Лингвокогнитивный особенности перевода англоязычных поэтических произведений

Отже, характер інтонаційного  оформлення висловлення може викликати  переосмислення лексичного значення слова, надавати йому контекстуального значення, крім основного наочно-логічного. Значну роль інтонація грає в реалізації прийому умовчання. Так в прикладі: “Good intentions but ...” інтонація, що завершує висловлення, – падаюча, тоді як союз but вимагає продовження фрази, тобто інтонації, що підвищується.

У письмовій мові інтонацію  зазвичай прийнято виражати засобами графіки. Пунктуація є однією з форм позначення інтонації. Проте, знак (?) питання, знак (!) оклику, крапка (.), багатокрапка (...), тире (–) і інші знаки пунктуації лише приблизно вказують на характер інтонаційного оформлення висловлення. Такі особливості інтонації, як тембр, темп, взагалі залишаються поза сферою зображальності, іншими словами, немає графічних позначень, що можуть передати різноманітний інтонаційний малюнок висловлення [там само].

Часто поети використовують різноманітні друкарські шрифти для  того, щоб виділити певну частину  твору. Курсив, жирний, розріджений  та крупний шрифти й інші способи  графічного виділення якоюсь мірою підказують бажаний характер інтонації [Торсуев 1950,  с. 22-23].

До інтонаційних прийомів, які сприяють більшій емоційності  усного мовлення, відносяться розтягування складів, навмисна, надзвичайно точна  артикуляція звуків, забарвлення тембру, тремтіння людського голосу, яке може виразити іноді більше, ніж всі стилістичні прийоми разом узяті. Евфонія (благозвучність) – особливий прийом звукової організації висловлювання, який розрахований на бажаний ритміко-мелодійний ефект .

Вимоги до евфонії в поезії та прозі різні. Вони в деякій мірі протиставлені одна одній. Те, що розглядається як порушення принципів благозвучності в прозі, є закономірністю в поезії. Так наприклад, рима не тільки не порушує благозвучність в поезії, а є закономірною для віршованих творів. Більш того, рима є однією із зовнішніх ознак віршованої форми. У прозі рима розглядається як порушення благозвучності.

У евфонію включається  також вчення про ритмічну організацію. Розмір висловлення, його побудова повинні  до певної міри керуватися загальними законами благозвучності. Абсолютно правильною виявляється думка, висловлена Флобером і приведена Мопассаном в його статті про Флобера: “Фраза житиме, – говорив він, – лише в тому випадку, якщо вона відповідає всім вимогам дихання” [Федоров 1974, с. 20].

Розглянемо деякі стилістичні  прийоми і засоби мовлення, засновані  на особливій звуковій і ритмічній  організації висловлювання.

Алітерацією називається  особливий стилістичний прийом, мета якого створення додаткового  музично-мелодійного ефекту. Суть цього прийому полягає в повторі однакових звуків або поєднань звуків на відносно близькій відстані один від одного. Вона є лише засобом додаткової емоційної дії, свого роду музичним супроводом основної думки вислову, вельми опосередкованим, таким, що виявляє настрій автора [там само].

Алітерація в англійській  мові глибоко йде корінням в традиції народної творчості. Літературна форма  стародавньої англійської поезії відрізнялася від сучасних літературних форм поетичних  творів. У цій поезії опорними моментами вірша були ритм і алітерація. Кожне значуще слово в рядку народних пісень, оповідей, що знаходилося під наголосом, починалося з однієї і тієї ж комбінації звуків. Алітерація грала ту ж роль, що в сучасній поезії грає рима. Вона може бути названа початковою римою: римуються не останні склади слів, а початкові звуки.

У сучасній англійській  мові під алітерацією розуміється  не тільки повтор початкових звуків, але  і звуків в середині слова. На відміну  від української та російської мов, де алітерація не мала такого глибокого коріння в народній творчості, в англійській мові алітерація широко застосовується як художньо-стилістичний прийом не тільки поезії, але і в художній прозі [там само].

Алітерація починає  розглядатися як могутній засіб виразу відчуттів і емоцій поета. Звуки мови розглядаються як ті, що мають власне емоційне значення. Так, наприклад, звук [d] розглядається як звук, який справляє похмуре, зловісне враження, [1] навпаки є виразом ніжності і теплих відчуттів. Звичайно, не можна заперечувати, що певні звуки підсилюють той ефект, який досягається сенсом вислову.

“... here I opened wide the door; – 
Darkness there, and nothing more. 
Deep into that darkness peering, long I stood there wondering, fearing, 
Doubting, dreaming dreams no mortal ever dared to dream before”.

(E. Poe. The Raven)

Так повторення звуку [d] в цих рядках розраховане на посилення пригніченого, містичного настрою, що створюється всією поемою. Ці звуки-повтори, звичайно, є своєрідним засобом художньої виразності. Вони можуть виконувати і певну художню функцію, наприклад, підсилювати емоційну дію на читача, створювати певний тон вислову, а іноді викликати певну асоціацію з природними звуками, що об’єктивно існують в природі, але від цього вони не стають носіями певного сенсу [Казакова 2006, с. 54].

У лінгвістичній літературі досліджено різноманітні форми звукових повторів. Відповідно до місця розташування словесні повтори бувають такими: анафора (початкові повтори звуків), епіфора (кінцеві повтори звуків), стик, кільце та ін. Рима – повторення (через певні інтервали) однакових чи схожих один на одного звуків комбінацій в кінці слів.

Виникнення рими в англійській  мові пов’язане з розвитком якісного віршування. Воно є результатом адаптації  класичного віршування до англійської  мови. З розвитком якісного віршування рима, до того невідома латинській поезії, стала постійною її межею. З латинської мови вона проникла в романські мови, а звідти – в англійську. Силабо-тонічний вірш і рима замінили первинну форму англійської поезії, засновану на алітерації. Рими англійської мови багаті та різноманітні за звучанням та своєю структурою. Рима називається чоловічою, коли звуковий повтор створюється одним наголошеним складом, яким закінчується стопа, наприклад [там само]:

Palace-roof of cloudless nights!

Paradise of golden lights! (Shelley)

Якщо повторюються один наголошений та один ненаголошений  склади, то рима називається жіночою:

Higher still and higher

From the earth thou springest;

Like a, cloud of fire

The blue deep thou wingest .. (Shelley)

Вживання того або  іншого виду рими визначається віршованим розміром твору. Найбільш поширеними в  англійській мові є чоловіча і  жіноча рими, оскільки вони можуть вживатися  в усіх віршованих розмірах. Нерідко  англійські автори використовують особливий  вид рими, так звану “складену” риму (у англійській мові застосовується термін “broken rhyme”): із словом або його частиною співзвучні декілька слів:

upon her – honour – won her...

bottom – forgot’em – shot him... (G. Вyron)

Складені рими характерні для гумористичних і сатиричних творів.

Рима називається повною, коли співпадають голосний наголошеного складу і всі наступні за ним звуки (голосні і приголосні), наприклад:

might – right;

heedless – needless (G. Вyron)

Залежно від розташування в строфі розрізняються рими:

1. парні – рядках, що стоять поряд (аа);
2. потрійні – (ааа);
3. перехресні – (абаб);
4. охоплюючі – (кільця або обрамлення), за яких римуються крайні рядки строфи: (абба);
5. тернарні – через два рядки на третій (аабааб) і т. ін. [Панов 1991, с. 28].

Роль рими у вірші надзвичайно велика. Рима уточнює метричний поділ вірша на ритмічні одиниці. Вона полегшує сприйняття вірша. Слід підкреслити важливість рими для семантичного виділення слова. Слово, що спирається на звуковий повтор, стає особливо помітним і привертає до себе увагу.

Іншим прийомом, пов’язаним із звуковою організацією вислову, є  звуконаслідування (ономатопея). Суть цього прийому полягає в тому, що звуки підбираються таким чином, що їх комбінація відтворює який-небудь звук, що асоціюється нами з виробником (джерелом) цього звуку. Наприклад: buzz, bang, cuckoo, tintinnabulation, to mew та ін. Звуконаслідування може бути прямим та непрямим [там само].

Пряме звуконаслідування  — це створення самостійного слова, в якому поєднання звуків розраховане  на відтворення бажаного звуку. Прикладами прямого звуконаслідування можуть служити вищенаведені слова. Таких слів в мові небагато, а їх призначення не тільки називати явища, але і відтворювати їхній звукопис. Наприклад: ting-tang, ping-pong, tap. Ці слова можна назвати звуковими метафорами. Вони так само, як і звичайні метафори, створюють образ. Проте на відміну від лексичної метафори, образ створюється не зоровий, а звуковий. Слово to mew так само, як і українське слово нявкати, не тільки об’єктивно називає дію співвідношувану з його виробником (кішкою), але і створює звуковий образ. Отже, пряме звуконаслідування реалізується в окремих словах і неможливе без реалізації наочно-логічного значення [Панов 1991, с. 30].

Непряме звуконаслідування  – це відтворення будь-якого звуку в природі засобами поєднання різних звуків в різних словах. Таким чином, непряме звуконаслідування – це особлива форма алітерації: звуки, що повторюються в різних словах, створюють реально існуючий звук, викликаючи асоціацію з виробником (джерелом) даного звуку в індивідуальному сприйнятті автора. У рядку: “And the silken sad uncertain rustling of each purple curtain...” (E. Рое) алітерація звуку [s] якоюсь мірою (у індивідуальному сприйнятті поета) відтворює шерех фіранки від вітру. У вірші того ж поета “The Bells”, побудованому цілком на непрямому звуконаслідуванні, відтворюється різними засобами дзвони. Приводимо як приклад лише одну строфу:

Hear the sledges with the bells –

Silver bells! What a world of merriment their melody foretells!

How they tinkle, tinkle, tinkle,

In the icy air of night!

While the stars, that over-sprinkle

All the heavens, seem to twinkle

With a crystalline delight;

Keeping time, time, time

In a sort of Runic rhyme,

To the tintinnabulation that so musically wells

From the bells, bells, bells, bells,

Bells, bells, bells – 

From the jingling and the tinkling of the bells.

Звукопис сам по собі так само, як і алітерація, не може бути засобом передачі ідейного змісту. Сама назва “звукопис” – це вираз  мети і завдань звуконаслідування. Вона має художньо-естетичну функцію тільки тоді, коли вона дієва, мотивована, безпосередньо потрібна самому змісту висловлення. Якщо ж звукопис ставить своїм завданням лише відтворення звуків, що об’єктивно існують в природі і не пов’язаний з якою-небудь думкою, ідеєю, то він стає музичною дрібничкою [Панов 1991, с. 32].

Ритм – це будь-яке  рівномірне чергування (напруги і  ослаблення, прискорення і уповільнення і т. ін.). Ритм мови – це виразний засіб, заснований на рівномірному чергуванні сумірних одиниць мови. Такими сумірними одиницями мови є наголошені і ненаголошені склади. Для англійської мови характерний силовий (динамічний) наголос на першому складі. А оскільки в англійській мові переважають односкладові або двоскладові слова, то їй притаманне чергування одного наголошеного з одним ненаголошеним складом.

Багатоскладові слова  англійської мови в основному  запозичені з французької мови. У  таких словах наголос падає або  на перший склад (excellent), або на третій склад від кінця (humility). Багатоскладові слова в англійській мові часто мають два наголоси. Це пов’язано із загальною ритмічною тенденцією англійської мови чергувати один наголошений і один ненаголошений склад (наприклад, revolution) [Панов 1991, с. 33].

Проте не слід думати, що характерність чергування одного наголошеного складу з одним ненаголошеним робить англійську мову завжди ритмічною або однорідною. Часто наголошені склади відділяються один від одного неоднаковою кількістю ненаголошених (прийменники, частки, займенники і просто ненаголошені склади в багатоскладових словах). У таких випадках між наголошеними складами створюються проміжки неоднакової довжини. Іноді ж, навпаки, наголошені склади можуть слідувати безпосередньо один за одним.

Ритм віршованої мови є більш дослідженим явище  з погляду різноманітності форм його прояву і закономірностей його розвитку.

Перейдемо до розгляду особливостей віршованого ритму, характерного для  англійської поезії:

1. Хорей - дводольна  (з двох складів) стопа з  наголосом на першому складі

2. Ямб – дводольна  (з двох складів) стопа з наголосом на другому складі.

3. Дактиль – тридольна  (з трьох складів) стопа з  наголосом на першому складі.

4. Амфібрахій – тридольна  (з трьох складів) стопа з  наголосом на другому складі.

5. Анапест – тридольна  (з трьох складів) стопа з наголосом на третьому складі

Білий вірш – назва  віршів без рим. Білі вірші можуть мати всі перераховані вище розміри. Єдина його відмінність із звичайним  віршем – це відсутність якої-небудь рими [Панов 1991, с. 38].

Троп – стилістичний термін, що позначає перенесення сенсу слів, вживання слова в переносному значенні. Вчення про тропи входить в область семасіології, вчення про значення слів. Оскільки будь-який розвиток і зміна значення слів засновані на перенесенні значення з одних предметів на інші і оскільки майже всі слова живої мови мають декілька значень і можуть застосовуватися в різних сенсах, Гербер у своїй праці “Die Sprache als Kunst” стверджував, що “всі слова – тропи”. Ще раніше О. О. Потебня говорив про те, “в мові немає власних виразів”. Але для тропа, як поняття стилістики і поетики, суттєвим є не стільки утворення нового значення слова в результаті перенесення сенсу, скільки таке вживання слова, коли при “переносному” значенні зберігається і інший, первинний, “прямий” сенс [Панов 1991, с. 40].

Основними видами тропа  є метафора, метонімія і синекдоха. Поняття тропа, як родове, об’єднуюче видові категорії метафори, метонімії, синекдохи поняття, виступає особливо в тих випадках, коли дане явище  поетичної мови не може бути з повною точністю віднесено тільки  під одну з цих видових рубрик.

Основні розміри англійського віршування і його закони досі є  предметом суперечки. Існує багато теорій про характер англійського вірша, про його особливості, про основні  розміри англійського вірша. Деякі  англійські лінгвісти, як, наприклад, Генрі Суїт, стверджують, що визначити характер метричної будови англійського вірша неможливо [там само].

Англійське віршування, як і всяке інше віршування, виникло  з пісні. Вірш виділяється як самостійна поетична система тільки тоді, коли він відривається від музичного супроводу в пісні. Те, що лежить в основі музики, – ритм – є провідною ознакою і у вірші, але цей ритм піддається істотній трансформації, коли одиниця вимірювання стала якісною. У основі ритму в музиці лежить чергування відрізків, сумірних в тимчасовому протязі.