Шпаргалка по " Історія України"

У 1938 р. після вбивства Є.Коновальця ОУН очолив А.Мельник, прихильник поміркованих інтегральних націоналістів, пріоритетним союзником вважав Німеччину. Прихильником західних держав та радикальних методів боротьби (створення підпільної армії) був представник молодшого покоління С.Бандера. У 1940 р. в ОУН відбувся остаточний розкол на ОУН (м) і ОУН (б): у Кракові створено ОУН(б). У квітні 1941 р. у Кракові бандерівці провели ІІ Великий збір ОУН, на якому С.Бандеру було проголошено провідником, а А.Мельника виключено з ОУН. Отже, з’явилися дві організації. Водночас бандерівський збір відбувався під гаслом підготовки до захоплення влади в Україні у разі німецького нападу на СРСР.

У Румунії політичні партії найбільш активні були у Буковині – 3 основні політичні формування:

- Комуністична партія Буковини (1918 р., з 1926 – складова КП Румунії)  – за возз’єднання з Радянською  Україною;

• Українська національна партія (1927-1938 рр., В.Залозецький) – за компроміс з існуючим режимом, здобула кілька місць у румунському парламенті;

- “революційний” або націоналістичний  табір сформувався у середині 30-х років (молодь, студентство,  селяни).

У Закарпатті у 30-х роках існувало майже 30 політичних партій. Тут діли групи: русофілів (або «москвофілів»), що вважали закарпатських українців частиною російського народу та вимагали приєднання краю до Росії (пізніше більшість з них змінили політичну орієнтацію на Угорщину); прихильники «русинської» орієнтації, які вважали, що населення краю є самобутнім слов’янським народом (русинами), відмінним від українців, мадьярофіли, які вважали, що закарпатці – це слов’янізовані угорці. Поступово набирала силу і впливу в краї українофільська течія, яку очолювали лідери християнсько-народної партії Августин Волошин та брати Михайло і Юрій Брайщаки. Їх позиції підтримували товариство «Просвіта», молодіжна організація «Пласт» та інші культурно-просвітницькі об’єднання.

Отже, населення західноукраїнських земель, розділених між Польщею, Румунією і Чехословаччиною, вело наполегливу боротьбу за свої економічні і політичні права.

50. Проаналізувати сутність “українського питання” у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин зазнає складних випробувань і фактично її роздирає низка суперечностей між великими державами. Основні напрямки міжнародної політики стали визначати два блоки провідних країн: США, Великобританія, Франція, з одного боку, та Німеччина, Італія, Японія (1936-1937 р. – Антикомінтернівський пакт), з другого. У таких умовах одне з важливих місць у світовій дипломатії посідає українське питання.

Українське питання у вузькому розумінні – це питання про  місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни  визначилися три групи країн, зацікавлені у вирішенні українського питання:

1) СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина  – країни, до складу яких входили  українські землі, їх мета –  утримати вже підвладні землі  і приєднати нові;

2) Англія, Франція і частково  США (творці Версальсько-Вашингтонської системи) – задовольняли свої геополітичні інтереси;

3) Німеччина (претендувала на  нові землі) та Угорщина (намагалася  повернути втрачене Закарпаття).

“Українське питання” було клубком серйозних суперечностей у Європі – українські землі перебували у складі 4-х держав (СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії). Питання про їх возз’єднання і створення власної української держави у своїх інтересах використовували всі великі країни світу і, особливо Німеччина у 1938 р. Приєднавши унаслідок Мюнхенської угоди у вересні 1938 р. Судетську область Чехословаччини, Гітлер (з власних міркувань) дозволив закарпатським українцям створити автономію. 11 жовтня 1938 р. українське Закарпаття було офіційно проголошене автономією, яка отримала назву – Карпатська Україна. Її уряд з 26 жовтня очолив прихильник німецької орієнтації доктор теології А.Волошин (1874-1945). За його діяльності було українізовано освіту, видавничу справу та адміністрацію, створено армію (Карпатську Січ ) і сейм. 15 березня 1939 р. сейм проголосив незалежність Карпатської України і вибрав А.Волошина її президентом. Однак у цей же день угорські війська (з дозволу Німеччини) розпочали окупацію Закарпаття. Запеклі бої тривали 5 днів, а партизанська боротьба ще три тижні. Засудження західними державами та СРСР віроломної політики Німеччини та Угорщини мало лише дипломатичний характер.

У 1939 р. змінюється ставлення Німеччини  до “українського питання” – вирішується  воно на користь СРСР. 23 серпня 1939 р. Німеччина і СРСР підписали договір  про ненапад терміном на 10 років (“пакт Молотова-Ріббентропа”) і таємний протокол про розподіл Польщі і входження західноукраїнських земель до складу СРСР (трохи не до кордонів 1913 р.). Протокол мав незаконний характер і після нападу Німеччини на Польщу (1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна, участь у ній взяли 72 держави, 110 млн. чол.) поставив СРСР у становище фактичного союзника чи навіть агресора, однак створив умови для об’єднання українських земель.

Таким чином, у 1938 – 1939 рр. було зроблено дві спроби вирішення «українського питання»: створення Карпатської України було гіпотетичною можливістю об’єднати український народ, однак об’єднання українських земель внаслідок договору 23 серпня 1939 р. мало все ж позитивне значення для українців, оскільки незважаючи на ті негативні наслідки, які він містив, вперше за кілька століть було реалізовано прагнення народу створити єдину державу.

51. Дати оцінку об’єднанню українських земель 1939 – 1940 рр. та політиці радянізації Західної України.

У 1939 р. ставлення Німеччини до “українського питання” змінилося – вирішується воно на користь СРСР. 23 серпня 1939 р. Німеччина і СРСР підписали договір про ненапад терміном на 10 років (“пакт Молотова-Ріббентропа”) і таємний протокол про розподіл Польщі і входження західноукраїнських земель до складу СРСР (трохи не до кордонів 1913 р.). Протокол мав незаконний характер і після нападу Німеччини на Польщу (1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна, участь у ній взяли 72 держави, 110 млн. чол.) поставив СРСР у становище фактичного союзника чи навіть агресора, однак створив умови для об’єднання українських земель.

17 вересня 1939 р. радянські війська під командуванням С.Тимошенка перейшли польський кордон і почали наступ на західноукраїнські землі (і Західну Білорусь). Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. За десять днів ці землі були зайняті Червоною армією, як і передбачалося радянсько-німецьким пактом (так розпочалася Друга світова і для українців). 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали договір про дружбу і кордони, який фактично ліквідував Польщу: польська частина Західної України увійшла до складу СРСР (за винятком Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя). Рішення Народних зборів Західної України від 26 жовтня 1939 р. про возз’єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада).

Формування кордонів радянської України  завершилось у 1940 р.: у червні Румунія заявила про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини, їх возз’єднання з УРСР затвердила 2 серпня Верховна Рада СРСР. Унаслідок приєднання у 1939-1940 рр. нових територій населення України збільшилося на 8 809 тис. чол. і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилась до 565 тис. км².

На приєднаних землях радянська  влада розпочала здійснювати  політичні, соціальні та економічні перетворення, які отримали назву «радянізації». Позитивне значення мали націоналізація фабрик та заводів (8 годин. робочий день), ліквідація осадництва, запровадження безкоштовної медицини, українізація і поліпшення системи освіти.

Невдоволення населення викликали політичні переслідування (заборона всіх політичних партій, крім комуністичної, розпуск культурно-просвітніх товариств, кооперативів, репресії політичних діячів – судовий процес над 59 членами ОУН у Львові у 1941 р.) і сталінські методи колективізації (до осені 1940 р. у колгоспи “вписалися” лише 2 % селян). Контроль над суспільством радянська влада посилювала завдяки репресіям: з осені 1939 р. до осені 1940 р. до Сибіру було репресовано за політичні погляди і депортовано без суду і слідства близько 10 % населення Західної України і Західної Білорусі. За даними на листопад 1940 р. з цих районів було вислано 312 тис. сімей або 1 млн. 173 тис. чол. (військові, цивільні, польські осадники, українські лісники, польські чиновники, поміщики, жандарми, громадські і політичні діячі, колишні члени КПЗУ, підприємці, купці, заможні селяни, сім’ї ворогів народу). Нова влада ліквідувала церковні заклади і наукові установи – вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське товариство (всі – греко-католицької церкви). Був знищений офіцерський склад польської армії: у квітні – травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше – під Харковом і в інших місцях були розстріляні понад 15 тис. польських офіцерів.

Входження західноукраїнських земель до складу СРСР стало важливим кроком у розв’язанні “українського питання”. Уперше за багато століть більшість українських етнічних земель об’єдналося у складі однієї держави. Тому більшість населення вітала цю подію. Однак насадження тоталітарного режиму спричинило посилення антирадянських настроїв серед значної частини суспільства.

52. Проаналізувати обставини нападу Німеччини на СРСР, воєнні дії на території України у 1941 – 1942 рр.

У 1940 – 1941 рр. фашистська Німеччина  захопила майже всю Західну Європу і, згідно з розробленим у грудні 1940 р. планом “Барбаросса” розпочала інтенсивну підготовку до війни з СРСР. Підписання договорів 1939 р. з Німеччиною заспокоїло керівництво та населення Радянського Союзу, спричинивши непідготовленість до війни та переоцінку власних сил. Почалася Велика Вітчизняна війна 22 червня 1941 р. нападом Німеччини на СРСР (без оголошення війни). Тривала вона до 9 травня 1941 р. (радянське населення сподівалося протягом 2-х тижнів розгромити ворога на його ж території).

Армія ворога нараховувала 190 дивізій (157 – німецьких), 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з фашистською Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Для боротьби з СРСР Гітлер використав ресурси 9 окупованих країн і 200 переможених дивізій.

Характер війни з боку Німеччини  і її союзників був несправедливий і загарбницький, з боку СРСР –  визвольний і справедливий.

План нападу на СРСР був  розроблений у 1940 р. (18 грудня) і отримав  назву – план “Барбаросса” (директива  № 21). Він передбачав розгром СРСР протягом 7-8 тижнів (до закінчення війни проти Великобританії). Основні удари планувались у 3 напрямках (там діяли відповідні групи армій) – наступ на Псков, Ленінград з метою знищення радянських військ у Прибалтиці вела група армій “Північ”, на Москву наступала група армій “Центр”, на південно-західному або українському напрямку бої вела група “Південь” (57 дивізій і 13 бригад – німецькі, румунські, словацькі та угорські). З 18 серпня 1941 р. головні удари фашистських військ були спрямовані на Ленінград і Київ.

Важливість захоплення України для Німеччини визначалась  економічними (підривало військово-промисловий  потенціал СРСР), воєнними (плацдарм для подальших нападів, Крим загрожував Румунії) і морально-політичними  чинниками.

Початковий період війни на території  України був трагічний. Армії  ворога протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів, реорганізованих  у два фронти: Південно-Західний (командуючий генерал М.П.Кирпонос) та Південний (генерал І.В.Тюлєнєв).

У перші дні війни розгорнулася запекла танкова битва на Південно-Західному  фронті, в районі Луцьк – Броди  – Рівне – Дубно. Контрнаступ  проти 1-ї німецької танкової групи  повели 8 механізованих корпусів. Хоч  ворог і зазнав певних втрат, війська  фронту вже на початку липня залишилися по суті без танків (і літаків). Німецькі танкові клини, щільно прикриті з повітря авіацією, захопили Луцьк, Львів (30 червня), Чернівці, Рівне, Станіслав (нині – Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині – Хмельницький), Житомир і підступили до Києва, Одеси. З важкими втратами радянські війська відступали на схід. До кінця третього тижня наступу захопив значну частину України. У ворожому оточенні опинялися цілі дивізії, навіть корпуси (без сліду зникли у “оточенні” 182433 командири Червоної армії, 20 генералів і безліч рядових воїнів).

У кінці серпня війська Південного фронту відійшли за Дніпро. 26 вересня  після 71-денної героїчної оборони  був залишений Київ (загинуло понад 100 тис. німецьке військо, однак у полон потрапило понад 665 тис. осіб, з них 60 тис. командирів, було знищено командування Південно-Західного фронту).

Водночас із наступом на Київ 300-тисячна  ворожа (переважно румунська) армія  повела широкий наступ на південний  схід і південь України. До 16 жовтня 1941 р. тривала оборона Одеси, ворог взяв у облогу Севастополь (був захоплений у липні 1942 р.).