Шпаргалка по " Історія України"

Теоретичну програму українського національного відродження запропонувало  у 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство (кін. 1845 – поч. 1846 р., М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський, Т.Шевченко, П.Куліш та ін.). Соціальна програма кирило-мефодіївців вимагала скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу, політичні зміни ґрунтувалися на принципах християнської етики, ідеї слов’янської федерації та лібералізму (особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу). Діяльність товариства була обмежена науковими дискусіями та просвітницькою діяльністю серед учнівської молоді. На поч. квітня 1847 р. товариство було розкрите й розгромлене.

Отже, суспільні рухи першої половини ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні відображали найбільш гострі проблеми соціально-політичного розвитку і містили вимоги ліквідації кріпосного права, ухвалення конституції Російської імперії та національного відродження українського народу.

25. Охарактеризувати процес національного відродження в Наддніпрянській Україні у першій половині ХІХ ст., дати оцінку діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.

Формування українського національного  руху розпочалося наприкінці ХVІІІ ст. із відродження автономістичних настроїв козацької старшини: діяльність на Лівобережжі Герольдичної комісії по визнанню дворянських титулів (1797-1835) викликала сильний інтерес до історії серед провідної верстви українського суспільства (Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, маршалок шляхетства Роменського повіту Василь Полетика, Андріян Чепа, Федір Туманський). Цей інтерес підсилювався практичними потребами багатьох козацьких старшин – герольдія не визнала дворянства і наказала виключити з дворянських книг близько 23 тис. чол. із 100 тис. претендентів.

Для розвитку українського національного  відродження велике значення мало видання  у 1798 р. в Петербурзі поеми І.П.Котляревського “Енеїда”, написаної українською  народною мовою, народної за змістом  і духом. “Енеїда” започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п’єси І.Котляревського “Наталка-Полтавка” і “Москаль-Чарвник”, написані теж українською мовою.

Великий вплив на укр. національне відродження мали французька революція, наполеонівські війни та ідеї романтизму (прославлення народу, його пісенної культури, традицій). Вплив романтизму був особливо відчутним на Слобожанщині, де у 1805 р. у Харкові за ініціативою місцевого діяча В.Каразіна було відкрито університет – єдиний на той час вищий навчальний заклад у Наддніпрянській Україні. У 1816 – 1819 рр. у Харкові друкується перший масовий популярний часопис “Український вісник”. У 20-х рр. студенти університету А. Метлинський, Л. Боровиковський, О. Корсун, І.Срезневський утворили літературне об`єднання під назвою “Харківські романтики”. У своїх творах вони оспівували військові походи запорожців та козацькі суспільні порядки. І.Срезневський у 1833 – 1838 рр. у Харкові видав шість книжок фольклорно-історичної збірки “Запорожская старина”, яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму. У 1834 р. у Харкові були видані “Малоросійські повісті”, автор яких Григорій Квітка-Основ`яненко був визнаний “батьком української прози”. Продовженню процесів українського національного відродження на Правобережній Україні сприяло заснування у 1834 р. Київського університету.

Теоретичну програму українського національного відродження запропонувало  у 40-х рр. ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство (кін. 1845 – поч. 1846 р., М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський, Т.Шевченко, П.Куліш та ін.). Соціальна програма кирило-мефодіївців вимагала скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу, політичні зміни ґрунтувалися на принципах християнської етики, ідеї слов’янської федерації та лібералізму (особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу). Діяльність товариства була обмежена науковими дискусіями та просвітницькою діяльністю серед учнівської молоді. На поч. квітня 1847 р. товариство було розкрите й розгромлене.

Українське національне відродження  мало культурницький характер (література, фольклор) і не загрожувало політичній системі Російської імперії. Однак покарання учасників КМТ виявилося досить жорстоким.

26. Дати оцінку суспільним течіям та рухам в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст.

У другій пол. ХІХ ст. відбулося  певне пом’якшення політичного режиму і збільшення прошарку інтелігенції. Різні течії російського опозиційного руху виступили із власним баченням шляхів модернізації Російської імперії:

народницький (60 рр. ХІХ ст. – поч. ХХ ст., головна мета - селянська революція під керівництвом інтелігенції):

У 60 – 80-х рр. як у російських, так і в українських губерніях (Київ, Одеса, Чернігів) виникають нелегальні народницькі організації, які підтримували між собою зв`язки та підпорядковувались центральній організації “Земля і воля” в Петербурзі. Піддаючи критиці капіталістичні зміни в російському суспільстві, революційні народники вбачали ідеал суспільного ладу в самоврядній селянській общині, через яку після ліквідації самодержавства планувалось перейти до соціалізму. Для пропаганди своїх поглядів серед селянства народники розпочали “ходіння в народ” (вони постійно мешкали у селах, працюючи писарями, вчителями, фельдшерами, ковалями, і проводили бесіди з селянами). Народники вважали, що селянство “по духу” вже є соціалістичним, а самодержавство позбавлене соціальної бази в суспільстві – все це, на їх погляд, і мало обумовити соціалістичну революцію. Однак селянство, яке зажадало передачі землі не колективу, а в приватну власність, не підтримало народників. “Ходіння в народ” закінчилось поразкою. Наприкінці 70-х років у народницькому русі відбувся розкол на дві організації: поміркований “Чорний переділ” та більш радикальну “Народну волю”. Її члени – А. Желябов, С. Перовська, М. Кибальчич – стали на шлях індивідуального терору проти царських урядовців і самого царя. 1 березня 1881 р. під час одного з таких терактів загинув цар Олександр ІІ, однак смерть царя не підштовхнула російське суспільство до революції, як сподівались народники, а стала приводом для припинення ліберальних реформ, у першу чергу – політичної, яка могла б перетворити Російську імперію на конституційну монархію.

 ліберальний (70-ті – 1881 р., земства вимагали конституційних реформ у Росії; найбільш опозиційним було Чернігівське земство).

 марксистський (найбільш популярний). На початку 1875 р. в Одесі виникає “Південноросійський союз робітників” – перша політична організація пролетаріату в Україні. Члени цього “союзу” висунули вимоги політичних свобод і “визволення робітників з-під гніту капіталізму”. У 80-х рр. виникають нелегальні марксистські групи і гуртки у Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні. У 90-х рр. ідеї марксизму розповсюджуються у промислових регіонах України. У 1897 р. у Києві і Катеринославі, за прикладом Петербурга, виникають “Союзи боротьби за визволення робітничого класу”. Члени цих союзів займаються пропагандою ідеології марксизму, суть якої полягає у неминучості соціалістичної революції та встановлення політичної влади пролетаріату у формі диктатури. Результатом діяльності марксистських гуртків було посилення соціального напруження у суспільстві і утворення політичних партій. Пропагандистами марксизму в Україні виступали вчені Київського університету М.Зібер та С.Подолинський.

Розвиток українського національного руху у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. пройшов декілька етапів: 60-70 рр. – культурно-освітній (громадівський) і у 90-ті рр. – поч. ХХ ст. – політичний (завершився утворенням партій).

Громади – культурно-освітні організації, які ставили своїм завданням поширювати національну ідею шляхом видання книг, журналів, проведення вечорів і створення недільних шкіл).

У своєму розвитку громадівський рух  пройшов два етапи:

1) українофільський (культурно-просвітницький) кін.50-поч.60-х рр.: 1859 р. було засновано першу укр. громаду у Петербурзі, а у 1861 р. – у Києві (В.Антонович) та в інших містах Наддніпрянської України. У 1863 р. було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові і закрито усі недільні школи. Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (1863) заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань.

2) науково- політичний у 70-х рр. (Київ – Стару Громаду очолив проф. В.Антонович, Полтава, Чернігів, Харків, Єлисаветград і Одеса) (з видавничою діяльністю і обговоренням національних справ). У 1873 р. Київська громада виступила з вимогою федеративного устрою Росії з наданням широкої автономії для України (Одеська громада – більш радикальна), проте після Емського указу 1876 р. про заборону української мови в Україні її було розігнано.

80-ті роки ХІХ ст. увійшли в  історію українського руху як  “мертві” – розвивалися культурна  і наукова галузі (до політичної  боротьби за федеративний устрій  Росії закликав за кордоном  М.Драгоманов).

У 90-х рр. ХІХ ст. український  національний рух політизується. Перші чіткі політичні вимоги висунуло таємне товариство “Братство тарасівців” (1891-93, І.Липа, Б.Грінченко та Мих. Коцюбинський): широка політична автономія України (самостійність), захист культурних та соціальних прав українського народу. Активну підтримку ідеї “Братства” знайшли серед українських студентів, за винятком ідеї самостійності України (проти – старе культурницьке покоління та молоді українські соціалісти). Подальше втілення програма братства отримала в діяльності різних національних партій самостійницької орієнтації.

27. Проаналізувати адміністративно-політичний статус та соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у кінці ХУІІІ – на поч. ХХ ст.

Після розділів Польщі наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі – Закарпаття, Галичина і Буковина – увійшли до складу Австрійської імперії. Закарпаття входило до складу Угорського королівства і в адміністративному плані підпорядковувалося Братиславському намісництву. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий край „Королівство Галичини і святого Володимира”. Буковина, яка мала статус герцогства, до 1849 р. входила до складу Галичини на правах окремого округу.

Населення західноукраїнських земель становило 7 млн. осіб. Більшість населення цих земель складали українці (70 % усього населення регіону), однак частіше їх звали “русинами” або використовувались місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці. Крім українців (“русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи.

Західноукраїнські землі у ХІХ  ст. виконували роль аграрно-сировинного  придатку Австрійської імперії. Найбільш розвинутим регіоном була Галичина (тут  проживало 3,5 млн. чол., адміністративна влада належала німецьким і польським землевласникам). Основу її економіки становило відстале сільське господарство (у 1796 р. у Галичині було відновлено панщину і фізичні покарання селян). Промисловість Галичини знаходилася в початковій стадії розвитку і лише у 1843 р. з’явилися перші парові машини на 20 кінських сил. Вартість продукції галицької промисловості становила 5 % вартості продукції всіх промислових підприємств імперії. Буковина (влада належала німцям і румунським боярам) і Закарпаття (проживало 300-тис. чол., підпорядковувалося Угорщині) піддавалися ще більшим утискам з боку феодалів, які не дбали про економічний розвиток цих земель, а використовували їх природні багатства і сировину.

Австрійський уряд у  квітні 1848 р. скасував у Галичині панщину, декларував демократичні свободи (непорушність національності й мови) і заснував наприкінці 1848 р. у Львівському університеті кафедру укр. мови (очолив Я.Головацький).

У 1867 р. Австрія перетворилася на конституційну монархію – Австро-Угорську імперію (була поділена на дві частини). Галичина і Буковина ввійшли до австрійської частини імперії, а Закарпаття – до складу її угорської частини. У 1873 р. Галичина отримала автономію (до компетенції Галицького сейму належало право виносити рішення, що стосувалися культури, освіти і суспільної опіки.

Низький рівень агротехніки, малоземелля, високі податки, тиск з боку австрійської адміністрації – все це гальмувало розвиток ринкових відносин в Західній Україні та призводило до масової еміграції українців в Європу та інші країни світу.

У соціально-економічному житті західноукраїнських земель найбільш тяжким було становище селян, які страждали від малоземелля і проблему аграрного перенаселення намагалися вирішити за допомогою еміграції до США і Канади, Бразилії і Аргентини. Покращити життя сільського населення мав на меті кооперативний рух – близько 500 кредитних організацій, кооперативних магазинів, культурницькі організації – “Просвіта” (у 1914 р. мала 77 філій та бл. 3 тис. читалень). У цей час виникли спортивно-пожежні товариства “Сокіл” (1898) і “Січ” (1900), які стали зародком майбутнього українського війська.

Розвиток фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях у 70 – 90-ті рр. ХІХ ст. охопив такі галузі: лісопильну, нафто-, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну, металообробну. В інших галузях переважали дрібні підприємства. Великий вплив на розвиток промисловості наприкінці ХІХ ст. справив іноземний капітал (австрійський, нім., англ., фр.). Втягнувшись у світові ринкові відносини, західноукраїнські землі виконували роль постачальника сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних виробів Заходу.

Отже, політичне життя західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії  було більш активним, ніж на східних  землях, хоча соціально-економічне становище набагато тяжчим. Політичні реформи австрійського уряду перетворили Галичину на базу українського національного відродження у ХІХ ст. Однак стримування промислового розвитку краю та малоземелля зумовили початок у 70-90-х рр. ХІХ ст. трудової еміграції із Західної України.

28. Визначити основні течії у суспільному русі західноукраїнських земель у ХІХ – початку ХХ ст.

На початку ХІХ ст. територія  Галичини, Буковини та Закарпаття входила  до складу Австрійської імперії. Більшість  населення цих земель складали українці. Однак частіше використовувалось поняття “русини” або місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці та ін. Крім українців (“русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи.