Лингвокогнитивный особенности перевода англоязычных поэтических произведений

3. Третій тип еквівалентності має наступні особливості:

• відсутність паралелізму лексичного складу та синтаксичної структури;

• неможливість пов’язати структури оригіналу та перекладу шляхом синтаксичної трансформації;
• збереження при перекладі мети комунікації та ідентифікації однієї й тієї самої ситуації, що і в оригіналі;
• збереження в перекладі загальних понять, за допомогою яких здійснюється опис ситуації в оригіналі [там само].

В перекладах третього типу спостерігається як повний збіг структури  повідомлення, так і використання в перекладі синонімічної структури, пов’язаної з вихідною за допомогою семантичного перефразування.

У вищенаведених типах  еквівалентності єдність змісту оригіналу та перекладу полягала в збереженні основних елементів  змісту тексту. В першому типі еквівалентності  в перекладі зберігається тільки перша з вказаних частин змісту оригіналу (мета комунікації), у другому типі – перша та друга (мета комунікації та опис ситуації),у третьому – всі три частини (мета комунікації, опис ситуації та спосіб її опису).

Якщо в перших трьох  типах еквівалентності мова йшла про передачу елементів змісту, збереження яких можливе при значному неспівпадінні мовних засобів, через які зміст виражається в оригіналі та перекладі, то тепер необхідно знайти еквіваленті відповідники значенням мовних одиниць мови оригіналу. Оскільки значення мовних одиниць різних мов не співпадають,  елементи оригіналу та перекладу, які заміщують один одного, як правило, не тотожні за змістом. Тим не менш, у багатьох випадках вдається відтворити значну частину інформації, яка міститься в мовних засобах оригіналу. В наступних двох типах еквівалентності змістова єдність оригіналу та перекладу включає не тільки збереження мети комунікації, вказування на ситуацію та способу її опису, але і максимально можливу близькість значень співвіднесених синтаксичних та лексичних одиниць.

4. В четвертому типі  еквівалентності, поряд з трьома  компонентами змісту, які зберігаються  в третьому типі, в перекладі  відтворюється значна частина  значень синтаксичних структур  оригіналу. 

Максимально можливе  збереження синтаксичної організації оригіналу при перекладі сприяє більш повному відтворенню змісту оригіналу. Крім того, синтаксичний паралелізм оригіналу та перекладу дає основу для співвіднесених елементів цих текстів [там само].

Таким чином, відношення між оригіналами та перекладами четвертого типу еквівалентності характеризуються наступними особливостями:

• значним, хоча і неповним паралелізмом лексичного складу. Для більшості слів оригіналу можна відшукати відповідні слова в перекладі з близьким змістом;
• використанням в перекладі синтаксичних структур, аналогічних структурам оригіналу або пов’язаних з ними відношеннями синтаксичного варіювання, що забезпечить максимально можливу передачу в перекладі значення синтаксичних структур оригіналу;
• збереженням в перекладі всіх трьох частин змісту оригіналу, які характеризують попередній тип: мету комунікації, вказування на ситуацію та спосіб її опису.

Для четвертого типу еквівалентності  характерні:

• використання синонімічних структур, пов’язаних відношеннями прямої та зворотної трансформації;
• використання аналогічних структур з використанням інверсії;
• використання аналогічних структур зі зміною типу зв’язку між ними.

Порядок слів може виконувати одну з трьох основних функцій: слугувати  засобом оформлення певної граматичної  категорії, забезпечувати змістовий зв’язок між частинами висловлювання та між сусідніми висловлюваннями (слугувати засобом комунікативного членування висловлювання та тексту і вказувати на його емоційний характер). Неспівпадіння способів вираження будь-якої з цих функцій в мові оригіналу та перекладу може призвести до неспівпадіння порядку слів в еквівалентних висловлюваннях з аналогічною синтаксичною структурою.

Синтаксичне варіювання в рамках еквівалентності четвертого типу може носити комплексний характер, коли при перекладі одночасно змінюються синтаксичні структури, порядок слів і тип синтаксичного цілого.

5. В останньому п’ятому  типі еквівалентності досягається  максимальна близькість змісту  оригіналу та перекладу, яка  може існувати між текстами  на різних мовах [там само].

Для відношень між  оригіналами та перекладами цього  типу характерно:

• високий рівень паралелізму і структурна організація тексту;
• максимальна співвіднесеність лексичного складу: в перекладі можна вказати відповідники всім ключовим словам оригіналу;
• збереження в перекладі всіх основних частин змісту оригіналу.

До чотирьох частин змісту оригіналу, які зберігаються в попередньому типі еквівалентності, додається максимально  можлива єдність окремих сем, які входять в значення співвіднесених  слів в оригіналі та перекладі. Ступінь такої єдності визначається можливістю відтворення в перекладі окремих компонентів значення слів оригіналу, що, в свою чергу, залежить від того, як виражається той чи інший компонент в словах мови оригіналу та перекладу.

Найбільшу роль в передачі конотативного аспекту семантики слова оригіналу відіграють його емоційний, стилістичний та образний компоненти.

Еквівалентність п’ятого  типу передбачає збереження в перекладі  стилістичної характеристики оригіналу, але нерідко відповідні один одному по основному змісту слова двох мов належать до різних стилів мовлення, тому стилістичний компонент значення слова оригіналу втрачається в процесі перекладу. Але таке порушення може бути легко компенсоване, оскільки цей компонент може бути відтворений в перекладі іншого слова в межах висловлювання або навіть в одному з сусідніх висловлювань, забезпечуючи необхідний ступінь стилістичної еквівалентності. Такого роду компенсація просто необхідна при перекладі поетичних текстів, де особливо важливо зберегти стилістичні особливості оригіналу. Досягнення перекладацької еквівалентності, всупереч розбіжностям у формальних семантичних системах двох мов, вимагає від перекладача, передусім, вміння здійснювати численні та різноманітні міжмовні перетворення – так звані перекладацькі трансформації – з тим, щоб текст перекладу з максимально можливою повнотою передавав всю інформацію, що міститься в тексті оригіналу, за умови повного дотримання норм мови перекладу. Але термін “перетворення” не можна сприймати буквально – сам вихідний текст або текст оригіналу не перетворюється, він не змінюється сам по собі. Звичайно, цей текст залишається незмінним, але поряд з ним і на його основі створюється інший текст іншою мовою, який ми називаємо “перекладом”.  Таким чином, переклад можна вважати певним видом перетворення, а саме міжмовною трансформацією.

Всі види трансформацій, які здійснюються в процесі перекладу  можна звести до чотирьох елементарних типів, а саме [Художній переклад : статус, проблеми, жанрова своєрідність 2008]:

1. Перестановки – це  зміна розташування мовних елементів  в тексті перекладу в порівнянні  з текстом оригіналу. Елементами, які підпадають під вплив перестановок, можуть бути слова, словосполучення,  частини складного речення та  самостійні речення цілого тексту.

2. Заміни – найбільш  поширений та різноманітний вид  перекладацької трансформації. В  процесі перекладу замінюватися  можуть граматичні та лексичні  одиниці. У зв’язку з цим  ми можемо говорити про граматичні  та лексичні заміни. До граматичних  замін відносяться наступні типи: а) зміна форми слова; б) зміна частини мови; в) заміна членів речення (перебудова синтаксичної структури речення); г) синтаксичні зміни в складному реченні:

• заміна простого речення складним;
• заміна складного речення простим;
• заміна підрядного речення на головне;
• заміна головного речення підрядним;
• заміна сполучникового речення без сполучником, і навпаки.

3. Додавання. Цей тип  перекладацької трансформації заснований  на відновленні в перекладі  слів, втрачених в мові оригіналу.  

4. Упущення – явище  прямо протилежне додаванню. При  перекладі часто упускаються  слова, які є семантично надлишковими, а їх упущення не перешкодить  сприйняттю тексту перекладу.  Як система мови в цілому, так  і окремий текст переповнені  надлишковими словами, що і дає можливість здійснювати ті чи інші упущення в процесі роботи над перекладом [там само].

Отже, еквівалентним можна  назвати той переклад, який вичерпно передає задум автора як на художньому, так і на лінгвістичному рівнях, передаючи всі змістові відтінки оригіналу та забезпечуючи повноцінно формальну та стилістичну відповідність йому на всіх мовних рівнях. 
згідно наведеної класифікації, такий переклад має відповідати еквівалентності п’ятого типу.

Такий переклад, створений  шляхом творчого використання реалістичного методу відображення художньої дійсності оригіналу, має бути не просто підбіркою відповідників, а підбіркою найкращих мовних засобів для відтворення художніх елементів оригіналу.

Поетичному перекладу  притаманні відхилення від максимально можливої змістової точності з метою забезпечення більшої художності тексту оригіналу.

Двоїстість естетичної норми перекладацького мистецтва  призводить до розбіжностей в оцінці критиків конкретних перекладів; красу  та вірність протиставляють як взаємовиключаючі якості. Але вони можуть стати взаємовиключаючими, якщо красу сприймати як красу, а вірність як дослівний переклад. Стилістичний та емоційний блиск, демонстрація власної мовної майстерності, спрямованої на емоційний ефект, не можна розглядати як естетичні якості — це всього лиш ознаки перекладацького несмаку. І навпаки, близькість з текстом оригіналу сама по собі не може слугувати мірилом якості перекладу — вона всього лише вказує на метод. Про якість перекладу, як і будь-якого витвору мистецтва, свідчить не метод, який зумовлений матеріалом та етапом розвитку культури, а спосіб використання перекладачем цього метода таким же чином, як в оригінальній літературі [Чередниченко 2007, с. 47]. 

Переклад як ціле тим  досконаліший, чим краще вдалося  перекладачу подолати його протиріччя. Ось чому до мистецтва перекладу поетичних творів, окрім загальних вимог до перекладної та оригінальної літератури, виставляється ще й специфічна вимога: перекладач мусить подолати протиріччя, які виникають внаслідок двоїстого характеру перекладного поетичного твору.

4. Національно-марковані елементи англійського віршотворення

Поезія з’явилася  разом із співом і відокремилася  від нього пізніше, але вона залишається  вірною первинним основам обох мистецтв. Так само, як і спів, поезія користується ритмом і мелодією, спрощує і упорядковує їх, але вона змінює живу мову значно менше, ніж спів. У вірші залишається значно більше від живого наголосу, хоча вірш зводить мову до ізохронних інтервалів. Вірш уповільнює темп, довготу голосних, щоб їх гармонія ставала виразною. Вірш спрощує також і інтонацію: інтервали стають – менш численними, але більш гармонійними.

У стилістиці англійської  мови важливе місце займають особливі стилістичні прийоми, мета яких –  справити певне звукове враження. Природно, що такий прийом розрахований головним чином на усне відтворення написаного. Звукова організація реалізується тільки в мовленні. На папері така звукова організація мови приймає іноді особливі форми, які лише підказують характер бажаної звукової інтерпретації [Robinson 2007, p. 38].

Інтонація є сукупністю і змінністю висоти нот, якими  вимовляються склади і фонеми віршованої або розмовної фрази. Очевидно, що будь-яка фонема у фразі має  певну висоту, проте інтонація  має нескінченні варіації. Ми “співаємо” будь-яке слово або фразу, але навіть невелика зміна висоти здатна змінити зміст висловлювання, – скажімо, з питального на здивований і т. ін. [Безобразова 2000, с. 31-35].

Численні риторичні  “скарги” поетів на неможливість викласти емоцію віршами (або взагалі словами) в деякій мірі ґрунтуються на неможливості передати віршованою мовою інтонаційні відтінки трагічної розмовної мови. Поезія має деякі можливості донести до читача інтонаційний трагізм, використовуючи такі фразові комплекси, яким властива така характерна інтонація, але це, зрозуміло, лише сурогат і не більше.

Не слід думати, що одна інтонація може визначити зміст  висловлення. Сенс всього вислову визначається співвідношенням лексичних, граматичних  і інтонаційних засобів.  Проте, існують  випадки, де роль інтонації настільки суттєва, що вона здатна змінити основне значення слів. Так, інтонація є одним із засобів реалізації стилістичного прийому іронії [Торсуев 1950, с. 21-22].