Шпаргалка по " Історія України"

20 вересня білогвардійські війська  розпочали наступ проти армії  УНР. У вересні – жовтні 1919 р. велись жорстокі бої армії  УНР на Правобережній Україні.  Контроль Директорії поширювався  лише на частину Поділля. Українське військо опинилося затиснутим у “трикутнику смерті”: між російськими білогвардійцями, поляками та більшовиками. Втрати армії УНР досягли 70 % свого складу: до бойових втрат додалася смертність від тифу, епідемія якого розпочалася наприкінці жовтня. Порятунок у цій катастрофічній ситуації УГА вбачала у таємних переговорах з Добровольчою армією. 6 листопада 1919 р. командувач УГА генерал М.Тарнавський підписав угоду про перемир’я та перехід армії під командування Денікіна. 16 листопада Кам’янець-Подільський захопили польські війська.

С.Петлюра перебрав на себе “верховне  командування справами Республіки”  і переїхав на Північну Волинь. Інші члени Директорії (А.Макаренко та Ф.Швець) і частина уряду виїхали  за кордон. Армію УНР було поділено на дві частини: одна мала перейти на територію Польщі, інша – під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка мала на меті вести партизанську боротьбу і зробити рейд по тилах Добровольчої та Червоної армії. Цей рейд відомий як Перший Зимовий похід (тривав з грудня 1919 р. до травня 1920 р.). У порівнянні з більшовиками та білогвардійським рухом, сили Директорії у другій половині 1919 р. були недостатніми для проведення успішної внутрішньої політики та перемоги над більшовицькими військами.

Заключний етап національно-демократичної революції розпочався у 1920 р. – він отримав назву “українсько-польського зближення”. З боку УНР цей компроміс пояснювався необхідністю продовжувати війну з більшовиками та через союз з Польщею отримати допомогу Антанти, а з боку Польщі – досить складними прагматичними розрахунками (зокрема, послабити загрозу більшовизму та розширити кордони).

Для продовження війни з більшовиками дипломатична місія УНР у квітні 1920 р. уклала таємну угоду з Польщею  – Варшавський договір. Згідно з нею, Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С.Петлюрою верховною владою, а УНР погоджувалася на приєднання до Польщі Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, частини Полісся і 7 повітів Волині. 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські війська розпочали наступ на Україну і 6 травня захопили Київ. Однак народні маси не підтримали цей виступ, вбачаючи у ньому реставрацію поміщицько-буржуазного ладу. У червні 1920 р. Червона армія звільнила Київ і розпочала похід на Варшаву. У вересні вона зазнала поразки, а у жовтні 1920 р. між польською і радянською сторонами було підписано перемир’я. Польський фронт був ліквідований, військо УНР (17 тис. чол.) розміщене у польських таборах для військовополонених. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР і УСРР було укладено Ризький договір, за яким Польща визнала Радянську Україну як самостійну державу. Західноукраїнські землі (Галичина, Холмщина, Підляшшя), а також західні райони Волині й Полісся ввійшли до складу Польщі. Підписанням Ризького мирного договору завершилася боротьба за відродження української державності.

37. Дати оцінку діяльності Західноукраїнської Народної Республіки, охарактеризувати її історичну долю.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, активізували революційні події у Росії та Наддніпрянській Україні та закінчення Першої світової війни. 18 жовтня 1918 р. у Львові українські політичні та церковні діячі Східної Галичини та Буковини проголосили представницьке утворення, найвищий орган майбутньої держави – Українську Національну Раду. Рада заявила про свої претензії на Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття.

Однак на землі Східної  Галичини претендувала і відроджена після розпаду Австро-Угорської  та Російської імперій Польща, яку підтримували країни Антанти. Для передачі влади в краї представникам польської адміністрації 28 жовтня у Кракові було утворено польську ліквідаційну комісію. Акт передачі був призначений на 1 листопада 1918 р. Українська сторона ухвалила рішення не допустити цієї передачі влади, а взяти її збройним шляхом (ініціатором виступу був сотник легіону Українських січових стрільців Дмитро Вітовський). У ніч на 1 листопада 1918 р. Національна Рада розпочала повстання: захопила Львів, а потім і всю територію Східної Галичини.

13 листопада 1918 р. у  Львові було офіційно проголошено  Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Головою уряду – Державного  секретаріату – став Кость  Левицький (Президентом було обрано 4 січня 1919 р. голову Національної Ради Євгена Петрушевича). Територія держави охоплювала 70 тис. км², а населення налічувало майже 6 млн. чол. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором – блакитно-жовтий стяг.

Внутрішня політика ЗУНР (листопад 1918 – червень 1919 рр.) була спрямована на вихід з економічної кризи. З цією метою було: монополізовано продаж продовольчих товарів; відновлено рух залізничного транспорту; введено власну валюту – гривні і карбованці (4 квітня 1919); затверджено аграрний закон (14 квітня 1919 р.) про ліквідацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі між малоземельними і безземельними селянами, який не був реалізований. Уряд ЗУНР не зміг взяти під свій контроль видобування нафти (більшість родовищ належала іноземним власникам), припинити інфляцію та процвітання “чорного ринку”.

Процес державотворення на західноукраїнських землях відбувався на тлі жорстокої  боротьби з польськими військами, які  з початку листопада 1918 р. стали  відвойовувати втрачені позиції. 21 листопада вони захопили Львів. Незабаром польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд ЗУНР звернувся по допомогу до Наддніпрянської України, делегація ЗУНР почала переговори з представниками гетьмана П.Скоропадського. Переговори завершилися безрезультатними обіцянками гетьмана, а ЗУНР не подобалась німецька орієнтація і федеративні наміри союзу з Росією. Значно конструктивнішими виявилися відносини з Директорією УНР: 1 грудня 1918 р. у Фастові був укладений попередній договір між УНР і ЗУНР про наміри об’єднання двох держав. 3 січня 1919 р. у Станіславі (нині Івано-Франківськ) Українська Національна Рада проголосила об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) у єдину державу. Підписання Акту злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. ЗУНР було перейменовано у Західну Область УНР. Однак, цей акт мав декларативний характер і не справив реального впливу на політичну ситуацію. Обидві держави втрачали у цей час свої позиції.

Війна ЗУНР з польськими військами (для її ведення було створено Українську Галицьку армію – УГА) йшла з перемінним успіхом. Переломний момент настав влітку 1919 р., коли польські війська, озброєні Антантою, наприкінці червня – на початку липня окупували всю територію Східної Галичини. Були ліквідовані урядові структури та органи місцевого самоврядування. ЗУНР перестала існувати, залишки УГА 16-18 липня 1919 р. переправилися за Збруч і приєдналися до військ Директорії, а у листопаді 1919 р. – до білогвардійських військ. Деякі частини УГА у грудні 1919 р. підписали договір про об’єднання з військами УНР, а прорадянсько налаштований отаман Никифор Гірняк – договір з ревкомом Поділля про перехід УГА на бік більшовиків. Це розкололо і деморалізувало армію.

Спроби встановлення контактів  з урядом УСРР та налагодження взаємодопомоги (утворити спільний фронт проти Польщі та Румунії), які декілька разів пропонувалися радянським урядом у 1919 р., галицькі політики відкинули.

Воєнна перемога поляків, які окупували майже всю Галичину, Західну Волинь, була підкріплена їхньою активною діяльністю на зовнішній арені. На Паризькій мирній конференції (18 січня 1919 – 21 січня 1920 рр.) польські дипломати переконували уряди Антанти, що діяльність ЗУНР має “германофільський”, “більшовицький” характер (прямо про Україну мова не йшла – говорилось про східні кордони Польщі). Формально учасники конференції справедливо вважали, що східні кордони Польщі мали включати безперечно польські землі, а Галичина, на думку голови англійського уряду Д.Ллойд Джорджа, мала український характер. Проте 25 червня 1919 р. Антанта дала дозвіл польському війську вести воєнні дії по р. Збруч (території на захід від р. Буг вважалися польськими). Холмщина, Надсання, Берестейщина перейшли до Польщі. З ініціативи прем’єр-міністра Франції Ж.Клемансо Польща отримала мандат на Східну Галичину на 25 років, після чого долю краю мав вирішити всенародний плебісцит. Ризький мирний договір між Польщею, РСФРР і УСРР, укладений 18 березня 1921 р., залишив ці землі за Польщею. Рішення приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономії ухвалила у березні 1923 р. Конференція послів Антанти. Міжнародна ситуація виявилась несприятливою для державотворчої діяльності ЗУНР.

Сен-Жерменський мирний договір  з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р., закріпив приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Буковину та Бессарабську губернію, яка належала Росії, включила до свого складу Румунія.

Таким чином, національно-визвольний рух західноукраїнського населення  зазнав поразки, українські землі виявилися  розділеними між різними державами.

38. Проаналізувати політику радянської влади в Україні у 1919 – 1920 рр., сутність і зміст “воєнного комунізму”.

Більшовики тричі завойовували владу в Україні: наприкінці 1917 –  на початку 1918 р., на початку 1919 р. і на початку 1920 р.

У травні 1919 р. радянська влада була встановлена майже на всій території України в межах колишньої Російської імперії (крім Надзбруччя і західних земель). Одночасно з наступом більшовицьких військ повернувся та активізував свою діяльність Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Він був утворений наприкінці листопада 1918 р. З 29 січня 1919 р. уряд очолював Християн Раковський. Місцем перебуванням урядових установ став Харків.

З початку 1919 р. більшовики встановили в Україні радянську форму  державності – за декретом від 6 січня 1919 р. Україна стала зватися “Українською Соціалістичною Радянською Республікою” (таким чином було відмінено попередню назву – “УНР”). 10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив першу Конституцію УСРР. Вона закріпила радянський лад в Україні та перемогу “диктатури пролетаріату”, тобто перехід влади до рук робітничого класу та трудящого селянства. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Селяни-середняки, заможні селяни, ремісники, дрібні підприємці, промисловці та інтелігенція були оголошені експлуататорськими класами. Монополія на владу закріплялася за більшовицькою партією. Однак вирішальне значення у формуванні державних структур в Україні належало ЦК РКП(б), що перетворювало КП(б)У у філіал російської більшовицької партії.

В умовах громадянської війни посилюються  об’єднавчі зв’язки між радянськими  республіками, які прагнули спільними  зусиллями відстояти радянську  владу. 1 червня 1919 р. Україна, Латвія, Литва, Білорусія та Російська Федерація уклали угоду про об’єднання під керівництвом вищих органів РСФРР військової, державної і господарської діяльності (об’єднувалися республіканські збройні сили, промисловість, фінанси, залізниці, комісаріати праці). Таким чином утворився “воєнно-політичний союз” радянських республік.

Основу соціально-економічної політики радянської влади у 1919 – 1920 рр. склали заходи “воєнного комунізму”, запозичені з практики Радянської Росії. Його основними  рисами були: прискорена націоналізація всіх підприємств, заборона свободи торгівлі і згортання товарно-грошових відносин (натомість вводилася карткова система розподілу продуктів), мілітаризація народного господарства, введення трудової повинності для всього населення (у першу чергу для нетрудових елементів), безоплатність комунальних послуг, транспорту і зв’язку. Відмова від ринкових законів, посилення адміністративного втручання прискорили розруху в промисловості та загалом економічний занепад в Україні.

Особливо неприйнятним, болючим для селянства заходом політики “воєнного комунізму” стало запровадження продовольчої розкладки: вводилася державна монополія на хліб, штучне утримання твердих цін і здача селянами “лишків” хліба за твердими цінами. Вилучення хліба набуло характеру примусової хлібозаготівлі. На початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 продзагонів чисельністю 1500 осіб, які виконували продрозкладку. У 1920 р. продовольчий тиск на селян був посилений: крім зерна продрозкладка поширювалася на м’ясо, яйця та окремі продукти. Виконувалася продрозкладка з допомогою армії.

Аграрна політика більшовиків у 1919 – 1920 рр. була спрямована на перехід  від одноосібного господарства до колективного і часом набувала характеру примусової колективізації.

Проти політики продрозкладки  та колективізації в українському селі розпочалися селянські повстання: у квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, а найвищого розвитку повстанський рух досяг влітку 1919 р. (207 виступів). Повстання розпочалися на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині й дуже швидко поширилися на всю територію УСРР. Характерними гаслами повстанців були: “Геть комуну!”, “Геть надзвичайки!”, “За радянську владу без комуністів!”. У середині 1919 р. українські повстанці оволоділи майже всією Україною, за винятком Волині і Поділля, де перебувала армія УНР. Придушити селянський повстанський рух у 1919 р. більшовики не змогли.

Таким розвитком політичної ситуації в Україні скористалися білогвардійські  війська, які захопили Лівобережну  Україну. 25 червня денікінські війська  увійшли до Харкова, а 28-го – до Катеринослава. 31 серпня вони зайняли Київ. Радянська влада на Україні впала. На початку осені 1919 р. більшість української території була окупована військами Добровольчої армії генерала А.Денікіна.

Утретє завоювання влади на Україні більшовики розпочали у листопаді 1919 р. – лютому 1920 р. Червона армія відтіснила Директорію, розгромила білогвардійські війська генерала А.Денікіна. Радянську владу було встановлено майже на всій території України, за винятком Волині і Західного Поділля, які були окуповані Польщею.

У лютому 1920 р. відновили свою діяльність вищі органи державної влади: Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який був вищим законодавчим та контролюючим органом, і Рада Народних Комісарів (РНК) – вищий виконавчий та розпорядчий орган. Замість ревкомів створювалися виконавчі комітети рад – губернські, повітові та волосні. Керівництво ними здійснювали відповідні комітети партії. Однак до кінця 1920 р. ревкоми переважали у структурі влади.

В Україні прискорено йшов процес формування однопартійної системи: у березні 1920 р. саморозпустилася партія боротьбистів (деякі її представники вступили до КП(б)У), а наприкінці року – партія борбистів. Лише незначний вплив зберігала новоутворена боротьбистами і незалежниками Українська комуністична партія (УКП).