Шпаргалка по " Історія України"

Ярослав Мудрий (1019-1054) завершив будівництво  Давньоруської держави: у 1036 р. він посів Київський престол і підпорядкував своїй владі всю Русь. При ньому стабілізувалися державна територія й кордони (значно розширені - від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до р. Оки), було створено перший кодекс державних законів “Руська правда”. 1051 р. за сприяння князя було обрано першого митрополита з русичів – Іларіона. Бібліотека Софійського собору налічувала до 1000 томів рідкісних книг. У зовнішній політиці важливу роль мали міждинастичні шлюби («тесть Європи»). Дружні відносини з Польщею, Скандинавськими країнами (Швецією, Норвегією), Угорщиною, Францією (одруження Анни з Генріхом І у 1049 р.). Таким чином, К.Р. досягла зеніту свого розквіту, стала в ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією та Герман. імперією.

3) Період занепаду та розпаду К.Р. (Сер. ХІ – 40 рр. ХІІІ ст.).

Після смерті Ярослава Мудрого починається  занепад К.Р., йде міжусобна боротьба князів за київській престол (Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переяславщину – Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – В’ячеславові, старшинське столонаслідування). Тріумвірат князів змушений був воювати проти половців (прийшли в першій пол. ХІ ст. в Причорноморські степи з Прикаспію). У 1073 р. між Ярославичами стався розкол – переміг Святослав (помер у 1076 р.). Київським князем став Всеволод, який перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддав своєму – Володимирові Мономаху (!). 1078 р. влада знову перейшла до Ізяслава – він позбавив Святославичів всіх найважливіших володінь. Почалася міжусобна боротьба та напад половців. У серпні 1078 р. Ізяслав загинув, влада перейшла до Всеволода. Його князювання було успішним – завдяки синові Володимирові Мономаху. Він брав участь у 83 битвах (з 13 років займався активною князівською діяльністю). Після смерті батька у 1093 р. відмовляється від влади на користь сина старшого Ярославича – Святополка Ізяславича, сам займає Переяслав (20 років князював, воював проти половців).

1097 р. з ініціативи Мономаха  у Любечі відбувся князівський  з’їзд, який схвалив принцип отчини – володіння, що належали батькам. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київ. князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Володимирові Всеволодовичу (Мономаху). Після з’їзду спалахнула жорстока усобиця.

Перше десятиліття ХІІ ст. пройшло  у протистоянні з половцями. Значних успіхів у боротьбі з ними досяг переяславський князь Володимир Мономах. 1113 р. він став київським князем – крім Переяслава, Новгорода і Києва заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню, зміг відновити єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого (1113-1125). Останнім київським князем, верховенство якого визнавали інші князі, зокрема, у зв'язку з успішною зовнішньою політикою (боротьбою проти половців), був син Мономаха – Мстислав (1125 - 11З2).

З 1132 р. на Русі починається феодальна роздробленість (міжусобна боротьба князів за київській престол), К.Р. перетворилася на федерацію відносно незалежних, економічно процвітаючих земель-князівств (від 15 до 50). Припинила існування К.Р. у 1240 р. внаслідок нападу монголо-татар.

Політичний устрій К.Р. – ранньофеодальна монархія на чолі з великим князем на перших двох етапах та федерація відносно незалежних земель-князівств на чолі з Києвом – на останньому. Великому князю належала законодавча і виконавча влада. Значний вплив на державну владу мали віче і боярська дума.

 

 

5. Дати оцінку соціально-економічним процесам у Київській Русі.

Соціально-економічний розвиток: економіка К.Р. була розвинутою і багатою. Її провідними галузями були с/г (вирощування зерна, скотарство, сільські промисли (мисливство та рибальство), ремесло (металургія, ювелірна справа, виготовлення керамічного глиняного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки, прядіння, ткацтво – корпорації ремісників на зразок західно-європ. цехів), торгівля (про внутр. торгівлю в К.Р. відомо мало. Гол. напрямком зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля – з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Булгарією. Постійними були торгівельні контакти Русі з Герм., Угорщиною, Чехією, Пол.). Державні доходи формувалися із данини, торгового мита, прибутків княжого суду. Князівські фінанси не ділилися на приватні і державні. Гроші: арабські, візантійські, перші руські гроші : Володимир Великий на честь хрещення Русі - відомо більш 300 срібляників і лише 11 златників . У період феодальної роздробленості - срібні гривні вагою від 160 г. (київські) і до 200 г. (чернігівські і новгородські). Еквівалентом грошам були шкури лисиць, куниць, білок, хутро бобра і ведмедя.

К.Р. IX - Х ст. не знала класового  устрою (панівний прошарок складався з княжої дружини, що протягом тривалого часу утворювала адміністративний апарат, стягувала данину й чинила суд на місцях). Становлення феодальних відносин, формування класу землевласників відбувається у другій полов. XI - першій полов. ХІІ ст. Феодальна ієрархія складалася таким чином:

– великий князь;

– дружина (феодальна знать), багаті землевласники, місцеві князі і  бояри;

– їх військові слуги, які теж наділялися землею за службу.

Нешляхетське вільне населення: міське і сільське. Міське населення (у Києві могло проживати до 50 тис. чол., у Чернігові й Галичі – до 25 тис., у Переяславі – до 12 тис.) поділялося на такі верстви: до вищої належали купці (“гості”, “купці”) та міська аристократія (князі, бояри, вище духовенство, лихварі); до нижчої верстви входили ремісники, дрібні торговці, нижче духовенство. Зокрема, до вільного населення міст: біле (мирське) і чорне (монашеське) духовенство (у ХІІІ ст. у Києві нараховувалося 18 монастирів). Церква стала великим колективним землевласником – починаючи з Володимира Великого на своє утримання вона мала 1/10 частину княжих доходів.

Сільське населення  складалося також з кількох категорій:

– вільні общинники-смерди: володіли ділянкою землі, платили данину, виконували деякі повинності (при необхідності - участь у військових походах);

– напіввільні: закупи (напівраб, холоп, залежний через взяття "купи"): боргова кабала і самозаклад власникові маєтку до відробітку боргу (за втечу - у холопи); виконували панщину, доглядали панську худобу; могли мати і своє господарство, худобу та реманент.

До феодально залежних людей  належали й вотчині ремісники (їх життя оцінювалося у 12 гр.), а також “відпущенники”, “задушні люди”, “прощеники” (“церковні люди”).

Найнижчою категорією населення були невільники (“Руська Правда”): “челядь”, “холопи”, “раби”, “обельні люди” (народження від раба, кара за злочин; неволя за борг, який не можна повернути, самозапродання або продаж батьками дітей, одруження з невільницею, народження від невільників тощо).

Проміжне становище між вільними і невільними займали ізгої – ними піклувалася церква (холопи, звільнені, але без господарства; розорені купці; селяни без общини; неосвічені поповичі; осиротілі княжичі).

Загалом К.Р. була типовою середньовічною феодальною державою: охоплюючи величезну територію без централізованого управління, вона так і не стала дійсно єдиною і монолітною державою.

 

6. З’ясувати історичне значення прийняття християнства на Русі.

Найбільшим досягненням у діяльності Володимира Великого було прийняття християнства. У Володимира була альтернатива – християнство або іслам – дві високо розвинуті на той час релігійні системи. Він обрав християнство, за допомогою якого сподівався досягнути нових, більш значних результатів у політичному і соціально-економічному розвитку Київської Русі. Християнство було відоме на Русі задовго до Володимира (вважається, що одним з перших прийняв християнство у ІХ ст. князь Аскольд, християнкою була княгиня Ольга – з ХІІІ ст. вшановується православною церквою як свята), однак київські князі не поспішали з хрещенням держави, оскільки за законами Візантії прийняття хрещення в Константинополі означало перехід охрещеного народу під васальну залежність від Візантії. Однак Володимир зміг добитися своїх умов від Візантії – прийняття християнства без будь-якого васалітету.

Першою спробою Володимира провести релігійну реформу на Русі стало  створення у 980 р. нового язичницького пантеону з шести ідолів, верховних божеств шести слов'янських племен: полян, древлян, сіверян, дреговичів, кривичів та ільменських словінів.

Руська держава була оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями. Безпосереднім поштовхом до прийняття християнства на Русі стали політико-династичні причини: на прохання візантійського імператора Василя ІІ надати йому військову допомогу Володимир погодився за умови свого одруження з сестрою візантійського імператора Анною та зобов’язався охреститися разом з усім народом своєї країни.

У 988 р. відбулося хрещення киян, за наказом князя знищувалися старі язичницькі ідоли, швидко будувалися християнські храми. Однак християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів – поховальний – зберігав елементи язичництва аж до рубежу ХІІ-ХІІІ ст.

Церква, організаційні структури  і служителі якої були запозичені і привезені з Константинополя, отримала широкі привілеї та автономію на її потреби надходила частина княжих прибутків (десятина).

Могутніми церковними організаціями  стали монастирі. Деякі центральні монастирі, наприклад, Києво-Печерський (заснований у ХІ ст.) стали своєрідними духовними академіями, до них охоче вступали сини бояр і заможних міщан, які прагнули зробити кар’єру. У таких монастирях були прекрасні бібліотеки, ченці писали літописи і складали проповіді.

Запровадження на Русі християнства мало позитивне значення. Воно сприяло більш тісному об’єднанню навколо Києва окремих земель, створювало кращі умови для розвитку зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими країнами, для піднесення авторитету Київської Русі. Нова релігія та її структури сприяли зміцненню великокнязівської влади. Духовенство переконувало народ в тому, що «властителі бо от бога устроєні», що покорою і послуханням в цьому житті людина купує собі блаженство після смерті.

В Київській Русі християнство мало великий вплив на подальший розвиток культурного і економічного життя країни. Його впровадження сприяло збагаченню руської літератури, більш інтенсивному поширенню письменності і освіти, залученню народу до культурних багатств Візантії, інших країн Європи.

 

 

 

7. Визначити причини занепаду Київської Русі, охарактеризувати піднесення Галицько-Волинського князівства, його роль в історії українського народу

Занепад і розпад К.Р. були закономірним явищем. Величезна  середньовічна імперія (входило 20 різних племен і народностей) не мала централізованого управління та міцної бюрократичної системи. У ХІІ ст. на території Русі виникло від 10 до 15 удільних князівств (5 з них – на тер. України), найбільші – Галицьке, Волинське, Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Ростово-Суздальське, Новгородське, Смоленське, – мали незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. На поч. ХІІІ ст. було вже 50 окремих князівств.

Титул „великого князя” у ХІІ ст., поряд з київським, мали чернігівський, владимирський та деякі інші князі. Пожвавлюються процеси визрівання трьох слов’янських народів – українців, білорусів і росіян. Одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (на російських теренах). Все ж, К.Р. до сер. ХІІІ ст. була єдиною державою, а Київ – стольним містом (хоча дедалі більшою мірою формально).

Причинами занепаду К.Р. історики називають:

1) політичні причини: а) боротьба за великокнязівський престол численних нащадків Володимира Великого і Ярослава Мудрого, б) посилення боярства і втручання його у державні справи.

2) економічні причини – розвиток феодальних відносин, поява вотчинного землеволодіння, прогрес землеробської культури привели до економічного піднесення удільних князівств. Натуральний характер феодальної вотчини зміцнював суверенітет цих князів (тепер князі боролися не за захоплення влади у всій країні, а за розширення кордонів свого князівства за рахунок сусідів).

3) зовнішньополітичні причини та занепад столиці К.Р. – Києва: а) безперервні напади кочовиків на Київ; б) зменшення значення шляху “з варягів у греки” – європейські купці з кін. XI ст. обминають Київ і встановлюють прямі зв'язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом (хрестоносці у 1204 р. пограбували Константинополь та Багдад).

Державотворчі традиції на південно-західних землях продовжило Галицько-Волинське князівство. Воно єдине з руських князівств вистояло і відродило свою державність після завоювання українських земель монголо-татарами у 40-х роках ХІІІ ст.

Галицька земля відокремилася  від Києва у 1097 р., а Волинь –  у сер. ХІІ ст. (там почала формуватися  власна князівська династія; тоді ж  почалися внутрішні міжусобиці та розпад на кілька уділів). Засновниками галицької  династії князів були Ростиславичі – нащадки онука Ярослава Мудрого. На політичне життя Галицького князівства суттєво впливало незалежне від князя боярство.

У міжусобній боротьбі після Любецького з’їзду Ростиславичі відвоювали собі право на Галичину, хоча край певний час залишався переділеним на кілька уділів. Об’єднати їх під єдиною владою зміг Володимирко, 1141 р. він переніс свою резиденцію до Галича.

Ярослав Володимирович (Осмомисл) – 1152 – 1187 рр.: розширив кордони Галицького князівства, встановив добросусідські відносини з Угорщиною, Польщею та Візантією і найвпливовішими руськими князями. Найбільші проблеми князь мав з власними боярами. У 1199 р. помирає його син Володимир – останній з династії Ростиславичів.

Край усобицям на Волині поклав син  Мстислава Ізяславича Роман – у 1199 р. він приєднав до своїх володінь Галичину.

У 1199 р. утворилася Галицько-Волинська держава. Її столицею Роман обрав Галич. У 1202 р. він змістив київського князя і встановив контроль над Київським і Переяславським князівствами. У 1205 р. Роман загинув, держава розпадається.

З 1208 р. чвари у галицько-волинській справі посилилися – небажання повернення в ГВК нащадків Романа. Данило, коли йому виповнилося 18 років, разом з  Васильком став збирати батькову спадщину і спершу відвоював Волинь. Лише 1238 р. Данило оволодів Галичем (у 1238 р. у битві під Дорогичином переміг рицарів-хрестоносців). Він також утвердився у Києві, назначивши своїм намісником воєводу Дмитра. Столицю переніс у м. Холм.