробці та впровадженні курсу реформ, спрямованих на модернізацію економіки (і політичних відносин).

22. Обґрунтувати необхідність реформ 60 – 70-х років ХІХ ст. у Російській імперії та їх наслідки для Наддніпрянської України.

Загострення протиріч між феодальними та капіталістичними відносинами викликало у сер. ХІХ ст. кризову (революційну) ситуацію в Російській імперії. Причини цієї кризи: