Шпаргалка по " Історія України"

Українське національне відродження  у Західній Україні розпочинається у 20 – 30-х роках ХІХ ст., його ініціаторами стало греко-католицьке духовенство. На початку 30-х років у Львові виникає культурне об’єднання “Руська трійця”, до складу якого входять студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Політичним ідеалом “Руської трійці” була слов’янська федерація. У літературному збірнику “Русалка Дністрова” (Будапешт, 1837 р.) вони оспівували національно-визвольний рух українського народу та його ватажків – Довбуша, Морозенка, Бойчука та ін. Влада заборонила альманах, а незабаром “Руська трійця” розпалася. Однак цей гурток заклав нову демократичну культуру в Галичині, засвідчив про формування об’єднаної української нації.

Під тиском революційних подій в  Європі австрійський уряд ліквідував у 1848 році кріпосне право в Галичині та Буковині, а у 1853 р. – у Закарпатті. У квітні 1848 р. Австрія була проголошена  конституційною монархією. Українці отримали можливість організувати орган місцевого самоврядування в Галичині – Головну Руську Раду, яку очолив Г. Яхимович. Рада представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним австрійським урядом протягом 1848 – 1851 рр. Однак національному та політичному відродженню українців у Галичині перешкоджав опір з боку польського населення, яке створило свій політичний орган – Центральну Народну раду і вважало Галичину польською територією. У суспільному житті та освіті панували німецька, польська та угорська мови. Українська мова не мала доступу у суспільно-культурну сферу на західноукраїнських землях.

У 1849 р. у Львівському університеті була відкрита кафедра української  мови, першим професором якої став Я. Головацький. Однак незабаром Я. Головацький перейшов на позиції слов’янофільства і виступив за русифікацію Галичини. У 50-х роках його підтримала частина західноукраїнської інтелігенції, яка розчарувалась у майбутньому політичного розвитку Галичини у складі Австрії. Була висунута концепція “єдиного російського народу”, представниками якого були мешканці Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття – “русини”. Ця течія у суспільно-політичному житті Західної України отримала назву “москвофільської” або “русофільської”. Їй протистояли “народовці”, що виступили за об’єднання східних і західних українців (молоде покоління інтелігенції). До їх числа належали Ф. Заревич, В. Шашкевич, В. Згорський, Ю. Федькович, С. Смаль-Стоцький. У 1885 р. вони створили “Народну Раду” на чолі з Ю. Романчуком. Народовці отримали перемогу над “москвофілами” на виборах у парламент Галичини у 1891 та 1897 роках.

У Львові народовці у 1863 р. заснували  першу громаду, а у 1868 р. – товариство “Просвіта” на чолі з викладачем гімназії О. Вахненіним. Діяльність “Просвіти” мала науково-просвітницький характер – відкривались читальні, друкувалась і розповсюджувалась література з історії та етнографії України та ін. Мета діяльності товариства – піднести національну свідомість українців, зберегти українську мову, сприяти росту писемності та культури серед українців. Аналогічні “Просвіті” функції виконували і москвофільські науково-просвітницькі товариства: “Галицько-Руська Матиця”, “Товариство імені М.Качковського” та ін.

У середині 70-х років в українському русі виникає радикальна течія на чолі з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким. Франко, погляди якого сформувалися під впливом ідей М.Драгоманова, популяризував у Львові ідеї соціалізму. Через часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ” радикали закликали до політичної діяльності у другій половині 70 – 80-х роках широкі народні маси.

У 90-х роках ХІХ – на початку  ХХ ст. на західноукраїнських землях виникають  напівтаємні військово-спортивні  товариства: “Сокіл” (1894 р.), “Січ” (1900 р.), “Пласт” (1911 р.). Мета їх діяльності полягала у навчанні військовій справі української молоді для майбутньої боротьби за незалежність.

У жовтні 1890 р. у Галичині була створена Русько-українська радикальна партія, яку очолили І. Франко, М. Павлик. Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас селянська партія соціальної орієнтації. Головною метою її діяльності було досягнення національно-територіальної автономії Східної Галичини та Північної Буковини у складі Австро-Угорської імперії. Однак більшість західноукраїнських політичних діячів вважала національно-територіальну автономію лише перехідним етапом до державної незалежності, тому в грудні 1889 р. за ініціативою І. Франка, Ю. Романчука, Д. Савченка була організована Українська національно-демократична партія, яка виступала за повну політичну незалежність всіх частин української нації та проведення реформ соціалістичного типу.

Таким чином, на початку ХХ століття у Західній Україні завершився процес формування національних політичних організацій.

 

 

29. Дати оцінку соціально-економічному розвитку Наддніпрянської України на початку ХХ ст.

Розвиток Російської імперії і України на поч. ХХ ст. характеризується вступом країни у епоху імперіалізму, переходом до індустріалізації, політизацією суспільних рухів та піднесенням націонал. руху.

Українська економіка на поч. ХХ ст. була складовою частиною загальноросійського  економічного комплексу. Після промислового підйому 90-х рр. ХІХ ст. промисловість Росії у 1900-1903 рр. пережила тяжку економічну кризу, яка охопила вугледобувну, залізорудну, металургійну галузі: відбулося скорочення будівництва залізниць у 4 рази, видобутку залізної руди в Криворіжжі – у 1,5 рази, не працювало 13 доменних печей та 81 вугільна шахта в Донбасі, кількість безробітних становила понад 100 тис. робітників. 1904-1908 рр. позначені депресією, і лише у 1909-1913 рр. почалося промислове піднесення.

За рівнем концентрації промислового виробництва Україна на поч. ХХ ст. займала 1 місце у Російській імперії  та одне з перших місць у світі. Економічна криза стала каталізатором монополістичних процесів у металургійній, кам’яновугільній, залізорудній галузях: синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет” (1902), “Трубопродажа” (1902), “Гвоздь” (1903), “Продвугілля” (1904, складався з 15 акціонерних товариств і контролював 75 % видобутку вугілля у Донецькому басейні). Особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів (найбільш передовий – промисловий Південь, дрібнобуржуазний аграрний – Правобережжя і відсталий кріпосницький – Лівобережжя) та спеціалізація промислових районів (Донбас був центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і деякою мірою Лівобережжя – цукрової). За станом на 1913 р. Україна виробляла 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату, 20,2 % машинобудування. На великих підприємствах (понад 500 осіб) в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, у той час як у США – 33 %. При цьому Україна залишалася аграрно-сировинним придатком Російської імперії.

На поч. ХХ ст. Україна була сільськогосподарським  краєм, де проживало 80 % селянського  населення. Аграрна реформа 1861 р. не покращила селянське життя. Хоча українські поміщики до революції 1905-1907 рр. продали понад 1/3 свої земель (на Півдні ≈½), майже половина селянських дворів по всій Україні були безземельними (5 дес. землі не вистачало для прогодування сім’ї).

Приступити до прогресивних перетворень  у державі змусили царський уряд російсько-японська війна 1904-1905 та революція 1905-1907 рр.

– у політичній галузі під впливом  революції (Маніфест 17 жовтня 1905 р.) розпочався процес створення партій, обмеження  царської влади дорадчим органом (Державна дума) та введення деяких громадянських  свобод (недоторканість особи, свобода совісті, друку, зборів, союзів);

– у економічній галузі революція  змусила уряд зайнятися вирішенням селянської проблеми. Нова аграрна  реформа 1906-1911 рр. (до 1917 р.) отримала назву столипінської (голова уряду П.А.Столипін): ліквідація селянської общини; дозвіл селянам купувати і продавати землю (та закріпляти її у приватну власність) та можливість створення “відрубних” і хутірських господарств (кредити давав Селянський банк); переселення у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. На Правобережній Україні і Півдні земельна реформа досягла найбільших успіхів: на хутори і відруби виселились 226 тис. господарств (близько ½, всього по Україні 14%), з общини на Правобережжі вийшли 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16,5 %; розвивались ринкові відносини на селі, застосовувались машини, внаслідок чого підвищилась товарність с/г і зросла врожайність. Вже у 1909-1913 рр. економіка країни зазнала нового піднесення, а Україна стала щорічно експортувати 250-300 млн. зерна (більше 40 % в експорті Росії). Однак проблему малоземелля селянських господарств (у 1914 р. 2 млн. господарств володіли середнім наділом 2 дес., з них половина не мали ні коня, ні корови) та поміщицьке землеволодіння реформа не ліквідувала (переселенська політика зазнала провалу – лише у 1911 р. додому повернулося 68,5 % переселенців). Тому українське село було невдоволене таким вирішенням аграрного питання.

Отже, соціально-економічний розвиток українських земель на поч. ХХ ст. був  зумовлений бурхливим розвитком  капіталізму (його монополістичної стадії), який вимагав і політичних змін у Російській імперії. Буржуазна революція 1905 – 1907 рр. частково принесла такі зміни, а також сприяла ліквідації пережитків кріпосництва у Російській імперії.

 

30. Проаналізувати процес виникнення українських політичних партій, їх теоретичні положення.

Політизація на поч. ХХ ст. суспільних і національного рухів у Російській імперії завершилася їх організаційним оформленням у політичні партії. Великий вплив на ці процеси мали політичні і соціально-економічні особливості розвитку країни (збереження абсолютної монархії і відсутність політичних свобод, співіснування феодалізму з капіталістичним ладом, незавершеність соціальної структури суспільства, багатонаціональний склад населення Російської імперії (до 100 націй і народностей → національні партії)). Становлення політичних партій Росії відбувалося за власною схемою, власним шляхом, який багато чим відрізнявся від Західної Європи:

1) пізніше оформлення російських  і українських партій, їх нелегальна діяльність до 1905 р.;

2) першочергове створення пролетарських  партії і пізніше – буржуазних;

3) аморфна структура цих партій (окремі комітети і групи, часто  із власними статутами) і їх  велика кількість (більше 100).

Українські партії класифікуються за ставленням до національної ідеї та марксизму і відзначаються слабкістю ліберальної ідеології.

Першою українською політичною партією Наддніпрянщини стала Революційна українська партія (січень 1900 р., Д.Антонович, М.Міхновський, Мих.Русов; 6 осередків на Наддніпрянщині і 2 закордонних бюро у Львові та Чернівцях; У 1902 р. у партії відбувся розкол і з неї вийшла УНП М.Міхновського; 1903 р. – УСП Б.Ярошевського; 1904 р. – УСДС (“Спілка”) М.Меленевського, 1905 р. – УСДРП). Ці партії представляли ліворадикальний національний рух (поєднував націоналістичні і соціалістичні риси).

Першу програму РУП “Самостійна Україна” у 1900 р. створив М.Міхновський: боротьба за незалежну українську державу, лідером цієї боротьби має бути інтелігенція, для досягнення мети годяться усі засоби, “Україна для українців”.

У 1903 р. було створена 2 програма РУП: соціал-демократична (М.Порш) – за автономію України. Таким чином відбулася еволюція програмних засад РУП від націоналістичної до марксистської. У 1905 р. залишки РУП утворили УСДРП.

Іншу, менш розвинуту політичну  течію становили ліберально-демократичні партії: 1904 р. – УДП /помірков. громадів. діячі О.Лотоцький і Є.Чикаленко/ і УРП /письменники Б.Грінченко і С.Єфремов/, з 1905 р. – УДРП; виступали за перетворення Росії на конституційну монархію і автономію України. Легально діючий з 1908 р. ліберальний міжпартійний блок Товариство українських поступовців (М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко) дотримувався конституційно-парламентського шляху боротьби за “українську справу” (ін. програмні положення були близькі програмі кадетів): українізація освіти, діяльності громадських установ, суду і церкви. Право України на політичну автономію, українізацію школи, судочинства, церкви та місцевої адміністрації у І та ІІ Думах відстоювала Українська думська громада (парламентська фракція у складі 40 чол., її роботою керували М.Грушевський, С.Єфремов, Д.Дорошенко).

(Див. таблицю).

 

 

31. Проаналізувати процес виникнення загальноросійських політичних партій, їх теоретичні положення.

Політизація на поч. ХХ ст. суспільних і національного рухів у Російській імперії завершилася їх організаційним оформленням у політичні партії. Великий вплив на ці процеси мали політичні і соціально-економічні особливості розвитку країни (збереження абсолютної монархії і відсутність політичних свобод, співіснування феодалізму з капіталістичним ладом, незавершеність соціальної структури суспільства, багатонаціональний склад населення Російської імперії (до 100 націй і народностей → національні партії)). Становлення політичних партій Росії відбувалося за власною схемою, власним шляхом, який багато чим відрізнявся від Західної Європи:

1) пізніше оформлення російських  і українських партій, їх нелегальна  діяльність до 1905 р.;

2) першочергове створення пролетарських  партії і пізніше – буржуазних;

3) аморфна структура цих партій (окремі комітети і групи, часто  із власними статутами) і їх  велика кількість (більше 100).

Загальноросійські політичні партії класифікуються за їх належністю до певного  політичного табору:

1) монархічні – поміщицькі (на поч. ХХ ст. 4 або 7);

2) буржуазні – консервативні  і ліберальні (38 або 43);

3) соціалістичні – соціал-демократичні, лівонародницькі, анархістські, єврейські робітничі.

(Див. таблицю)

 

 

 

32. Охарактеризувати становище українських земель у роки Першої світової війни, визначити відношення до війни українських політичних сил.

Перша світова війна стала результатом  політичного, економічного та суспільного  розвитку провідних країн світу  на межі ХІХ – ХХ ст. Розпочалася  війна 1 серпня 1914 р. і закінчилася 11 листопада 1918 р. Участь у ній взяли 38 із 59 держав світу, більше ¾ населення планети. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Троїстого, а з 1915 р. Четверного союзу (1882 – Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, остання у 1915 вийшла, а її місце зайняли Болгарія і Туреччина) і Антанти (1904-1907, Англія, Фр. та Росія).

Головні причини І світової війни були результатом нерівномірного розвитку країн у період імперіалізму, загострення суперечностей зовнішнього і внутрішнього розвитку провідних держав світу (боротьба за переділ світу, захоплення нових територій, джерел сировини і ринків збуту, поділ колоній; гонка озброєнь). Характер війни з боку обох блоків був загарбницький і несправедливий.

Український народ був втягнутий у війну всупереч власній волі. Через своє особливе геополітичне становище землі України стали об’єктом експансії воюючих сторін, які планували перетворити Україну у аграрно-сировинний придаток, широкий ринок збуту товарів і дешевої робочої сили. Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, що зробило Першу світову війну братовбивчою для українців: російський цар мобілізував до свого війська 3,5 млн. українців, австрійський цісар – 250 тис.