Лингвокогнитивный особенности перевода англоязычных поэтических произведений

Експеримент Є. С. Камінської на матеріалі оригінального поетичного тексту англійською мовою і трьох варіантів його перекладу полягав у тому, що ключові слова всіх чотирьох текстів далі передавали студентам-учасникам вільного асоціативного експерименту. Отримані дані переконливо свідчать про те, що особливості ідентифікації перекладачами ключових слів вихідного тексту вплинули на подальший розподіл акцентів у текстах перекладу, а далі – через ключові слова вторинних текстів – зумовили значення розходження в результатах сприйняття порівнюваних текстів. Це свідчить про те, що процес розуміння тексту базується на специфіці індивідуального лексикону перекладача [Засєкін 2006, с. 31].

Формування проекції тексту оригіналу в перекладача є наслідком взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників, які проявляються на різних рівнях усвідомленості: слово є частиною внутрішнього (перцептивного, когнітивного, афективного) контексту, який взаємодіє із зовнішнім (вербальним, ситуативним) контекстом. Відтак, розуміння перекладачем тексту не може бути визначене у вигляді дискретної одиниці – це завжди умовний інтервал, який визначає (завдяки слову як засобу доступу до єдиного інформаційного тезаурусу людини) деяку більш чи менш визначену ділянку на багатомірному когнітивно-афективному континуумі. Саме це зумовлює варіативність розуміння одного того самого тексту не лише різними перекладачами, а й самим автором у момент написання тексту і в момент його відстроченого сприйняття.

Можна припустити, що на основі індивідуального лексикону, а також при використанні додаткової інформації, яку перекладач одержує  на різних рівнях сприйняття, у нього  формується певна мова-посередник, якою він інтерпретує текст вихідної мови. На цьому завершується фаза аналізу перекладача у процесі перекладу. (Додаток 1)

Спираючись на теорію А. Людсканова щодо семіотичної природи перекладу, друга фаза перекладу – фаза синтезу – розглядається як переклад з мови-посередника на мову перекладу. І тут перекладач отримує необхідну для синтезу інформацію, яка на думку автора, збігається з інформацією, одержаною у фазі аналізу і зафіксованій в мові-посереднику [Комиссаров 1990, с. 45].

На думку П. Ньюмарка, процес думки найповільніше відображається в семантичному перекладі. Завдяки семантичному методу письмовий переклад дає змогу відтворити те, що і як думає автор оригіналу. А це можливе лише за умови, якщо перекладач вірно зрозумів зміст оригіналу і, відповідно, відтворив його цільовою мовою [там само, с. 50].

Таким чином, очевидно, що процеси усного та письмового перекладу різняться в базових аспектах: перший здійснюється переважно за трансформаційним механізмом, другий – за інтерпретаційним механізмом. Образність або логічність мислення перекладача співзвучні двом психолінгвістичним механізмам, які лежать в основі перекладу, зокрема двом моделям: трансформаційного та денотативного перекладу за Г. Е. Мірамом  [Мирам 1999]. (Додаток 2, 3)

Трансформаційний підхід передбачає трансформацію об’єктів і структур мови оригіналу в об’єкти мови перекладу. Трансформація в перекладі – це будь-яка заміна одиниці мови оригіналу її еквівалентом у мові перекладу. Трансформації відбуваються на морфологічному, лексичному і синтаксичному рівнях.

Згідно з денотативним підходом процесом перекладу включає такі кроки:

1. Перекладач сприймає повідомлення мовою оригіналу.
2. Він знаходить денотат чи концепт, які відповідають цьому повідомленню.
3. Перекладач формулює повідомлення мовою перекладу, яке відповідає цьому денотату чи концепту.

Зауважимо, що назва “денотативна” – це термінологічний креатив, адже в основі моделі лежить власне інтерпретаційний або діяльнісний підхід. На противагу, трансформаційна модель ґрунтується на пошуку фіксованих, статичних еквівалентів, трансформація форм мови оригіналу у форми мови перекладу.

Як зазначає Г. Е. Мірам, трансформаційний підхід, головним чином, використовується в усному синхронному  перекладі, а денотативним шляхом, як правило, йдуть усні послідовні перекладачі та письмові перекладачі. Переклад, виконаний за денотативним механізмом, іноді називають інтерпретацією на відміну від власне перекладу, що виконується шляхом трансформації форм однієї мови у форми іншої.

Відмінності у стилях життя й мислення носіїв різних мов досить часто призводять до того, що перекладач змушений інтерпретувати, тлумачити те чи інше поняття, звертаючись до денотативного підходу [Мирам 1999, с. 226-227], що свідчить на користь дієвості гіпотези лінгвістичної відносності.

На думку О. Р. Лурії  при аналізі комунікації необхідно  подолати лінгвоцентризм, вийти за межі раціонального опису в область невербальної, немовної комунікації. При цьому необхідно розвести два рівні свідомості: мовну (вербальну, експліцитну, логічно усвідомлювану) і немовну (невербальну, смислову, імпліцитну, неусвідомлювану).

Академік А. М. Колмогоров акцентує увагу на тому, що “мало береться до уваги той факт, що мова виникла значно раніше від формально-логічного    мислення... Думки виникали не формалізовані в поняття, а як спроба безпосередньо зафіксувати потік образів, що проходить перед нашою свідомістю” [Горелов 2003, с. 35].

У своїх працях учені  відзначають наявність конфлікту, а, радше, напруги між мовною матерією, що є продуктом (і це визнається практично  всіма дослідниками) свідомості, її невід’ємною складовою, та психічним відображенням світу людиною, яке не локалізується лише у свідомості, а охоплює несвідомі й невербальні аспекти мислення людини.

Думка, як підкреслює Л. С. Виготський, завжди ціла, що значно більша за своєю протяжністю й обсягом, ніж окреме слово. Те, що в думці міститься симультанно, в мовленні розгортається сукцесивно [Выготский 2001, с. 336]. Людина “... своїм розумом перетворює континуум, суцільність і безперервність у дискретність, градації, каркаси, матриці” [там само]. Тому думку слід розглядати цілісною і недискретною, при вербалізації якої, автор змушений зламати певні і протяжні в часі мовні синтаксичні структури.

Проекція авербального цілого у  мовний шар свідомості відсувається через розпад неподільної думки (континууму) на окремі частини, які несуть ознаки цілого. Проте так часто в аналізі думки, вираженої в мовленні, ми розкладаємо ціле на елементи. Л. С. Виготський порівнює такий аналіз з хімічним аналізом води, що розкладає її на водень і кисень. Вода гасить вогонь, а, на подив, один із її елементів – водень – сам горить. А кисень підтримує цей процес. Отже з властивостей цих елементів неможливо пояснити властивості, притаманні цілому. Аналіз, що приводить нас до продуктів, які втратили ознаки цілого, не є аналізом змісту цього слова [Выготский 2001, с. 9]. Як справедливо зауважує Науменко А. М., дійсність неподільна, вона існує лише як цілісність і тому теж впливає як цілісність, а й втрачає свою життєдайну функцію і через це гине [там само].

Через мовлення передаються передусім значення. Для зовнішнього мовлення характерна розгорнутість, лінійність, що виявляється в механізмі синтаксису логічно-дискретної послідовності. Часовий вимір тут є домінантом. Для внутрішнього мовлення притаманна згорнутість, предикативність структури.

М. І. Жинкін зазначає: “Фізіологічний механізм, що запам’ятовує мову, не може бути іншим, ніж асоціативна комутація нейронних ланцюгів” [Жинкин 1998, с. 146-162]. “Важко розмежувати, де закінчується сенсорика і починається інтелект. Сенсорика й інтелект – механізми для прийому й обробки інформації. Розуміти треба не мовлення, а дійсність” [там само]. Це досягається шляхом механізму мовленнєво-мисленнєвої діяльності – внутрішнього мовлення, яке є необхідним транслятором для взаєморозуміння й через універсальний предметний код – УПК. Він має спільну структуру для обробки не лише вербальної інформації, а й інформації про дійсність, що надходить від різних органів чуття. З допомоги УПК реципієнт перетворює її на модель відрізку дійсності, про який повідомляється, і виникає денотат, урахування якого відповідає акту розуміння [там само].

Слід зазначити, що внутрішнє  мовлення є механізмом перекладності, як властивість людської мови не лише при перекладі з однієї мови на іншу. З цієї перспективи спочатку інтерпретатор перекладає одержану  інформацію на внутрішнє мовлення. Потім він трансформує це внутрішнє міжмовлення на мову перекладу.

Отже УПК різниться  від зовнішнього мовлення, передусім, своєю згорнутістю, предикативністю  і симультанністю. Його синтаксис, відтак, відмінний від синтаксису зовнішнього мовлення. Через те, що усному мовленню характерна спонтанність, хаотичність, автоматизованість і згорнутість синтаксису, воно посідає позицію між двома полюсами – думкою (цілим) і її вербальним вираженням (частиною). У цьому його схожість з внутрішнім мовленням. Водночас, його лінійність, сукцесивність містить речі подібні до писемного мовлення – синтаксичну розгорнутість раціонального і зв’язного.

У зв’язку з проміжною природою між мови, її дослідження, як підкреслює О. О. Залевська, має носити міждисциплінарний характер і проводитися спільними зусиллями багатьох наук [Засєкін 2006, с. 32].

Власне, що таке креативність, є зрозумілим, однак судимо про  неї за її плодами. Є спроби описати  механізми творчості [там само]. З позицій когнітивної  науки в основі перекладацької діяльності лежить не порівняння, а розуміння, яке по суті, визначає “стратегічний потенціал” перекладача [Фесенко 2004, с. 12].

Розуміння складає суть перекладацького процесу, проблемою якого є інтерсуб’єктивність (можливість проникнення у свідомість інтерактанта-автора шляхом аналізу), оскільки реальна проблема полягає в тому, щоб множинність співпала з єдино вірним. З іншого боку, якщо автор вкладає в текст один смисл, а перекладач вбачає ньому інший, це означає, що повноцінного комунікативного акту не відбулося. Можна лише зменшити ступінь нерозуміння автора тексту [там само].

Виходячи з практики, можна зробити висновок, що найбільша  складність у комунікації перекладача  з автором полягає у труднощах  розуміння, тому що, найчастіше, у перекладачів-початківців відсутня навичка співвіднесення знань автора зі своїми знаннями. Саме тому потрібна стратегія, яка працювала б на те, щоб максимально “вивільнити простір” цього розуміння. Тобто, певним чином, “стратегія заперечення” – не робити, не мислити за звичкою (шаблоном), алгоритмічно, а аналізувати все нестандартно, по-новому – евристично.

Ступінь творчої “вільності” перекладача повинна мати обмеження і залежить від мети перекладу, жанру тексту, соціального замовлення перекладу і також від уявлень перекладача про естетичні ідеали. Метою перекладацької діяльності є виробництво текстів, які використовуються споживачем для міжкультурного обміну в якості носія повідомлення поряд із іншими засобами його передачі.

Оксфордський словник  психології Е. Колмана дає таке визначення “креативності”: “Це продукування ідей чи об’єктів, які є новими та оригінальними. Творчий процес триває евристично, а не алгоритмічно”. Існує стійкий зв’язок креативності з двома стилями когнітивними мислення: конвергентними та дивергентними [Oxford Dictionary of Psychology 2006].

Конвергентне мислення ґрунтується на формальних правилах (як в арифметиці), є аналітичним, логічним, контрольованим свідомістю. Рівень такого мислення вимірюється  відомими тестами IQ.

Дивергентне мислення, на противагу, не виробляє однозначного й  унікального рішення конкретної проблеми і характеризується довільним  продукуванням оригінальних ідей, релевантних  для рішення конкретної проблеми. Звичайно, що при перекладі художнього твору перекладач не може діяти за алгоритмом, за правилами. Від такого перекладу буває мало користі. Перекладач створює ізоморфний текст (схожий при фундаментальній різниці). Отже, перекладач, вступаючи в діалог з автором, не очікує остаточних рішень. Текст є цілісним, недискретним за своєю сутністю організмом, а поверхово – задана послідовність вербальних знаків. Якщо поглянемо на додаток 4, бачимо, що свідомість суб’єкта є пасивним спостерігачем і сприймає творчий продукт. А підсвідомість активно породжує цей продукт і транспортує його до свідомості для остаточної мовної обробки. (Додаток 4)

Якщо творчість є  життя підсвідомості, а діяльність – життя свідомості, то звідси випливає, що людина живе одночасно у двох часових вимірах: один – від народження до смерті, в іншому спостерігає і активізується у моменти творчі та у змінених станах свідомості (ЗСС). Відтак, для творчості час у нашому традиційному лінійному уявленні не має великого значення, воно атемпоральне.

Відділяючи ознаки творчого акту, дослідники творчості і самі творці підкреслюють його несвідомість, спонтанність, неконтрольованість волею й розумом, а також змінність станів свідомості [Засєкін 2004]. Цей особливий стан свідомості нерідко штучно стимулювався творцями. Так, Шиллер тримав ноги в холодній воді, Руссо стояв на сонці з непокритою головою, Пушкін любив писати, лежачи на кушетці, Бальзак, Бах були кавоманами, а Едгар По, Джон Леннон – наркоманами. Отже, спонтанність творчого акту, пасивність волі автора і ЗСС у момент натхнення, активність підсвідомого свідчать про особливі стосунки свідомості й підсвідомості.

Оксфордський словник  психології дає таке визначення змінення станів свідомості (altered states of consciousness): “Це будь-яка відхилена від норми форма свідомості, яка включає дереалізацію, деперсоналізацію, гіпноз, океанічне відчуття, пікові переживання внаслідок прийому галюциногенів чи наркотичних речовин” [Oxford Dictionary of Psychology 2006].

Водночас ЗСС  мають  прояви  не  лише  за  умов  прийому психотропних препаратів. Людина може увійти до ЗСС, перебуваючи на високогір’ї, ливарному цеху, після гіпервентиляції легень і т. ін.

Мовлення людини у  ЗСС зазнає певних змін. У граматичному плані збільшується питома вага повнозначних слів, фіксуються повтори. В лексичному плані простежується зниження розмаїття лексикону, стериотипізація, спрощення синтаксису, збільшення кількості помилок, в цілому – дестабілізація мовної свідомості. Таких характеристик мовлення індивіда набуває при тимчасовому вимкненні лівої півкулі головного мозку. Тобто, можна твердити, що при ЗСС в людини превалює симультанна, аналогова обробка інформації. У семантичному плані у мовленні з’являються слова зі значенням семантичної безвинятковості (allness terms) – вічно, завжди, ніколи, ніхто. Ці та подібні їм слова Ковалевська кваліфікує як “семантично дифузну лексику” [Ковалевська 2001, с. 12].