Шпаргалка по " Історія України"

У 40-х рр. ХІІІ ст. Галицько-Волинська  держава була спустошена монголами, але її втрати були меншими, ніж в інших князівствах. На князюванні залишився Данило Галицький. У 1245 р. Данило зламав опір бояр, дав відсіч Угорському королівству та остаточно утвердився у Галичі. Значних зусиль він докладав для організації боротьби проти монголо-татар. Його успіхами зацікавився папа Інокентій ІУ – він надіслав Данилу корону (іншою умовою була релігійна унія між православ’ям і католицизмом у ГВК). У 1253 р. Данило Галицький був коронований. Похід 1253 р. не було здійснено. А 1254-1255 рр. війська Данила відвоювали болохівські міста в районі Случі й Тетерева. Данило Галицький об’єднав майже всю Правобережну Україну з Києвом. У внутрішній політиці Данило намагається посилити єдність держави, придушує боярські змови, будує нові міста (Львів), фортеці, церкви та монастирі, сприяє розвитку культури.

Після смерті Данила у 1264 р. ГВК розпадається на кілька частин (між синами). Спробу об’єднати батьківські землі  зробив старший син Лев (1202 – 1301), але Волинь було передано Мстиславу  Даниловичу.

Об’єднав землі королівства  внук Данила Юрій І Львович, 1301 – 1308 – час розквіту, спокою та економічного добробуту. Він теж прийняв титул  „короля Русі”. У 1303 р. було утворено окрему українську православну митрополію – Галицьку. Встановив добросусідські відносини з сусідніми країнами, уклав союз з Тевтонським орденом. Спадщина Юрія І дісталася його синам – Андрію та Леву ІІ, які правили удвох. Орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом і Польщею для боротьби проти ординців. У 1323 р. загинули.

У 1325 р. князем був обраний Юрій ІІ Болеслав (племінник Андрія та Лева ІІ) – правив до 1340 р. У зовнішній політиці тримався союзу з Тевтонським орденом (як противага Польщі), мав дружні стосунки з Литвою. Сприяв поширенню католицизму і був отруєний. Литва, Польща та Угорщина розділили ГВК.

Історичне значення ГВК:

• продовжило традиції державності на укр. землях (з 1199 до 1340 рр.): політичні та культурні – „перша форма української державності” (М.Грушевський);
• організовувало опір монгольській навалі;
• важлива роль у духовно-культурному розвитку українського народу.

 

 

8. Проаналізувати особливості політичного розвитку та соціально-економічних процесів на українських землях у др. пол. ХІV – перш. пол. ХVІІ ст.

У др. пол. ХІV – першій пол. ХVІІ ст. українські землі не мали власної державності і були розділені сусідніми країнами (більша їх частина входила до складу Литви і Польщі, однак суттєвий вплив на ситуацію на українських землях мали також Угорщина, Молдавія, Московська держава, Кримське ханство і Туреччина). Період ХІV – першої половини ХVІІ ст. умовно можна назвати литовсько-польською добою в історії України.

Боротьбу за українські землі Польща і Литва розпочали  з поділу у 1340 р. Галицько-Волинського князівства: Польща отримала Галичину, а Литва – Волинь. У 50-х роках ХІV ст. литовці завоювали Чернігіво-Сіверщину і Переяславщину (Придніпров’я), у 1362 р. – Київщину і Поділля. Польща у 1387 р. остаточно закріпила за собою Галичину, розпочавши ополячення та окатоличення галицьких земель.

Литовські завойовники, звільняючи руські землі від Золотої Орди, розширили кордони Литовської держави до Чорноморсько-Азовського узбережжя. Утворена ними держава стала зватися Велике князівство Литовське (ВКЛ), 90 % її населення становили українці та білоруси (русини). Литовці зберегли на українських землях стару систему управління князівствами, релігію і культуру, руську мову та закони Київської Русі, залишили родові землі українським боярам.

У 1385 р. литовський князь  Ягайло, який став польським королем, уклав Кревську унію з Польщею: Литва приєднувалася до Польщі і приймала католицтво. Однак проти цієї унії виступив намісник Ягайла, князь Вітовт Великий (1392–1430 р.) та литовська, українська і білоруська знать. У 1392 р. Вітовт був визнаний намісником польського короля, довічним правителем Литовського князівства. ВКЛ отримало адміністративну автономію – колишні звичаї і закони продовжили діяти на Русі, однак Вітовт усунув місцевих князів від управління. У Волинській, Новгород-Сіверській, Київській, Подільській землях стали управляти великокнязівські намісники. Вітовт намагався добитися повної незалежності і королівського титулу для себе і для Литви, однак безуспішно. У цей час посилився вплив Польщі і католицької віри на литовських і руських землях.

У другій пол. ХV ст. литовський уряд змінює політичний курс щодо українських князівств і ліквідує їх автономію. Князівства перетворювались на воєводства – звичайні провінції на чолі з намісниками, яких призначав литовський князь. Литва посилює національний, соціальний та релігійний наступ на українське населення.

Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. на українські землі посилюються напади сусідніх держав: Московського князівства та Кримського ханства. На поч. ХVІ ст. Московське князівство приєднало Чернігівське князівство. Щорічно з кінця ХV ст. нападали на українські землі кримські татари (Кримське ханство виникло у 1449 р., відокремилось від Золотої Орди).

Загроза зовнішніх ворогів і  феодальні міжусобиці роблять становище  Литви майже катастрофічним та змушують заключити союз з Польщею. Внутрішнє і зовнішнє становище Польщі було стабільним, приєднання Литви (й українських земель) було дуже вигідним для її економіки.

Об’єднання Литви і Польщі в  одну державу відбулося на сеймі  у 1569 р. Підписана на ньому Люблінська унія передбачала утворення нової держави, яка стала зватися Річ Посполита (“Республіка”). Люблінська унія змінила не лише політичну ситуацію в Україні, а й справила великий вплив на соціально-економічні відносини на Україні.

В економічному розвитку українських  земель у ХІV ст. велику роль відігравали мисливство, бортництво і рибальство, а також торгівля. В ХV – ХVІІ ст. відродилося сільське господарство, на світових ринках зріс попит на зерно. Польські феодали (власність на землю належала лише шляхті) стали перетворювати свої маєтки на фільварки (ці господарства виробляли зерно для продажу на світових ринках, використовуючи працю кріпосних селян). З кінця ХV ст. в Галичині й на Волині запроваджується кріпосне право (14 днів на рік), у ХVІ ст. закріпачується селянство Брацлавщини і Придніпров’я (Литовський статут 1588 р., термін розшуку селян-втікачів збільшувався з 10 до 20 років).

У містах поширюється  цехова форма організації виробництва: розквіт цехового виробництва припадає на ХV-ХVІ ст. (у Києві, Львові, Луцьку нараховувалось по 15-30 цехів). У ХV ст. з’являються постійні ярмарки (у Львові, Києві, Галичі, Луцьку). У сер. ХVІ – перш. пол. ХVІІ ст. в Україні виникають перші мануфактури (виробляли поташ, залізо, селітра, сіль). У ХІV ст. на українських землях поширюється магдебурзьке право (привілей на виборне самоврядування): спершу його отримали Санок та Львів. З початку ХV ст. воно поширюється по всіх великих містах Русі й Поділля та ВКЛ (Волинь, Київщина, Переяславщина). Інші міста залишалися приватновласницькими.

У ХІV – ХVІ ст. паралельно етнічному та релігійному виникає поділ на стани (“стан” об’єднує людей на основі юридично визнаних прав, привілеїв і обов’язків).

Основними станами суспільства  литовсько-польського періоду були:

– шляхта – військово-службовий  стан, головним обов’язком якого було несення військової служби у князя за власний кошт. За службу отримували земельні пожалування, мали широкі політичні й економічні права;

– духовенство;

– козацтво (як стан з 1572 р.);

– міщани (1-15 % населення);

– селянство складало майже 80 % укр. населення.

У ХІV – перш. пол. ХVІІ ст. український народ був позбавлений власної державності. Українські землі зазнавали посилення соціального, національного і релігійного гніту. Втягнення українських земель у європейські економічні відносини призвело до остаточного закріпачення селян та піднесення шляхетського стану.

 

 

 

9. Обґрунтувати причини Люблінської унії, її сутність та наслідки для українських земель.

Політичний занепад  ВКЛ і загроза зовнішніх ворогів зробили становище Литви майже катастрофічним. Литовський уряд змушений був шукати союзу з Польщею, яка добивалася об’єднання з ХІV ст. Кревська унія 1385 р. (шлюбна унія) – передбачала приєднання ВКЛ до Польщі і прийняття Литвою католицизму. Однак через опір очолюваної князем Вітовтом (1392 – 1430 р.) опозиції литовської української та білоруської знаті Литва фактично залишалася окремою державою.

З часу Кревської унії 1385 р. по 1501 р. Польща зробила 8 спроб заключити  союз з Литвою. З поч. ХVІ ст. Польща була шляхетською республікою з виборним монархом на чолі. Її внутрішнє та зовнішнє становище було стабільним (“золотий вік”). Польська шляхта мала широкі права й політичну незалежність, що приваблювало українську шляхту Литви.

Зацікавленість з боку Литви у союзах з Польщею пояснювалася:

• внутрішньою слабкістю Литви;
• нападами зовнішніх ворогів: Московського князівства та Кримського ханства. Московське князівство на поч. ХVІ ст. приєднало Чернігівське князівство, а загалом у війнах перш. пол. ХVІ ст. ВКЛ втратило майже 1/3 своєї території. В умовах посилення польської політики (соціального та релігійного гніту, ополячення і ліквідації автономії) в українських землях посилюються проросійські настрої: для деяких князів Москва мала стати захисницею православних від релігійних переслідувань. Кримське ханство виникає у 1449 р. (відокремилося від Золотої Орди, у 1475 р. стало васалом Турецької імперії). Його економіка розвивалась екстенсивним шляхом – кочове скотарство і примітивне землеробство. Потреби держави і прожитковий мінімум місцевому населенню кримські татари намагались забезпечити шляхом зовнішньої експансії. З кінця ХV ст. татари щорічно нападали на українські землі – з 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів. Втрати населення внаслідок нападів татар на Україну протягом ХV – ХVІ ст. становлять за деякими підрахунками як мінімум 2-2,5 млн. вбитих і поранених (при загальній чисельності населення – 4 млн.).

Польща була зацікавлена у союзі з Литвою з таких причин:

• нові землі, придатні для сільськогосподарського виробництва (на них потім створювалися фільварки), в умовах зростання попиту на сільськогосподарську продукцію в Європі;
• боротьба проти посилення експорту російських продуктів у Західну Європу.

Об’єднання Литви  і Польщі в одну державу юридично закріпила Люблінська унія 1 липня 1569 р.: Річ Посполита (“Республіка”) мала єдиного виборного короля, загальний сейм і сенат, грошову систему, податки та зовнішню політику. ВКЛ зберегло часткову автономію – місцеве самоврядування, військо, фінанси та судочинство. Українські землі (Підляшшя, Волинь, Київщина і Брацлавщина) стали власністю Польщі і були поділені на 7 воєводств. Однак на їх території діяло “литовське право” (другий Литовський статут 1566 р. – Волинський).

Люблінська унія мала неоднозначні наслідки для українських земель:

– поширення через Польщу нових форм соціального та правового життя (принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування);

– колонізація південних  земель, створення кварцяної армії  для захисту південних рубежів  від кримсько-татарських набігів;

– посилення соціального, національного та релігійного наступу  на українське населення.

 

 

 

10. Охарактеризувати сутність Берестейської  церковної унії, її наслідки для  українського суспільства.

З посиленням польської  експансії в Україні провідні верстви українського суспільства стали все більше запозичувати католицький латинський обряд,що призвело до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Головним чинником денаціоналізації України були єзуїти.

Важливу роль після Люблінської унії у суспільно-політичному житті Речі Посполитої після Люблінської унії відігравали релігійне і мовне питання. Державна релігія у Польській державі (католицька) гарантувала державні посади і земельні наділи, через українська знать масово переходила у католицтво (православним українцям заборонялось займати вищі державні посади, у містах вони усувались від участі в самоуправлінні, платили більш високі податки тощо; в установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства). Однак католицькій церкві загрожувала європейська Реформація (на польських землях з кінця ХV – на поч. ХVІ ст. поширювались протестантські ідеї реформи церкви – спрощення обрядовості і примат особистої віри над церквою, ідея перекладу Святого Письма народними мовами і, зокрема аріанство в Галичині і Волині). Православна церква теж була у кризовому стані: церковні верхи боролися за прибуткові посади, забувши про свою паству, а місцеві священики знаходилися у повній залежності від феодалів. Тому багато церковних ієрархів найкращий шлях розв’язання церковної проблеми на українських землях вбачали в об’єднанні православної та католицької церкви.

Українські магнати, деякі  православні єпископи, а також  митрополит київський Михайло Рогоза, прагнули зрівнятися в політичних правах з польськими феодалами, а священнослужителі – з католицькими єпископами, які брали участь в роботі сенату. Через це вони і підтримали ідею церковної унії.

Угоду про церковну унію підписав уніатський собор, який відбувся 6-10 жовтня 1596 р. у Бресті (Берестя). Нова церква (греко-католицька або уніатська) визнала владу папи римського й догмати католицької церкви, зберігаючи православні обряди й церковнослов’янську мову в богослужінні.

У результаті церковної  унії замість православної церкви в  Україні і Білорусі створювалася уніатська (греко-католицька) церква. Православ’я оголошувалось поза законом, всі православні храми, їх землі та майно переходили до уніатів. Католики і уніати насаджали унію на всій території України і Білорусі. Але основна маса українського населення не визнавала унію.