Шпаргалка по " Історія України"

Війна розколола українські політичні  партії: на прихильників Росії (з її допомогою об’єднати Україну і добитися автономії) – наддніпрянські партії (лідери ТУПу, Всерос. союзу земств); прихильників Австро-Угорщини та Німеччини (створення укр. держави під їх протекторатом) – «Союз визволення України» (Відень, 1914, Д.Донцов – конституційна монархія в Україні); створення держави власними силами пропонували діячі соціалістичних течій: ТУПу С.Єфремов, А.Ніковський, ліві групи на чолі з Л.І.Рибалкою (Юркевичем) у Женеві.

У роки війни значна частина України  перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь).

Спочатку успішний наступ вели російські  війська. Вони в серпні – вересні 1914 р. захопили Східну Галичину та Північну Буковину з їх центрами – Львовом та Чернівцями. У ході цієї операції австрійські війська втратили більше 400 тис. осіб (з них 100 тис. потрапили до полону). Навесні 1915 р. російські війська захопили фортецю Перемишль. На завойованій території царська адміністрація проводить політику насильницької русифікації, закриває українські школи, бібліотеки, проводить арешти серед українських політичних діячів, які дотримувалися про австрійської орієнтації (понад 12 тис. представників західноукраїнської інтелігенції було депортовано до Сибіру, одним з перших був заарештований митрополит греко-католицької церкви граф А.Шептицький, у Києві – М.Грушевський).

Однак під натиском австрійських військ російська армія відступає (і  при цьому масово депортує українців  та євреїв – добровільно чи примусово з західних регіонів виїхало близько 6 млн. осіб). Австрійська влада проводить масові арешти „проросійських” українців – сотні з них були страчені, 30 тис. галичан і буковинців були відправлені до концтаборів (у 1914 – 1916 рр. більше 60 тис. повішених і розстріляних, близько 100 тис. загиблих в таборах від голоду та епідемій). На Буковині на кінець 1914 р. залишилася лише третина довоєнного населення.

Наприкінці 1916 р. австрійський уряд надав  Галичині автономію, але без поділу на самостійні польську та українську частини (виграли поляки). Навесні 1916 р. почалась нова наступальна операція російських військ під назвою „Брусиловського прориву” – російські війська знову захопили Чернівці, Коломию, Броди, Луцьк. Втрати австро-угорської армії перевищили 1 млн. осіб вбитими і пораненими. Далі війна набула позиційного характеру.

Підсумками кількарічної війни  були значні жертви серед мирного  населення, занепад промисловості (у 1914 – 1916 рр. закрилися біл. 1400 підприємств), сільського господарства (посівні площі зменшилися на 1,9 млн. дес.). Однак війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах. На українських землях Перша світова переплелася з подіями революції та громадянської війни.

33. Проаналізувати причини і характер Лютневої революції 1917 р., її вплив на розвиток подій в Україні.

Глибока економічна, політична і  соціальна криза у Російській імперії, викликана Першою світовою війною (військові витрати у 1917 р. становили 30 млрд. карб., 1/3 – закордонні кредити, катастрофічно ріст інфляції, закриття підприємств, карткове постачання продовольством), сприяла активізації населення. З жіночих “хлібних” мітингів і демонстрацій у Росії розпочалася Лютнева революція (23 лютого – 2 березня 1917 р.). Причинами її блискавичної перемоги були кризовий стан у державі, невирішеність політичних, соціально-економічних і національних проблем, падіння авторитету влади.

Після перемоги революції основними завданнями для суспільства були: створення нової держави, визначення щодо участі у війні, ліквідація негативних рис економічного розвитку, вирішення аграрного і національного питань.

Нова система влади, яка склалася у Росії після Лютневої революції  отримала назву двовладдя, а в Україні – тривладдя. Носіями влади були паралельно існуючі структури Тимчасовий уряд і Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, а в Україні – ЦР. Існування двовладдя було викликано стихійністю революційного розвитку і неорганізованістю політичних партій, а тривладдя – активізацією національного руху в Україні.

Тимчасовий уряд був сформований 2 березня (визначити форму правління і прийняти конституцію мав парламент – Установчі збори), очолив його князь Г.Львов, поміщик і земський діяч, більшість міністрів були кадетами – О.Гучков (військовий і торгівельний міністр), П.Мілюков (міністр закордонних справ). Представницькими органами влади Тимчасового уряду на місцях стали громадські ради та комітети. Зокрема, в Україні самим авторитетним органом революційної влади стала Рада об’єднаних громадських організацій, яку очолив відомий лікар і громадський діяч М.Страдомський. Виконавча влада перейшла до назначених Тимчасовим урядом губернських і повітових комісарів.

Альтернативним органом влади  і результатом волевиявлення  трудящих мас у Росії і Україні  стали Ради депутатів. Петроградську Раду робітничих і солдатських депутатів було створено 27 лютого 1917 р. (очолили її меншовик Н.Чхеїдзе і трудовик, а з березня – есер О.Керенський). Діяльність рад в Росії і Україні контролювалася загальноросійськими партіями есерів і соціал-демократів (меншовиків). В Україні найрозвинутішою була мережа рад у Донбасі (70 %), великих містах (Харків, Київ, Катеринослав, Луганськ, Полтава) та прифронтовій смузі. Загалом у сер. 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради робітничих і солдатських депутатів. Ради фінансувалися Тимчасовим урядом і в Україні на владу не претендували. У Росії вони створили конкуренцію легітимній владі.

Третій орган власної влади в Україні – Центральну Раду – утворили 4 або 7 березня 1917 р. діячі трьох українських партій: УПСР, УСДРП і УПСФ (кол. ТУП). Головою ЦР заочно був обраний М.С.Грушевський. На перших порах Рада відігравала роль київської міської організації, висуваючи культурно-національні вимоги (відозва від 9 березня 1917 р.).

Такий розклад політичних сил у  Росії та Україні і визначив політичний розвиток у країні від лютого до жовтня 1917 р.

Спільним завданням для Тимчасового  уряду і Петроградської Ради на перших порах після революції стала  демократизація суспільного життя  і армії: на початку березня 1917 р. у Росії було проголошено політичні права і свободи, скасовано національні, релігійні і станові обмеження, ліквідовано каральні органи царської влади, оголошено амністію, солдати отримали громадянські права (програмна декларація Тимчасового уряду від 3 березня 1917 р. “О преемственности власти и права бывшей Российской империи”, “Наказ” Петроградської ради від 1 березня). Ці політичні перетворення забезпечили Тимчасовому уряду та російським партіям есерів і соціал-демократів (меншовиків) популярність серед населення. Проте основні проблеми російського суспільства (участь у війні, селянське, робітниче і національне питання) Тимчасовий уряд не вирішив.

1 вересня 1917 р. Росію було  проголошено республікою. Влада  перейшла до Директорії із 5 чоловік  на чолі з О.Керенським (ввійшли і меншовики). На 12 листопада 1917 р. були назначені вибори в Установчі збори. Однак на цей час Тимчасовий уряд втратив авторитет серед населення і восени 1917 р. у Росії склалися передумови для перемоги більшовиків (соціально-економічна і політична криза). Владу у Петрограді вони взяли у свої руки 26 жовтня 1917 р. (більшовицька партія - 350 тис. чол.). 3 листопада 1917 р. радянську владу було встановлено у Москві. На Установчих зборах 5 січня 1918 р. більшовики намагалися легалізувати свою владу. Після відмови затвердити “Декларацию трудящегося и эксплуатируемого народа” матроси і червоногвардійці 6 січня розігнали Установчі збори. Так на поч. 1918 р. у Радянській Росії було ліквідовано залишки демократичних інститутів і остаточно утвердилася радянська влада на чолі з партією більшовиків.

34. Охарактеризувати утворення і діяльність Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 р.).

Центральну Раду утворили 4 або 7 березня 1917 р. діячі трьох українських  партій: УПСР, УСДРП і УПСФ (колишнє ТУП). Головою ЦР заочно був обраний М.С.Грушевський. На перших порах Рада відігравала роль київської міської організації, висуваючи культурно-національні вимоги (відозва від 9 березня 1917 р.).

Українські політичні сили у 1917 р. вимагали вирішення національного  питання. Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя і зростання популярності ЦРади, яка до кінця літа поширила свою владу на більшу частину України. Склад ЦРади формувався з квітня до серпня 1917 р.: спочатку становив 118 осіб, а остаточно – 798. Повний склад збирався на загальні збори (сесії, пленуми – 9). Основні напрямки політики ЦРади визначав спочатку Комітет ЦР, а з початку липня – Мала Рада. Найбільшою у ЦР була фракція українських есерів, проте політику Ради визначала (до січня 1918 р.) фракція українських соціал-демократів, менша за чисельністю, але більш впливова і професійна. Опозицію цим партіям у Раді складала УПСФ (колишнє ТУП). Правих поглядів дотримувалися хлібороби-демократи на чолі з М.Міхновським.

У діяльності ЦРади у 1917 р. умовно можна  виділити два етапи:

1) 4 березня – 10 червня 1917 р. –  перетворення ЦР у загальноукраїнський  законодавчий орган і її боротьба  за національно-територіальну автономію  України. Ідею національно-персонал. автономії України висунув Всеукраїнський національний конгрес (6-8 квітня 1917), у травні після відмови Тимчасового уряду Рада самостійно ухвалила взяти у свої руки керівництво національним життям. І Універсал ЦРади від 10 червня 1917 р. проголосив автономію України. 15 червня був створений український уряд – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком (9 осіб, більшість посад займали укр. соціал-демократи).

2) 10 червня – поч. листопаду  1917 р. – пошуки ЦРадою порозуміння  з Тимчасовим урядом у справі  автономії України. Вороже зустріли І Універсал лідери лівих російських партій, кадети, та значна частина населення Києва. Тимчасовий уряд відреагував дещо пом’якшено і вислав 28-29 червня до Києва на переговори свою делегацію (Іраклій Церетелі, Мих. Терещенко та О.Керенський).

Компромісним рішенням у цій  справі стали окрема постанова Тимчасового  уряду та ІІ Універсал ЦРади від 3 липня 1917 р. Тимчасовий уряд визнав легітимність УЦР та ГС і дозволив формування окремих українських військових частин. ЦР відмовилася від національно-територіальної автономії до рішення Всеросійських Установчих зборів (до її складу увійшли представники національних меншин, а до ГС – 2 росіянина, 2 євреї і 1 поляк. ЦР стала політичним органом всього населення Укр.).

Статус і повноваження українського уряду визначила “Тимчасова інструкція” Тимчасового уряду від 4 серпня: ГС став виконавчим органом Тимчасового уряду, який затверджував його склад (кількість секретарів зменшилася з 14 до 7), а його повноваження поширювалися на п’ять губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську.

Ці документи звели нанівець усі досягнення національно-демократичних  сил на попередньому етапі. ЦР стала  повільно, але неухильно втрачати свій авторитет. Тимчасовий уряд не поспішав визнавати повноваження українського уряду і особливо сильно обурився у жовтні 1917 р. заявою ЦРади про проведення Українських установчих зборів. 22 жовтня В.Винниченко виїхав до Петрограду для пояснень, але Тимчасовий уряд вже був усунутий від влади. Жовтневе повстання стало новим етапом в історії революції.

Прихід до влади більшовиків  у Росії змусив український уряд діяти більш рішуче і визначитись  із основними напрямками внутрішньої  і зовнішньої політики і, перш за все, із утворенням власної держави. Широку програму дій української влади окреслив ІІІ Універсал ЦРади, виданий 7 листопада 1917 р. Він проголошував:

– утворення УНР у межах дев’яти  українських губерній (приєднано  Харківську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську), при чому на правах автономної частини федеративної Російської Республіки, яка вже не існувала (!?);

– низку соціально-економічних  реформ – скасування поміщицького землеволодіння (і приватної власності  на землю), встановлення 8-годин. робочого дня і державного контролю над  виробництвом;

– широкі демократичні права і свободи, скликання 9 січня 1918 р. Українських установчих зборів;

– негайний намір розпочати  мирні переговори з воюючими державами.

ІІІ універсал був спрямований  на відродження української державності  і мав на меті врятувати Україну  від анархії і громадянської війни, яка вже велася у Росії.

ЦР не визнала центральний уряд Радянської Росії – Раду Народних Комісарів (РНК) і недостатньо серйозно оцінила його можливості: РНК  вважав усі інші державні утворення, у т.ч. і УНР, контрреволюційними. Конфлікт між ЦР і РНК ставав неминучим. 4 грудня 1917 р. РНК вислала ЦРаді “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”, який містив ряд вимог, невиконання яких означатиме війну.

Українські більшовики власну спробу усунути ЦРаду від влади зробили у Києві 4 грудня на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих і селянських депутатів, намагаючись переобрати Раду і перетворити її за російським зразком на ЦВК рад. Однак на з’їзді селянські депутати переголосували більшовицьку меншість і висловили підтримку ЦРаді. Після цього 127 більшовицьких депутатів (представники 89 рад із понад 300 існуючих в Україні) переїхали до Харкова і 11-12 грудня проголосили там встановлення радянської влади в УНР та обрали Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який 14 грудня затвердив перший радянський уряд – Народний Секретаріат України. Т.ч., на території України утворилося два уряди, які називали себе робітничо-селянськими і українськими. Через декілька днів радянський уряд розпочав війну з ЦР.