Розвиток державно - правових iнститутiв США

Три гілки влади  одночасно розділені та взаємопов’язані, що сприяє кращому забезпеченню свободи  та ефективному управлінню. Хоч відносини  між гілками влади змінюються та принцип поділу влад залишається незмінним.

Правовим засобом  впливу Президента на Конгрес є його право вето по відношенню до законопроектів, які приймаються. Вето може бути поборене двома третіми голосами в кожній з палат. Вето може бути застосовано  до будь-якого законопроекту, крім того, яким пропонується внесення поправок до конституції.

Серед засобів  впливу Президента на Конгрес називають  і право    скликання Конгресу на спеціальні сесії та послання Президента, які вміщують зміст політичних цілей глави виконавчої влади, ці послання розглядаються як програма законодавчої діяльності Конгресу [46. С. 11].

В той же час законодавство  вважається монополією Конгресу, він  володіє виключним правом прийняття  бюджету, встановлення податків, палати Конгресу наділені широкими контрольними повноваженнями, можуть утворювати спеціальні слідчі комітети. Крім того, сенат затверджує вищих посадових осіб країни, які призначаються Президентом, в тому числі міністрів, суддів Верховного суду, дає дозвіл президенту на ратифікацію міжнародних договорів, а також судить вищих посадових осіб країни (Президента, Віце-Президента) в порядку імпічменту.

Президент, хоч  і могутня посадова особа (володіє  правом вето, що є засобом впливу на Конгрес), але не наділений правом розпуску Конгресу, який в свою чергу також володіє засобами впливу на виконавчу владу. Тому законодавча та виконавча влада повинні співпрацювати та шукати шляхи компромісу (демократія компромісу).

Президентська влада, тобто величезний військово-бюрократичний  апарат, очолюваний президентом, являє собою за сучасних умов найважливішу політичну установу, за допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню і зовнішню політику.

  Конституція США наділила  президента широкими повноваженнями, чим поставила його на чолі так званої «виконавчої гілки влади». Однак, конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав президент з початку епохи імперіалізму.

    За конституцією, президентом може бути природжений, а не натуралізований громадянин США, який досяг 35-річного віку і проживає безвиїзно у межах США не менше 14 років. Встановлено також, що президент і віце-президент не можуть бути мешканцями одного штату. Однак поряд із цими конституційними вимогами, які пред'являються до кандидатів на посаду президента, на практиці з'явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій [53. С. 71].

    Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожен штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій список виборців. Партія, яка набрала більшість голосів, надсилає до виборчої колегії усіх виборців від штату. Виборців обирають у перший вівторок після першого понеділка листопада місяця високосного року. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того ж року і подають голоси за кандидатів у президенти і віце-президенти.

    Підготовка до виборів президента починається приблизно за рік до голосування виборців, коли партії починають підбирати своїх кандидатів на вищу державну посаду. Навесні року президентських виборів у штатах проводяться первинні вибори (прай-меріз), у ході яких висуваються у кандидати на посаду президента і віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури виборців, призначаються делегати на національний партійний конвент [100. С. 61]. Вищої напруги виборча кампанія досягає в середині літа, коли збираються партійні конвенти (з'їзди) для того, щоб висунути на пост президента і віце-президента кандидатів.

    Національний партійний конвент юридично вважається вищим партійним органом, однак насправді він збирається лише раз на чотири роки для того, щоб висунути кандидатів на посаду президента чи віце-президента від цієї партії.

   Усі рішення  національних конвентів, включаючи призначення кандидатів, приймаються звичайно більшістю голосів делегатів.

    Основна боротьба у ході роботи конвентів точиться навколо найбільш популярних кандидатів; як правило, у кожної партії є 2-3 таких представника. Коли, нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, його оголошують “висунутим одностайно” [98. С. 60]. Обравши кандидата на посаду президента, конвент у такому же порядку обирає кандидата у віце-президенти. Конституційна процедура обрання президента - чиста фікція, бо насправді результат виборів вирішується у ході голосування за виборців. Та партія, яка зуміла провести у виборчу колегію більшу кількість виборців, стане правлячою партією - її ставленик оселиться у Білому домі на чотири роки. Виборець не є незалежним. У силу традиції, яка склалася, стала непорушною конституційною нормою, виборець голосує за кандидатів тієї партії, за списком якої він був обраний. За всю історію існування США не було випадку, щоб виборець зрадив свою партію і проголосував за іншого кандидата.

    Конституція говорить, що обраним вважається той кандидат який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не збере такої більшості, то вибори президента проводяться палатою представників з числа трьох осіб президентського списку, які набрали найбільше число голосів, однак ця процедуру була застосована лише два рази (у 1804 р. був обраний Джефферсон, а у 1824 р. - Адамс) [78. С. 23].

   Обраний  президент 20 січня наступного  за виборами року приносить  присягу і приступає до виконання своїх обов'язків.

   Конституція США  нічого не говорить про можливість  переобрання президента, але з  перших років існування США  встановився звичай, згідно з  яким президент не повинен  займати свою посаду більше  двох разів. Франклін Рузвельт порушив цю традицію: його обирали чотири рази поспіль. У 1951 р. була ратифікована 29-а поправка до конституції, згідно з якою жодна особа не може бути обрана на посаду президента більше двох разів [17. С. 75]. Ця поправка була у свій час запропонована супротивниками Ф. Рузвельта.

    Віце-президент є головою сенату (хоча останній обирає свого тимчасового голову) і спадкує президентську посаду у випадку смерті або відставки президента. Президент може покладати на віце-президента різні обов'язки.

   Президент США  поєднує у своїх руках повноваження  голови держави і голови уряду.  Він безконтрольний, безвідповідальний  і практично незмінюваний. Президент  керує величезним військово-бюрократичним  апаратом, не несе жодної відповідальності  перед Конгресом;

    Уряд США, який зветься Кабінетом, очолюється президентом. Конституція ні слова не говорить про Кабінет, але вже з президентства Вашінгтона (1789-1797 pp.) Кабінет міцно увійшов у державний звичай.

    Уряд - Кабінет складається з секретарів (міністрів), і призначається президентом за “порадою і згодою Сенату”  [33. С. 41]. Це означає, що сенат більшістю у 2/3 голосів повинен затвердити призначений президентом уряд, але фактично верхня палата конгресу ніколи не відмовляє президенту у затвердженні його пропозицій. Члени Кабінету - секретарі не є членами Конгресу. Вони цілком і повністю підлеглі президенту і працюють під його керівництвом.

    Зараз до складу Кабінету входять 12 секретарів: Державний секретар (міністр іноземних справ), міністр фінансів, міністр оборони, міністр юстиції (генеральний атторней), міністр транспорту, міністр внутрішніх справ, міністр сільського господарства, міністр торгівлі, міністр праці, міністр охорони здоров'я, освіти і соціального забезпечення, міністр житлового і міського будівництва [84. С. 110]. Окрім того, на запрошення президента на засіданнях Кабінету присутні американський представник в ООН, директор адміністрації з іноземних операцій, директор управління мобілізації, директор Бюро Бюджету, голова комісії громадської служби, помічник президента.

    У 1939 р. згідно з актом про реорганізацію деякі центральні відомства, глава яких не входить до Кабінету, були об'єднані у певну систему органів, яка зветься виконавчим апаратом при президентові.

   У теперішній  час до цього апарату входять  центральні відомства: Бюро бюджету,  канцелярія Білого дому, Рада  національної безпеки, Управління  мобілізації для оборони, Рада економічних консультантів і Дорадчий комітет при президентові з питань урядової організації, Центральне розвідувальне управління тощо.

   Канцелярія Білого  дому представляє собою апарат, який обслуговує президента, його  підтримує постійний зв'язок з Конгресом, з окремими членами Конгресу, з главами виконавчих департаментів і центральних відомств, з пресою та іншими органами інформації.

   Бюро  бюджету було створено у 1921 р. як орган, на який покладалася підготовка федерального бюджету [48. С. 65]. Бюро бюджету допомагає президенту у підготовці бюджету і у формулюванні фінансової програми уряду, здійснює контроль над виконанням бюджету; складає плани про поліпшення адміністрації, а також дає поради виконавчим департаментам і агенціям щодо поліпшення їх структури і порядку роботи тощо.

   У 1946 р. було створено Раду економічних  консультантів, яка дає рекомендації  президенту з економічних питань  і складає економічні доповіді  президента Конгресу.

    У 1947 р. згідно з актом про національну безпеку було засновано Раду національної безпеки, яка складається з Президента США, Віце-президента, Державного секретаря, міністра оборони, директора адміністрації з іноземних операцій і директора управління мобілізації для оборони [12. С. 103]. Крім того, на засідання Ради запрошуються представник об'єднаної групи начальників штабу, директор Центрального розвідувального управління.

    Рада національної безпеки дає рекомендації президенту з усіх питань, які пов'язані з так званою “національною безпекою”. Це означає, що вона розробляє військові програми, визначає рівень озброєнь, розробляє військову політику, координує і спрямовує діяльність військових і громадських відомств у справі підготовки війни. Рада національної безпеки є найважливішим органом планування агресивної зовнішньої політики США. Формально вона має дорадчий характер, але фактично рекомендації Ради безпеки рівнозначні нормативним актам, адже роботою її керує сам Президент.

    Будучи главою держави і главою уряду, Президент США наділений достатньо широкими повноваженнями. Передусім він стоїть на чолі величезного державного апарату, який нараховує 2,5 млн громадських службовців, з яких приблизно 1500 чиновників федеральних відомств отримують призначення на посаду безпосередньо від президента або за його участі.

    Призначення на вищі федеральні посади Президент проводить “за порадою і зі згоди Сенату” (ст. III розд.2), тобто кандидатури, запропоновані Президентом, повинні бути затверджені Сенатом [86. С. 136]. За загальним правилом, Сенат не виступає проти кандидатур, висунутих Президентом, але відомі випадки, коли виникали конфлікти через те, що Сенат відхиляв запропоновані кандидатури.

    Конституція постановляє, що Президент має право накладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів із моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернений Конгресу, то він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопроект удруге 2/3 голосів у обох палатах [17. С. 54].

   Президенти США активно використовують також «кишенькове вето». Якщо законопроект передається на підпис Президенту менше ніж за 10 днів до закінчення сесії Конгресу, Президент, який бажає перешкодити перетворенню цього законопроекту на закон, може і не повертати його Конгресу зі своїми запереченнями - достатньо залишити його без підпису, так би мовити, “заховати його у кишеню”.

    «Кишенькове вето» має характер абсолютного вето: Конгрес позбавлений конституційних засобів його подолання.

    Оклад американського Президента - 200 тис. доларів, додатково 50 тис. на різні витрати, додатково ще 100 тис. доларів на неоподатковувані податком подорожі та офіційні прийоми. З 1991 р. ця сума зросла до 340 тис. доларів.

Провідне місце  у прийнятті зовнішньополітичних  рішень належить Державному секретареві  США. Важливий вплив на зовнішню політику США здійснює Міністерство оборони (Пентагон) [97. С. 51]. Пентагон впливає на вирішення питань зовнішньої безпеки, військово-політичного співробітництва з іншими державами, веде переговори щодо озброєння і роззброєння. Посада Міністра оборони створена у 1947 р. На неї призначають цивільну особу, а якщо особа була професійним військовим, то її можна призначити на цю посаду тільки через 10 років після виходу у відставку.

На здійснення зовнішньої політики США великий  вплив має Центральне розвідувальне  управління (ЦРУ). ЦРУ було створено у 1947 р. для боротьби з комуністичними агентами по всьому світу [78. С. 39]. Зовнішня політика США за своєю суттю була політикою стримування, відкидання комунізму. Боротьба з поширенням комунізму була стратегічним завданням зовнішньої політики США. Фактично ініціатива у зовнішній політиці США належить переважно виконавчій гілці влади.

2. Парламент