Лингвокогнитивный особенности перевода англоязычных поэтических произведений

На сьогодні існують  три моделі ЗСС: дискретна модель Ч. Тарта, континуальна К. Мартінейда і  дискретно-континуальна А. Дитріха. Остання видається найвдалішою через наявність у назві двох елементів, що створює потенціал за своєю внутрішньою логікою єднання протилежностей. Модель А. Дитріха спирається на концепцію В. Вундта: психіка – це коло, у центрі пильнуюча свідомість, на окружності – несвідоме, всередині – перехідні структури свідомості, що якісно різняться (різні радіуси віддаленості від центру), але порівнюються одна з одною. По мірі віддалення від центру до периферії окремі психічні стани поступово втрачають властивість усвідомленості. ЗСС виражаються у градаціях, ступені вираженості вихідного базового стану. Отже СС перервні, але водночас суміжні.

У межах психосемантики і суб’єктивної семантики ЗСС розглядаються через зміни форм категоризації свідомості суб’єкта, трансформації його семантичних просторів. У ЗСС виникають такі зміни у суб’єкта:

• форми категоризації суб’єкта супроводжувані переходом від 
  соціально-нормованих  культурою форм  категоризації до інших 
  (нестандартних способів упорядкування внутрішнього досвіду і 
  переживань). Цей процес охоплює перехід від переважної опори на 
  вербально-логічні, поняттєві структури, до відображення у формі 
  наочно-чуттєвих (довербальних) образів.
• емоційна забарвленість відображуваного у свідомості внутрішнього досвіду (інтенсивні емоційні переживання новизни, незвичайності, ірреальності, що супроводжують перехід до нових форм категоризації).
• процеси самоусвідомлення, рефлексії: деякі елементи феноменології ЗСС переживаються суб’єктом не як продукти власної психічної активності, а як дещо об’єктивне й незалежне від нього, внутрішній досвід інтерпретується як одкровення згори.
• сприйняття часу, послідовності подій, зумовлена складністю або неможливістю перекладу внутрішнього досвіду (у ЗCC) соціально-нормованих форм категоризації, наприклад складність відтворення послідовності подій сновидіння після того, як людина прокинулась.

Спорідненою з теорією  ЗСС є гіпотеза подвійного кодування  А. Пейвіо. Гіпотеза подвійного кодування (ГПК) А. Пейвіо – теорія, відповідно до якої фізичні об’єкти та події зберігаються в пам’яті у формі візуальних образів і вербальних репрезентацій, при цьому абстрактна інформація репрезентується лише вербально.

Психічні процеси в  корі головного мозку людини є  результатом функціонування двох систем: вербальної й невербальної. При цьому  невербальна система перероблює образний матеріал, а вербальна – “омовнює” сприйняття шляхом вилучення з пам’яті репрезентацій слід для тексту, що формується. “Аналіз зіставлення поведінки й мовлення, граматичних систем різних рівнів мови дає змогу оцінювати інформаційний вплив” [Ковалевська 2001, с. 12]. Очевидно, що відповіді на проблеми декодування й кодування інформації при перекладі слід шукати у психіці людини. У передачі (перекладі) інформації те, що є цілеспрямованим, усвідомленим, а нецілеспрямованим – неусвідомленим у контексті ГПК чітко простежується взаємодія вербального (свідомого) й невербального (несвідомого) механізмів мислення.

У тексті поєднуються  два коди – вербально-логічний і  конкретно-образний. Перший є дискретним, протяжним у часі, другий – цілісним, континуальним, симультанним.

Наприклад, There is an apple on the table і An apple is a fruit неоднаково обробляються когніцією та зберігаються в пам’яті. Зміст першого речення легко візуалізується, тому, ймовірно зберігається у вигляді образу, “картинки”, а друге, оскільки його зміст передає класифікацію і належність об’єкта до вищої категорії, – пропозиційно. Фактично, з ГПК Алана Пейвіо випливає важливий висновок про способи збереження у пам’яті та обробки інформації людиною візуально (образно) або про позиційно (абстрактно, у вигляді предикатно-аргументних відношень) [Засєкін 2006, с. 33].

Близькою до ГПК є  модель подвійної обробки інформації, головним положенням якої є таке: при формуванні суджень у вирішенні завдань або прийнятті рішень оперують два якісно відмінних механізми обробки інформації. Перший – швидкий вид обробки інформації, ґрунтується на економії зусиль – евристиці. Другий – повільний, складніший, керований правилами, вид обробки інформації і потребує зусиль і діє за алгоритмом. Перший вид процесу є несвідомим і виявляє тенденцію до автоматичної обробки, в той час як другий є обов’язково свідомим із залученням контролю з боку свідомості. Перший має риси ефективності, другий – когнітивності.

Отже, інтерпретація та переклад тексту – активний когнітивний процес. Перекладацькі уявлення в ідеалі повинні бути аналогічні тим, котрі письменник заклав в основу твору. Однак у перекладача з’являється ціла низка труднощів у розумінні лексики, синтаксичної будови речення, змісту твору, образної системи.

Тому текст необхідно розглядати як гармонійне поєднання конфлікту думки автора, яка є цілісною і недискретною, і мови, яка змушує автора втілювати свою думку в перервні і протяжні в часі мовні синтаксичні структури [Выготский 2001, с. 136]. Таким чином, перекладач повторює весь авторський шлях від думки до слова.

Важливим є той факт, що когнітивістика чи не єдина наука, яка визнає поєднання раціонального й ірраціонального, тобто логічного і творчого мислення у процесі перекладу. Конітивістика виходить із визнання панування асоціативно-голістичного мислення і домінантного впливу інтуїції у процесі перекладу. Первинний імпульс при інтерпретації  тексту визначається інтуїцією.

Центральним положенням когнітивної концепції перекладу Ю. О. Сорокіна можна вважати твердження про те, що вдалий переклад – це передусім, такий переклад, що спирається на психотипову сумісність автора (вихідного тексту) і перекладача [Сорокин 2003, с. 79]. Очевидну розбіжність оригіналу й перекладу дослідники трактують  несумісністю перекладача та автора у психотиповому відношенні, наслідком інтерференції образу автора й образу перекладача [Сорокин 2003, с. 54-55].

Психотипову схожість автора тексту й перекладача трактуватимемо як наявність у несвідомому перекладача аналогічних авторських блокованих бажань, а також фонових знань, що створює оптимальні умови для породження адекватного тексту перекладу. Підкреслимо, що йдеться саме про схожість а не ідентичність, копію, якої не буває в реальності.

Із семіотичного погляду, переклад завжди породжує нову інформацію. Отже, потенціал інформації – креатив [Сорокин 2003, с. 55].

2. Когнітивні аспекти поетичного перекладу

Поетична організація  художньої мови, тобто віршування, накладає відбиток своєї специфіки  і на принципи поетичного перекладу. В даному випадку потрібно враховувати вимоги до адекватного художнього перекладу, але вони регламентуються чіткими рамками поезії. У зв’язку з цим деякі теоретичні принципи практично реалізуються в іншому порядку і вимагають уточнення й конкретизації. 

Художній переклад – це насамперед явище естетичне: він має впливати на розум і почуття читача так само, як і оригінал. А праця перекладача – це в основному праця над словом. Ті образи й ідеї, які автор оригіналу втілив у творі своєю мовою, перекладач повинен перенести на ґрунт рідної культури за допомогою засобів іншої мови, через найтонші відтінки значень [Бабенко 2007, c. 5].

Поетичний переклад –  це відображення думок і почуттів автора поетичного першотвору за допомогою  іншої мови, перевтілення його образів  у матеріал іншої мови [Лозинский 1987, c. 35-39].

Відомий перекладач М. Лозинський вважає, що в роботі з іншомовними  віршами, необхідно враховувати  їхні елементи у постійній складній взаємодії. Завдання перекладача –  знайти у своїй рідній мові такий  же складний і неповторний зв’язок, який відобразить оригінал та матиме такий же емоційним ефект. Таким чином, перекладач повинен перевтілитися в автора, запозичивши його манеру та мову, інтонації та ритм, зберігаючи при цьому вірність своїй рідній мові, і часом своїй поетичній індивідуальності. Необхідно пам’ятати, що переклад видатного літературного твору сам повинен бути таким.

Перекладацьке мистецтво  може бути представлено у вигляді  наступного процесу: художній твір впливає  на перекладача, який, зі своєї сторони, виявляє до нього певне емоційне ставлення. В результаті взаємодії цих факторів – об’єктивного та суб’єктивного – у свідомості перекладача оформлюється те чи інше сприйняття даного поетичного твору, у відповідності з яким створюється переклад. Таким чином, переклад є вторинним, умовним віддзеркаленням тексту, але щодо художньої дійсності оригіналу, то він є первинним, як відображення останнього, втілення цієї дійсності в художніх образах, тому його творчий характер не підлягає сумніву, і для створення художнього перекладу необхідним є творчий метод, обов’язковий у процесі оригінальної творчості.

Мейлах Б. С. у статті “Психология художественного перевода как научная проблема” стверджує  про необхідну ланку творчості  перекладача – проникнення в  структуру оригіналу, в якій кристалізується витворена автором модель світу. Правильне, адекватне авторському задумові виділення основного в першотворі, врахування необхідних взаємозв’язків основних компонентів і, нарешті, усвідомлення єдності елементів і зв’язків як певної структури, – ось шлях до глибокого розуміння оригіналу перекладачем. Саме тут можна простежити аналогію з процесом написання оригінального твору. Тільки для автора оригіналу “першотвором”, взірцем є не літературний текст, а фрагмент реальної дійсності, який він моделює у своєму творі [Мейлах 1973, с. 435-436].

Але з одним висновком  Мейлаха Б. С. важко погодитися. Він пише: “... відбувається у свідомості перекладача поряд з підшукуванням еквівалентів образу ніби репродукування самого процесу створення оригіналу” [там само]. Проте репродукування процесу створення оригіналу передбачає відображення часової послідовності моментів цього процесу, а здогадатися про неї перекладач може тільки випадково. Появу в перекладі вражаючої на перший погляд спільності варіантів перекладу й оригіналу можна пояснити інакше: спробою перекладача знайти структуру першотвору через перебір синонімічних (у широкому розумінні слова) виразів та конструкцій. Так, перекладач уточнює значення окремих елементів структури і зв’язки між ними. Інакше довелося б стверджувати ніби перекладач має здатність силою своєї інтуїції перевтілюватися в автора першотвору.

З думкою Б. С. Мейлаха  можна було б погодитися в тому випадку, якби за текстом поетичного твору ми могли однозначно встановити процес його створення. Але зрозуміло, що один і той же текст можна одержати внаслідок зовсім різних творчих процесів. Процес перекладу не є ні репродукцією, ні імітацією процесоутворення оригіналу. Він має свою специфіку, про яку переконливо сказав А. Курелла – відомий німецький перекладач і теоретик: “... який характер має процес перекладу? Це процес водночас аналітичний і синтетичний, науковий і художній, причому в процесі перекладу аналітичне, поєднуючись з науковим, а синтетичне – з художнім, відповідають різним фазам” [Курелла 1959, c. 17].

Між фазою аналізу  і фазою синтезу А. Курелла виділяє ще й третю фазу, умовно називаючи її “нічиєю землею” – “щось на зразок силового поля, яке утворюється в момент переходу з однієї мовної форми в іншу. Тут аналіз і синтез зливаються у сприйнятті дійсності”. Проте автор трохи змістив реальну послідовність етапів процесу перекладу. Сприйняття дійсності, змальованої в оригіналі, відбувається ще й у фазі аналізу, якщо цей аналіз не обмежується формальними моментами, а сягає й змісту твору [там само].

На думку В. В. Коптілова  процес перекладу має дещо відмінні фази. Умовно весь процес перекладу  можна поділити на чотири етапи.

Перший етап роботи над  поетичним твором – це всебічний  аналіз оригіналу, розгляд його змісту, його семантики та стилю, тобто тих засобів, які використовує автор для вираження змісту. На цьому етапі треба вміти визначити у творі основні конструктивні елементи його форми. Само собою зрозуміло, що до цього етапу належить і визначення місця перекладеного твору в межах відповідної літератури, літературного напрямку й творчості автора.

Образне навантаження можуть нести будь-які елементи художнього тексту, будь-які лексичні, граматичні чи фонетичні явища. Як справедливо  зазначав Ю. Еткінд, “письменник використовує для створення образу, для висловлювання думки всі засоби рідної мови. Певна річ, багато чого з цих засобів не має прямих відповідників у іншій мові, – такі специфічні особливості граматичної будови, морфології, характерні явища синтаксису. Інші, навпаки, цілком можна відтворити: наприклад, риторичні фігури – питання, вигуки, звертання, анафори, вся явища так званої “синтаксичної композиції”. Переклад завжди порівняльна стилістика двох мов” [Эткинд 1963, c. 134-135]

 Справді, перекладач, порівнюючи той спосіб вираження, який він знаходить в оригіналі, зі способами, які надає йому рідна мова, повинен сприймати їх на фоні стилістичних потенцій обох мов.

Другий етап – шукання  в мові перекладу і в традиції літератури, що існує цією мовою, еквівалентних засобів відтворення найважливіших рис оригіналу. Основне на цьому етапі – визначення шляху, що ним піде перекладач, вибір засобів, які він використає на завершальному етапі своєї роботи. Добре, коли в арсеналі перекладача є художні засоби, що можуть гідно представити читачеві іншомовного автора.  

Третій етап  праці  перекладача протилежний аналізові. Це синтез у нове художнє ціле рис, виділених в оригіналі й трансформованих  відповідно до особливостей літературної мови перекладу. Найвищої вершини досягає перекладач тоді, коли всі ланки його творчості – і аналіз, і добір відповідників, і синтез – перебувають у злагоді, коли зв’язок між ними міцний і постійний.

Такі основні три  етапи перекладацької праці. Але  не завжди процес перекладу завершується навіть після публікації “готової” продукції. Сумлінний перекладач раз у раз повертається до знайденого ним варіанту, прагнучи змінити його новим, ліпшим варіантом. Зрозуміло, що перед поданням перекладу до друку праця над його поліпшенням є цілком закономірною фазою творчого процесу. Маємо на увазі тут не “зовнішнє” поліпшення, спрямоване на усунення важких для вимови збіг звуків, удосконалення граматичної будови речення тощо, хоча й така робота необхідна. Тут ідеться про “момент аналітичної перевірки ступеня відповідності перекладеного оригіналові”, що його виділи у своїй статті Б. С. Мейлах [Мейлах 1973, с. 435-436].