Лингвокогнитивный особенности перевода англоязычных поэтических произведений

ЛІНГВОКОГНІТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ  ПЕРЕКЛАДУ 

АНГЛОМОВНИХ ВІРШОВАНИХ ТВОРІВ

 

ВСТУП

 

Переклад – від  найвужчого значення цього слова (з  однієї мови на іншу) до найширшого (з  культури на культуру, з епохи на епоху, з однієї мистецької чи знакової системи на іншу) – проблема світоглядна, що охоплює усі сфери людського буття. Високе мистецтво поетичного перекладу рік у рік привертає все більшу увагу дослідників (Р. С. Джекендорф, П. Стоквел, Б. Л. Уорф, В. В. Коптілов). Але всі вони сходяться на тому, що переклад має бути семантико-стилістичною паралеллю першотвору. Паралелізм першоджерела та перекладу зумовлений психотиповою схожістю автора тексту й перекладача, що є центральним положенням, запропонованим когнітивістами (Ф. А. Альберснагель, У. Бетчел, С. В. Засєкін).

Актуальність цього дослідження підтверджується зростаючим інтересом до когнітивних особливостей перекладу: розпізнання значущого сигналу, визначення форми та ідентифікації значення. Новий виток розвитку виявив необхідність переакцентуації у дослідженнях процесу перекладу поетичних творів, зокрема виникла нагальна необхідність створення саме когнітивної теорії поетичного перекладу.

Мета роботи – визначити лінгвокогнітивні особливості перекладу англомовних поетичних творів. У роботі було поставлено такі завдання:

• дати визначення когніції та встановити її основні типи;
• проаналізувати когнітивні аспекти перекладу;
• встановити етапи перекладу поетичних творів;
• виявити відмінність між поетичним та віршованим перекладом;
• дослідити існуючі та можливі типи перекладів, встановити їхні спільні та відмінні риси;
• визначити та описати національно-марковані елементи віршотворення.

Об’єктом магістерського дослідження є особливості перекладу англійських поетичних творів.

Предметом  роботи є лінгвокогнітивні аспекти перекладу англомовних віршів.

Наукова новизна  одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше встановлено типи перекладацьких когніцій: перемінні когніції та універсальні стратегії; проаналізовано етапи перекладу поетичних творів на когнітивному рівні: розпізнання значущого сигналу, визначення форми, ідентифікація значення, виведення смислу.

Теоретичне  значення магістерського дослідження пов’язане з поглибленням когнітивних положень перекладу поезії, з аналізом типів поетичного перекладу, а також основних національно-маркованих елементів англійського віршотворення.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їхнього застосування в процесі викладання теоретичних курсів з перекладознавства, стилістики англійської мови, літературознавства, теорії та практики перекладу, для підготовки спецкурсів та навчальних посібників з питань функціональних особливостей англійського віршотворення та його перекладу з точки зору когнітивістики.    

          У магістерській роботі було  застосовано такі  методи дослідження:

• метод аналізу та обробки наукової літератури (для встановлення статусу поетичного перекладу в сучасній лінгвістиці);
• порівняльний метод (для дослідження спільних та відмінних рис вірша “If” Р. Кіплінга та його українських перекладів В. М. Василишина, Т. Малковича та М. В. Стріхи).

Матеріалом  дослідження слугували англомовні вірші Дж. Байрона, Р. Кіплінга, П. Б. Шеллі та Е. По.

Структура роботи.  Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 118 сторінок, 86 з яких займають основний текст. Список використаних джерел налічує 106 позицій.

В теоретичній частині  ми розглянемо когніцію як онтологічну базу перекладу, з’ясуємо когнітивні етапи перекладу поезії та типи поетичних перекладів.

В практичній частині магістерського дослідження ми встановимо адекватність перекладів вірша Р. Кіплінга на фонетичному, лексичному, граматичному та стилістичному рівнях.

У висновках наведемо ґрунтовний аналіз та узагальнення отриманих результатів дослідження.

Апробація роботи була здійснена на Міжнародній студентській науковій конференції “Культура і мова сучасної молоді” (Київ, 23-24 вересня 2009 р.) та на студентській звітно-науковій конференції “Мови і соціум-5” (Київ, 14 квітня 2010 р.).

Магістерське  дослідження обговорене та рекомендоване до захисту на засіданні кафедри германського та порівняльного мовознавства Інституту іноземної філології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (протокол № 13 від 27 травня 2010 року).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I

КОГНІТИВНІ  ЗАСАДИ ПЕРЕКЛАДУ 

АНГЛОМОВНИХ ВІРШОВАНИХ ТВОРІВ

 

1. Когніція як онтологічна база перекладу 

 

Когнітивна лінгвістика  – напрямок мовознавства, який досліджує  проблеми співвідношення свідомості та мови в пізнавальних процесах, її роль у концептуалізації та категоризації світу, в узагальненні людського досвіду, зв’язок окремих когнітивних особливостей людини з мовою та форми їх взаємодії [Stockwell 2002, p. 15]. На відміну від інших дисциплін когнітивного циклу, у когнітивній лінгвістиці розглядаються тільки ті когнітивні структури та процеси, які притаманні людині. А саме, на першому плані знаходяться систематичний опис та пояснення механізмів засвоєння мови людиною та принципи структурування цих механізмів [Демьянков 1994, с. 17-33].

До сфери життєвоважливих питань когнітивної лінгвістики належать “ментальні” основи розуміння та продукування мови з точки зору того, як структура мовних знань бере участь у переробці інформації.

Когнітивізм – погляд, згідно якому людина повинна досліджуватися як система переробки інформації, а остання має описуватися та пояснюватися за допомогою психологічних термінів, які пов’язані з  внутрішніми станами людини. Ці стани фізично проявлені, спостерігаються та інтерпретуються як отримання, переробка, зберігання, а потім і мобілізація інформації для раціонального вирішення сформульованих задач. Оскільки рішення цих задач пов’язано з використанням мови, цілком очевидно, що мова опинилася у центрі уваги когнітивістів. А теоретики мови, які приписують себе до когнітивістів, хочуть використати загальний підхід для опису та пояснення терміну “мовна когніція” [там само].

Праобраз визначення когніції у термінах інформаційно-пошукової  парадигми можна знайти у Дж. Берклі, який написав у 1710 р.: “Для будь-кого, хто досліджує та спостерігає за об’єктами людського пізнання, ясно, що вони являють собою або ідеї, які дійсно сприймаються почуттями, або ті, які ми отримуємо, спостерігаючи за емоціями та діями розуму, або, нарешті, ідеї, які виникають за допомогою пам’яті та уяви, ідеї, які виникають через з’єднання, роз’єднання або просто наведення того, що було спочатку сприйнято одним з вищенаведених способів” [Berkeley 1710].

Але термін “cognitio” та усілякі пов’язані з ним дефініції фігурували ще раніше, коли виділяли такі види пізнання, як абстрактне, наочне, звичайне, пізнання виразності речі, звернене саме на себе, теоретичне, чітке,  невиразне і т. ін. [Джохадзе, Стяжкин 1981, с. 13-27].

За К. Юнгом, когніція – пізнавальний процес як набуття досвіду, отримання знань шляхом сенсомоторного сприйняття світу за допомогою органів чуття, інтеріоризації у свідомості результатів цього сприйняття, обробки і переробки набутих знань на підставі внутрішнього рефлексивного досвіду, мовної інтерпретації та переінтерпретації. Когніція ґрунтується на психічних функціях свідомості, які утворюють психофункціональний континуум: мислення, відчуття, почуття, інтуїція та трансценденція, а також на їхній взаємодії з діяльністю позасвідомого, рівень переробки інформації якого набагато перевищує рівень свідомих процесів [Stockwell 2002, р. 15].

Вона уподібнюється  обчисленню інформації у певних символах, а мозок людини ототожнюється з комп’ютером, який перетворює інформацію з одного коду ментальних репрезентацій на код природної мови і здійснює різні операції над символами (Т. Виноград, А. Ньюелл, X. Паттнем, 3. Пилішин, Дж. Фодор й ін.).

Поняття “когніція” включає в себе не тільки витончені сторони людського духу (такі як знання, свідомість, розум, мислення, уява, творчість, розробка планів та стратегій, міркування, символізація, логічний висновок, вирішення проблем, дроблення наочним, класифікація, співвідношення, фантазування та мрії [Демьянков 1994, с. 17-33], але і процеси більш земні, такі як організація моторики, сприйняття, мисленнєві образи, спогади, увага, впізнавання [там само].

У свій час Б. Уорф займався популяризацією ідеї про те, що когнітивні процеси залежать від конкретної мови, яку використовують у якості рідної: мова формує картину світу та думку, а не тільки виражає їх [Whorf 1956, р. 125]. Ця постановка питання, яка породила цілу тематичну область “логіка мови” (яка розглядалася Ю. С. Степановим), дає фундамент для дослідження в області “мовної когніції”.

У філології інтерпретація  мови людини – це вид когніції, безпосередній об’єкт якої – це продукт мовленнєвої діяльності, а результати та інструменти володіють розгалуженою типологією і насичені особистісними характеристиками [Демьянков 1994, с. 17-33]. Когнітивісти акцентують увагу на необхідності поставити питання про те, як і коли індивід обирає з мовного багатства саме ті засоби, які йому необхідні. Ось саме ці засоби і отримали загальну назву “мовна когніція” [Stockwell 2002, р. 17].

В цей же час, когнітивісти (Р. Якобсон, Р. Джакендофф) не настільки категоричні, як Уорф, і стверджують, що і універсальні (які не залежать від конкретної мови), і не універсальні когнітивні процеси використовуються людьми для під час інтерпретації тексту і під час сприйняття дійсності. Отже, виділяють такі види мовних когніцій:

• “перемінні когніції”, які варіюються від однієї мови до іншої (наприклад, відомості про морфеми, синтаксичні конструкції, фонологічні протиставлення);
• універсальні стратегії – використання “когніцій” під час продукування та інтерпретації повідомлень на конкретну мову.

Головним же приводом для зміни мовних когніцій є конкретний епізод вдалого чи невдалого використання мови, особливо коли говоримо про розуміння мови іншої людини [Засєкін 2006, с. 27].

У своїй когнітивній  функції мова залежить від граматичної  структури. Когнітивний рівень мови не тільки допускає, але і вимагає інтерпретації-перекодування – перекладу [Jakobson 1987, р. 433].

Отже, поняття мовної когніції збігається з тим, що останнім часом, в межах інтерпретаціонізму, називають інтерпретацією у широкому сенсі, яка охоплює фактично всі дії над мовою, коли для цих дій виникає привід – мовлення. Якщо це мовлення необхідно продукувати, внутрішній світ інтерпретується у вигляді мовлення. Коли ж мовлення – це об’єкт сприйняття, – інтерпретується воно.

Якби не було універсальних  когніцій, то їх сприйняття у різних людей було б різним [Jackendoff 1983, р. 97]. З іншої сторони, якби когнітивна система була б повністю непроникною, неспроможною для засвоєння нових когніцій (а особливо, нових стратегій інтерпретування), то не змогла б адаптуватися до оточення, що привело б до еволюційного краху. В цей же час, сприйняття мови та інтерпретація текстів пов’язані з процесами обох видів – це прекрасно продемонстрував Дж. Фодор [Fodor 1983, р. 70].

У кожному елементарному  акті мовлення та когніції є елементи статики (синхронії) та динаміки – діахронія, мінливість системи, її зміни, пристосування до об’єкту, який перероблюється у конкретному оточенні. З абсолютизацією статики ми маємо справу, коли намагаємося перекладати старі тексти, спираючись лише на логіку сьогодення, що виключає інтерпретацію-реконструкцію. Абсолютизація динаміки межує з некритичним сприйняттям, з прищеплення чужих думок, без акцентуалізації неповторності моменту сприйняття: це безособовість перекладача.  Коректний переклад знаходиться між цими двома елементами [101].

Сприйняттю усного і  писемного мовлення характерні певні загальні закони переробки інформації, яку перекладач отримує через різні сенсорні канали. Текст для перекладу може бути виконаний різними шрифтами, різними почерками, в якості “комунікативного шуму” [Селіванова 2002, с. 135] можливі фізичні пошкодження тексту, але перекладач, як правило, успішно справляється із завданням перетворення ланцюжка графем в осмислений текст, для чого необхідно передусім упізнати графеми і слова, що з них складаються.

Різні теорії сприйняття акцентують увагу на тих чи інших особливостях цього складного процесу. Так, гештальтпсихологія наполягає на цілісності сприйняття: перекладач сприймає окремі частини деякої конфігурації, які набувають значення у складі цілого (гештальту) [Засєкін 2006, с. 28].

  Низка психологічних теорій визнає наявність двох шляхів обробки писемного тексту: знизу-вгору (тобто, під час читання перекладач  рухається від сприймання окремих частин, ознак, деталей і т. ін. до розпізнання цілого через його додавання) і згори-вниз (тобто, перекладач рухається від розпізнання цілого до впізнання його компонентів). Існує теорія, яка фокусує увагу на використанні еталонів (патернів) перекладачем, тобто внутрішніх структур, на основі яких перекладач розпізнає текст. Підтримка такої теорії сприйняття означала б припущення можливості зберігання в пам’яті перекладача великої кількості еталонів. Однак сприйняття – високорівнева обробка інформації, їй передує етап аналізу деталей [Rosch 1975, р. 532-547].

Цим двом підходам до сприйняття протистоїть ще одна теорія, яка постулює зберігання в пам’яті перекладача не конкретних еталонів, а більш абстрактних прототипів [там само]. Сюди належить модель центральної тенденції, згідно з якою прототип – щось середнє серед усіх екземплярів. На переконання Ю. Засєкіна, кожна із перелічених вище теорій варта уваги, але йому найбільше імпонують ті теорії, які визначають два шляхи обробки писемного тексту перекладачем: згори-вниз і знизу-вгору, які підтверджено результатами психолінгвістичного дослідження процесу перекладу, проведеного Г. Крінгсом [Kiraly 1995, p. 44-50], [Засєкін 2006, с. 30].