Шпаргалка по " Історія України"

У 1920 р. радянська влада деякою мірою  врахувала допущені раніше помилки: нею було формально визнано самостійність  України, селяни отримали частину радгоспних земель, було зменшено темпи націоналізації підприємств та обсяги продрозкладки. Однак збереження продрозкладки було однією з основних причин селянського невдоволення: віддаючи державі хліб за твердими цінами, вони не могли купити промислові товари, бо ті були дуже дорогими і знаходилися лише у спекулянтів. Продовольче питання мало політичний характер – українські селяни відповідали на політику “воєнного комунізму” активізацією повстанського руху. Навесні 1920 р. він набув загрозливих масштабів. У соціальному плані повстанський рух мав переважно селянську основу.

Найбільшим повстанським формуванням  була селянська армія Н.Махна, яка  діяла на Півдні України (епіцентром повстанського руху було с. Гуляйполе на Катеринославщині). Своєю метою махновський рух ставив розподіл поміщицьких земель, захист селян від експлуатації державою та містом (досить поширеними серед повстанців були грабунки міст). У політичному відношенні махновці категорично виступали проти союзу з білогвардійцями, однак уклали кілька тактичних угод з більшовиками.

Завершення бойових дій на фронтах  громадянської війни не означало остаточну перемогу більшовиків в Україні. У 1921 р. в Україні та Криму діяли 464 партизанських загони (від 20 до 500 осіб.). Армія Махна контролювала цілі регіони у центрі та на півдні України. Найбільшими центрами селянського антибільшовицького руху у цей період стали Київщина і Катеринославщина. У Катеринославській губернії, за офіційними повідомленнями (станом на 7 липня 1921 р.), існувало сім діючих повстанських формувань загальною кількістю 650 осіб. Однак уже в середині серпня їх кількість зросла до дванадцяти збройних загонів чисельністю більше 900 осіб. Наприкінці року (у середині грудня) на Катеринославщині за даними чекістів діяло 5-6 повстанських загонів загальною чисельністю у 90-130 осіб.

Запровадження нової економічної політики примирило українських селян із владою. Зменшив селянську активність голод 1921-1923 рр. В Україні остаточно утвердилась радянська влада.

39. Визначити мету діяльності білогвардійського руху в Україні у 1919 – 1920 рр. та його участь у подіях громадянської війни.

Білогвардійські війська боротьбу за владу в Україні вели влітку 1919 р. (Добровольча армія генерала А.Денікіна) і у 1920 р. (з квітня 1920 р. білогвардійський рух очолив барон П.Врангель).

Наступ на Україну  білогвардійські війська активізували наприкінці весни 1919 р. У порівнянні з радянською владою, яка була знесилена селянськими повстаннями, “білий рух” переживав піднесення. Добровольча армія генерала Антона Денікіна спиралася на фінансову, збройну і політичну допомогу країн Антанти. Захопивши міста Східної України (Луганськ, Маріуполь, Харків, Катеринослав), 3 липня 1919 р. А.Денікін (головнокомандувач Збройних Сил Півдня Росії) підписав наказ про наступ на Москву. Його складовою частиною було захоплення території України. На початку осені 1919 р. білогвардійські війська контролювали більшість її території (31 серпня вони захопили Київ).

Основою ідеології білого руху було гасло “єдиної і неподільної” Росії – нова імперська версія великої демократичної Росії, об’єднаної величчю російської культури (однак сам Денікін неодноразово наголошував, що не був прихильником монархії). Денікін відкидав федеративні плани П.Скоропадського й самостійницькі – С.Петлюри і погоджувався надати українцям культурницькі права (мова, театр, народні танці). У той час, коли Антанта і генерал Колчак, головнокомандувач російс. білогвардійськими військами, наполягали на антибільшовицькому союзі армії УНР та Добровольчої армії, Денікін проголосив український рух зрадницьким, а назву “Україна” взагалі заборонив (натомість вживалися “Юг России”, “Малороссия”). Україн. мовою заборонялося видавати книги й газети, закривалися національні школи.

Територію України було поділено на три області: Харківську, Київську та Новоросійську (з центром  у Одесі). На чолі кожної області стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. На місцях адміністративну владу здійснювали повітові начальники, волосні старшини. Політична та соціально-економічна політика А.Денікіна носила характер окупаційного режиму. Його характерними рисами були: терористична диктатура, політичні репресії, відновлення поміщицького землеволодіння, примусові контрибуції з селян, ліквідація 8-годинного робочого дня, грабунки і єврейські погроми. Ці заходи розкладали тил і деморалізували армію. Відновлення вільної торгівлі, приватної власності та обіцянки проведення аграрної реформи не знайшли підтримки серед селянства. Населення було невдоволене реставрацією поміщицько-буржуазного ладу, і незабаром у тилу Денікіна розгорнувся масовий повстанський рух. Важливу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Н.Махна. Повстанська армія України (махновців) у своїх рядах восени 1919 р. налічувала від 20 до 100 тис. осіб. (за даними їх штабу, у жовтні 1919 р. вона збільшилась до 250 тис.). У листопаді 1919 р. під тиском Червоної армії й селянських загонів залишки денікінської армії відступили до Криму.

4 квітня 1920 р. Денікіна на посаді  головнокомандувача Збройних Сил  Півдня Росії заступив барон  Петро Врангель. Він реорганізував  білогвардійську армію та змінив  політичний курс. П.Врангель відмовився від ідеї “єдиної і неподільної” Росії (та від походу на Москву) і запропонував федеративну концепцію. Він пообіцяв Дону і Кубані не порушувати автономних прав козацтва, спробував установити зв’язок з Петлюрою і Махном. Врангель змінив своє ставлення і до аграрного питання – радикальний аграрний закон, підписаний 7 червня 1920 р., передбачав розподіл землі між селянськими господарствами та закріплення її у приватну власність (у врангелівському тилу не було таких селянських повстань, як у денікінському, але не було і масової підтримки).

Радянсько-польська війна відволікла сили Червоної армії і зробила  успішним наступ “білих”. 6 червня 1920 р. білогвардійці вийшли з Криму  і  24 червня захопили Північну Таврію. 22 вересня армія Врангеля захопила ст. Синельникове, а 28-го – Маріуполь. Чисельність армії зросла майже удвічі, приєдналося кілька повстанських ватажків. Після закінчення радянсько-польської війни більшовики зосередили зусилля на ліквідації військ Врангеля. 15-16 листопада 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М.Фрунзе спільно з махновськими частинами захопили Крим. Залишки білогвардійських військ поспіхом покидали півострів і евакуювалися за кордон. Після розгрому Врангеля основні фронти громадянської війни були ліквідовані.

40. Визначити причини поразки та значення Української революції 1917 –1921 рр.

Підсумком національно-визвольних змагань українського народу у 1917 –  на початку 1921 рр. стала поразка національно-демократичних  сил.

Основними причинами поразки  Української революції історики вважають:

– низький рівень національної свідомості народних мас та слабкість української  політичної еліти, яку у найвирішальніші  моменти усували або вона самоусувалася  від визвольної боротьби (яскравим свідченням є діяльність М.Грушевського, В.Винниченка, П.Скоропадського);

– відсутність єдності в діях українських національних сил, непослідовність  їх політики;

– непрофесіоналізм в питаннях державного будівництва керівників революції (М.Грушевський був за фахом істориком, В.Винниченко – письменником, С.Петлюра – журналістом) та її провідних діячів, більшість з яких не мала досвіду політичної діяльності;

– переважна увага питанням національного  будівництва при зволіканні із розв’язанням соціально-економічних проблем (невирішеність аграрного, робітничого питань, соціально-економічна криза);

– відмова від організації власного війська;

– згубний вплив соціалістичної ідеології на народні маси, її нерозуміння  більшістю населення, а також  неприйняття політики національно-демократичних  сил Півднем України;

– несприятлива міжнародна ситуація.

Українська революція  зазнала поразки й її уроки  здебільшого критичні, однак вона започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності.

Під кінець революції українське політичне життя було представлене цілим спектром різних партій і напрямків – від національного комунізму до монархізму. Подібну до Махна еволюцію переживали й політичні і культурні діячі, і немає сумніву, що якби українська держава утрималася, більшість з них були б лояльними до неї.

Не менш важливим було те, що цей процес зачіпав не тільки верхівку суспільства. Революція засвідчила вибух національного почуття  серед раніш несвідомих селян  та робітників.

Політика національних урядів періоду  Української революції сприяла українізації освіти та бурхливому розвитку національної культури: театру, бібліотек, науки.

Велике позитивне значення мало визнання більшовиками права українського народу на власну державність, яка була створена у формі УСРР (на Заході до 1991 р. діяв уряд УНР в екзилі).

41. Проаналізувати становище УСРР на початку 1920-х років, обґрунтувати причини впровадження, сутність та особливості реалізації нової економічної політики в Україні.

Внутрішнє становище України на поч. 20-х років характеризується глибокою кризою (викликана семирічною війною, заходами “воєнного комунізму” і голодом 1921-1923 рр.). Її складовими були:

– всеохоплююча економічна криза (продовольча, вугільна і транспортна) – великі машинобудівні і металургійні підприємства не працювали, було націоналізовано навіть дрібні підприємства (з 11 тис. підприємств у 1921 р. діяло понад 2,5 переважно дрібних підприємств). Виробництво промислової продукції в Україні знизилося до 1/10 рівня 1913 р. Чисельність робітників великої промисловості зменшилася у порівнянні з довоєнною наполовину (осідали в селах). Робітничий пайок зменшився до чверті фунта хліба (100 г.) і видавали його не кожен день. Не кращою була ситуація у с/г: посівні площі зменшились на 15 %, валовий збір хліба у 1920 р. становив майже 38,5 % від довоєнного рівня.

– політична криза – політикою  більшовиків були невдоволені усі  верстви суспільства: робітники (страйкували), інтелігенція (у 1920-21 рр. відбулись судові процеси над меншовиками й  українськими есерами у Києві), червоноармійці (77 % особового складу армії становили селяни) і, особливо сильно – селяни. Продрозкладка на селі виконувалася з допомогою армії, що викликало збройний опір селян. Майже на всій території України (Донецька, Полтавська, Кременчуцька, Катеринославська губернії) поширився повстанський рух (“політичний бандитизм”). У 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанські загони (від 20 до 500 чол. у кожному). Армія Н.Махно чисельністю 15 тис. чол. до серпня 1921 р. контролювала окремі регіони у центрі і на півдні України. Окремі повстанські загони проіснували до сер. 20-х років. Наслідком політичної кризи стало негативне ставлення українського населення до російських більшовиків і до революційної Росії.

– Голод 1921-1923 рр. на Півдні України (Запоріжжя) посилив негативні процеси в економіці і наростання соціальної напруженості.

Таким чином, більшовики опинилися  перед загрозою нової громадянської  війни. Шукаючи компромісів з суспільством, радянська влада запроваджує нову економічну політику (неп).

Початок переходу до непу було проголошено у березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б), який прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (доповідь В.Леніна 8 березня). В Україні цей закон був ухвалений 27 березня (розмір податку зменшувався із 160 до 117 млн. пудів зерна), однак діяти він мав з осені 1921 р. Голод відклав початок проведення непу в Україні у повному обсязі до весни 1922 р.

Неп – форма перехідного періоду від капіталізму до соціалізму (через державний капіталізм), що базується на ринковій економіці. Суть непу – у зміцненні союзу робітників і селян з метою подолання економічної відсталості країни. Першочерговим завданням непу був вихід з глибокої соціально-економічної кризи.

Основні заходи непу передбачали:

– заміну продрозкладки продподатком;

– відновлення товарно-грошових відносин і свободи торгівлі (форм. ринку);

– запровадження госпрозрахунку (для  великих підприємств) і денаціоналізація для дрібних і середніх підприємств;

– посилення особистої зацікавленості у результатах праці.

Нова економічна політика у радянській Росії стала перехідним періодом у побудові соціалістичного суспільства і реалізацією ленінських ідей, розроблених у період громадянської війни і перші післявоєнні роки (1921-1923).

20-ті роки в Україні характеризуються  певною лібералізацією економічного життя. Особливості реалізації непу в Україні:

У сільському господарстві селяни отримали можливість продавати с/г продукцію, створювати різні форми кооперації (до кін. 20-х рр. у с/г-ку кооперацію було втягнуто понад ½ селянських господарств, а всіма видами кооперації, включаючи споживчу, було охоплено 85 % господарств). Для підтримання бідняцьких і середняцьких господарств було дозволено оренду землі і використання найманої праці. З травня 1923 р. був запроваджений єдиний сільськогосподарський податок у грошовій формі. Аграрна реформа – Земельний кодекс УСРР 1922 р. – передавала землю в користування селянам, гарантуючи довічне спадкове володіння землею (водночас вона залишалася власністю держави). У 1923 р. до селян перейшло 90 % земельного фонду. Таким чином господарський механізм непу завдяки матеріальному стимулюванню формував новий тип сільського трудівника.

У промисловості запровадження непу розпочалося з другої половини 1921 р. (9 серпня В.Ленін видав “Наказ РНК про впровадження в життя начал нової економічної політики”). Держава контролювала важку промисловість (великі підприємства), а дрібні передавала в оренду організаціям та приватним особам. За короткий час в Україні було денаціоналізовано 5200 підприємств або половину наявного фонду. Основними ланками управління державною промисловістю стали трести. Перші трести виникли восени 1921 р. – “Донвугілля”, а незабаром: “Тютюнтрест”, “Маслотрест”, “Цукротрест”, “Південсталь”. Створення синдикатів, влаштування оптових ярмарків і заснування товарних бірж формували ринок засобів иробництва. Однак, перехід державної промисловості на ринкові відносини мав незавершений характер: госпрозрахунок залишився на рівні трестів, не поширившись на підприємства, які входили до їх складу. Залучення іноземних капіталів і дозвіл концесій обмежився окремими галузями промисловості (деревообробна).