Лингвокогнитивный особенности перевода англоязычных поэтических произведений

Поетичний переклад –  спосіб перекладу поезії для широкого кола читачів, засіб впливу мови перекладу на літературу, спосіб зближення мов та націй.

2. Віршований переклад  – це такий переклад поезії, коли фактуальна інформація оригіналу  передається мовою перекладу  не поетичною, а лише  віршованою  мовою. Цей вид перекладу дуже близький до оригіналу відносно слів та словосполучень, а отже, і в стилістичному плані. Майстрами такого перекладу в минулому сторіччі були такі поети як П. О. Катенін, А. А. Фет, П. А. В’яземський, О. О. Блок та М. Л. Гаспаров. На жаль, цей вид перекладу спотворює  концептуальну інформацію і практично не відтворює інформації естетичної. В цьому випадку мова йде лише про віршовану, а не поетичну мову. Саме бажання максимально наблизитися до оригіналу у вербальному та стилістичному плані, блокує всі спроби перетворити віршований текст у просторовий та дійсно поетичний текст [Гончаренко 1988, с. 29].

Даний вид перекладу  корисний для спеціальних та специфічних  цілей: наприклад, для фрагментарного цитування поезії в науково-філологічних роботах, для академічних видань літературних пам’яток, розрахованих не на читача, який шукає естетичного спілкування, а на вузьке коло педантичних спеціалістів, яких оригінал цікавить не як естетичний феномен, а як анатомічний об’єкт-джерело фактуальної та формально-стилістичної інформації. Оскільки даний вид перекладу не розрахований для передачі естетичної інформації, він ніколи сам по собі не бере участі в літературному процесі.

3. Філологічний переклад  поетичного тексту виконується  прозою та націлений на максимально  повну (майже дослівну) передачу фактуальної інформації оригіналу. Цей вид – допоміжний вид перекладу. Він, як правило, супроводжується паралельним текстом оригіналу та ґрунтовними коментарями. Значення його – наукове, і практично може бути досить важливим. Даний вид перекладу не претендує на функцію поетичної комунікації, але він з максимальною точністю передає кожну фактологічну  деталь оригіналу і може слугувати важливою підмогою в роботі дослідника та літератора [Гончаренко 1988, с. 35].

Кожний з вищезгаданих видів перекладу висвітлює оригінал під визначеним ракурсом і дає певне уявлення про нього.

Мабуть для того, щоб  таке уявлення стало об’ємним і  по можливості вичерпним, кожний поетичний  текст повинен в перекладі  існувати хоча б в трьох вказаних іпостасях. Але тільки одна з них, а саме, іпостась власне поетичного перекладу може за певних умов повністю передати умовну, але психологічно непроникну грань між двома основними жанрами поезії: оригінальним та перекладним.

Будь-який поетичний текст  необхідно розглядати в трьох аспектах: змістовому (що сказано), стилістичному (як сказано) та прагматичному (яку реакцію викликає сказане у читача). Ці три сторони оригіналу підлягають відтворенню при перекладі, але ніколи не повинні передаватися зі стопроцентною точністю.

Абсолютизація будь-якого з цих аспектів веде до певного виду буквалізму: змістовому (найбільш реалізованого в буквальних перекладах), стилістичному (іншими словами, до перекладацького формалізму, за якого скрупульозна передача другорядних стильових особливостей приводить до повної руйнації цілісного враження) або прагматичному (схилення до наших вподобань). Отже, з тієї обставини, що поетичний переклад адекватний не тільки в змістовому (стилістичному, прагматичному) плані, ще не випливає, що його можна розглядати адекватним в цілому. Загальна адекватність визначається як оптимальний продукт прагматичної, семантичної та стилістичної адекватності.

В залежності від характеру  перекладу той чи інший вид  часткової адекватності  посідає  провідне місце: очевидно, що при перекладі наукової поезії або філософської лірики, вимога до семантичної адекватності буде ригористичнішою, ніж при відтворенні символістичної поеми. Але властивості оригіналу остаточно не визначають вагомість видів адекватності. Багато чого залежить від конкретного цілеспрямування перекладача, особливо від того, для якої аудиторії зроблено переклад. Не випадково такі видавництва як “Художественная литература”, “Наука” або “Детгиз”, розраховані на різних читачів, і до перекладу у них, як правило, різні вимоги.

Але М. С. Зарицький виділяє такі основні положення при перекладі віршованих текстів:

1.Вірші повинні перекладатися  віршами, і в результаті, праця  перекладача порівнюється з працею  оригінального поета.

2. У справі поетичного  перекладу словесна точність не тільки не є перевагою, а навпаки, – в більшості випадків вона спотворює переклад як витвір мистецтва і тому категорично йому заборонена.

3. В різних мовах  одна і та ж форма може  мати різне прагматичне значення, тому бажання відтворити всі  формальні особливості оригіналу (стилістичний буквалізм) шкодить адекватності сприйняття (прагматичній адекватності). Між тим, при перекладі лірики задача перекладача полягає в тому, щоб відтворити враження, яке залишив оригінал.

4. Дослівний або формалістичний переклад поезії має право на існування тільки в чисто утилітарних цілях або у вузькоспеціальному призначенні. 

5. Адекватність (вірність, точність) необхідно розуміти діалектично,  а не з позиції буквалізму. Окрім того, в залежності від  цілеспрямування перекладача співвідношення змістової, стилістичної та прагматичної адекватності може варіюватися.

6. При поетичному перекладі  неминучими є істотні перетворення  багатьох аспектів оригіналу [Зарицький 2004, с. 20].

Звісно, всі елементи форми та змісту не можуть бути відтворені з точністю. При будь-якому перекладі виникає наступна ситуація:

• Якась частина матеріалу не відтворюється і відкидується.
• Якась частина матеріалу подається не у власному вигляді, а у вигляді різного роду замін/еквівалентів.
• Додається матеріал, якого не має в оригіналі [там само].

Тому кращі переклади  можуть містити умовні зміни в  порівнянні з оригіналом – і ці зміни дійсно необхідні, якщо мета –  створення аналогічного оригіналу  єдності форми та змісту на матеріалі  іншої мови. Але від кількості цих змін залежить точність перекладу, а саме мінімум таких змін передбачає еквівалентний переклад. Як наслідок, метою еквівалентного перекладу є точна передача змісту та форми оригіналу при відтворенні особливостей останньої, якщо це дозволяють мовні засоби, або створення їх еквівалентів мовою перекладу.

Спираючись на праці О. В. Федорова, Г. Р. Гачичеладзе можна назвати основні вимоги до поетичного еквівалентного перекладу [Федоров 1991; Гачечиладзе 1980]:

1. Точність. Перекладач  зобов’язаний донести до читача повністю всі думки, викладені автором. При цьому необхідно зберегти не тільки основні положення, але також нюанси та відтінки сказаного. Піклуючись про повноту передачі сказаного, перекладач не має права щось додавати від себе, не має доповнювати та пояснювати автора. Вищенаведене вважається спотворенням тексту оригіналу.

2. Стислість. Перекладач  не повинен бути багатослівним,  думки мають бути викладені  стисло та лаконічно. 

3. Ясність. Лаконічність  та стислість мови перекладу  не повинні заважати ясності викладу думок та легкості їхнього розуміння. Необхідно уникати складних та двозначних зворотів, які заважають сприйняттю. 

4. Літературність. Як  вже відмічалося, переклад має  повністю задовольняти загальноприйняті  норми української літературної мови. Кожна фраза має звучати живо та природно, не зберігаючи жодних чужих для української мови синтаксичних конструкцій оригіналу. Через значні відмінності синтаксичних структур англійської та української мов, форму оригіналу під час перекладу можна зберегти дуже рідко. Більше того, часто необхідно змінювати структуру речення, яке перекладається, у відповідності до норм української мови.

Це основні вимоги, які висуваються до перекладача  поетичних текстів.

Але найголовніша мета перекладач – виявлення мовних та екстралінгвістичних факторів, які дають змогу ототожнювати зміст оригіналу та перекладу. Єдність змісту текстів оригіналу та перекладу називається еквівалентністю. Вивчення реального зв’язку між змістом оригіналу та перекладу дозволяє встановити межі їхньої єдності, яка є максимально можливою для текстів, написаних різною мовою, а також визначити мінімальну єдність з оригіналом, за якої даний текст може бути визнаним еквівалентним перекладом.

В. Н. Комісаров у своїй праці “Лингвистика перевода” вважав, що одна з найголовніших задач перекладача – це максимально точне відтворення змісту оригіналу, і, як правило, фактична єдність змісту оригіналу та перекладу досить помітна [Комиссаров 1980, с. 67].

Згідно визначення, наведеного В. Н. Комісаровим, межею перекладацької еквівалентності є максимально можливий лінгвістичний ступінь збереження оригіналу при перекладі, але в кожному окремому випадку змістова єдність з оригіналом різною мірою і різними засобами наближається до максимальної  [Комиссаров 1980, с. 79].

Відмінності в системах мов перекладу та оригіналу, в  особливостях створення текстів  на кожній з цих мов різною мірою  можуть обмежувати можливість збереження змісту під час перекладу. Тому перекладацька  еквівалентність засновується на збереженні (і звісно, втраті) різних елементів змісту, які містяться в оригіналі. В залежності від того, яка частина змісту передається для забезпечення його еквівалентності, розрізняються різні рівні (типи) еквівалентності. На будь-якому рівні еквівалентності переклад може забезпечувати міжмовну комунікацію.

В. Н. Комісаров виділяє  основні типи еквівалентності [Комиссаров 1999, с. 92]:

1. Еквівалентність перекладів першого типу полягає в збереженні тільки тієї частини змісту оригіналу, яка є метою комунікації і являє собою найбільш загальну частину змісту висловлювання.

Риси, які характерні для оригіналу та перекладу в  даному випадку, наступні:

• неможливість порівняти лексичний склад та синтаксичну організацію;
• неможливість пов’язати  лексику і структуру оригіналу та перекладу шляхом семантичного перефразування або синтаксичної трансформації;
• відсутність реальних або прямих логічних зв’язків між текстом оригіналу та перекладу, які б дозволили стверджувати, що в обох випадках повідомляється про одне й те саме;
• найменша єдність змісту оригіналу та перекладу в порівнянні з іншими типами перекладу [там само].

Переклади на такому рівні  еквівалентності виконуються в  тих випадках, коли більш детальне відтворення змісту неможливе, так  і тоді, коли таке відтворення може привести реципієнта до неправильних висновків, викличе у нього зовсім інші асоціації, ніж у реципієнта оригінального твору, і тим самим заважатиме правильній передачі мети комунікації.

2. Другий тип еквівалентності оригіналу та перекладу не тільки передає однакову мету комунікації, але і передає одну і ту ж позамовну ситуацію. Більш повне відтворення змісту оригіналу у другому типі еквівалентності в порівнянні з першим типом, де збереглася лише мета комунікації, далеко не означає передачі усіх змістових елементів оригіналу. Збереження посилань на однакову ситуацію супроводжується в перекладах цього типу значними структурно-семантичними відмінностями з оригіналом [там само].

Для другого типу еквівалентності  характерна ідентифікація в оригіналі  та перекладі однієї і тієї ж самої ситуації при зміні способу її опису. Основою змістового ототожнення різномовних текстів слугує універсальний характер відносин між мовою та екстралінгвістичною реальністю.

Другий тип еквівалентності  представлений перекладами, змістова близькість яких до оригіналу також не засновується на єдності значень використаних мовних засобів – більшість слів та синтаксичних структур оригіналу не знаходить безпосередньої відповідності в тексті перекладу.  Разом з тим можна стверджувати, що між оригіналами та перекладами цієї групи існує більша єдність змісту, ніж при еквівалентності першого типу.

Для такого типу еквівалентності  характерним є наступне:

• неможливість порівняти лексичний склад та синтаксичну організацію;
• неможливість пов’язати лексику і структуру оригіналу та перекладу шляхом семантичного перефразування або синтаксичної трансформації;
• збереження при перекладі мети комунікації, оскільки, як ми вже встановили, збереження домінантної функції висловлювання – обов’язкова вимога еквівалентності;
• збереження при перекладі вказування на ту ж саму ситуацію, що доводиться існуванням логічного зв’язку у повідомленнях різною мовою, що в обох випадках дозволяє стверджувати “повідомляється одне й те саме” [там само].

Необхідно зауважити, що широке розповсюдження в перекладах еквівалентності другого типу пояснюється тим, що в кожній мові існують преференційні способи описування певних ситуацій, що виявляються абсолютно неприйнятними для інших мов.