Розвиток державно - правових iнститутiв США

  18-та поправка 1919 року заборонила виробництво, продаж чи перевезення алкогольних напоїв для їх споживання.

  19-та поправка 1920 року надала виборчі права жінкам, однак конкретні норми застосування цього права, як і раніше визначали штати.

  20-та поправка 1933 року встановила, що термін повноважень президента і віце-президента закінчується опівдні 20 січня, а терміни повноважень сенаторів і представників – опівдні 3 січня, останнього року їх повноваження. Від цього ж часу починається термін повноважень їхніх наступників. Крім того поправка передбачає процедуру переходу повноважень президента у випадку його смерті або в інших випадках, до віце-президента.

21-а поправка 1933 року відмінила 18-ту поправку і встановила, що довіз і перевезення алкогольних напоїв до будь-якого штату для здавання і споживання здійснюється тільки у відповідності з чинним законодавством.

22-а поправка 1951 року заборонила  обрання на посаду президента  однієї особи більше двох разів. Це обмеження було реакцією на надзвичайно тривале перебування на посаді президента Ф. Рузвельта (1933-1945рр.), що в деякій мірі сприяло посиленню президентської влади в реальній політиці.

23-тя поправка 1961 року  зрівняла округ Колумбія у  правах зі штатами у призначенні виборщиків президента і віце-президента.

24-та поправка 1964 року  оголосила неконституційними обмеження  виборчих прав в зв’язку з  несплатою будь-якого податку.

  25-та поправка 1967 року визначила конституційний порядок заміщення віце-президентом президентської посади у випадку надзвичайної вакансії, а також право президента призначити собі віце-президента (який потім затверджувався Конгресом) у випадку виникнення вакансії.

26-та поправка 1971 року встановила, що у виборах  федеральних властей мають право брати участь громадяни, яким виповнилось 18 років.

27-ма поправка 1972 року  встановлює рівність громадян  перед законом незалежно від  статі, але ця поправка не  набула чинності, оскільки не  набрала необхідних ¾ голосів  законодавчих зборів штатів.

  28-ма поправка відміняє 23-тю і встановлює, що округ Колумбія зрівнюється зі штатами в усіх питаннях.

  Отже, Конституція США залишається в загальному, майже незмінною, проте трансформація соціально - економічних і політичних відносин закріплювалася законами, що приймалися конгресом США.

3.2.  Цивільне право і процес США

  Поняття «цивільне право США» є досить умовним, оскільки, згідно з Конституцією, регулювання цивільно-правових відносин віднесено до компетенції окремих штатів, тому у країні немає єдиного цивільного законодавства. Основними джерелами цивільного та цивільно-процесуального права є Конституція, федеральні закони, конституції й закони штатів. Для судів усіх інстанцій обов’язковими вважаються рішення Верховного Суду США.

Відомо, що США  більше, ніж Великобританія, сприйняли  досвід країн континентальної правової сім’ї у сфері кодификації  правових актів. За проектом Філда (з  невеликими змінами) був прийнятий у 1872 р. Цивільний кодекс Каліфорнії. Але навіть у штатах з частково кодифікованою системою права кодекси не посіли авторитетного місця в системі джерел права, як це можна побачити у країнах континентальної правової сім’ї. У цивільному та сімейному праві більшості американських штатів діють не кодекси, а закони, котрі регулюють окремі правові інститути або норми загального права. Виняток становлять штат Луїзіана, де в 1870 р. було прийнято Цивільний кодекс, який продовжував традиції французького права, і штати Джорджія, Каліфорнія, Монтана, Північна й Південна Дакота, де цивільні кодекси регулюють лише вузьке коло питань цивільного та сімейного права [89. С. 131].

Строкатість, роздробленість норм майнового права породжували  конфліктні ситуації, призводячи до судових колізій. Наприкінці XIX ст. почали укладатися приватні кодифікації прецедентного права, які охоплювали основні інститути цивільного й торгі- вельного права, договори, представництва, довірчу власність. Ці кодифікації не набули нормативної сили; але суди зверталися до них при розгляді цивільно-правових казусів.

З кінця XIX ст. у  зв’язку з потребами американського суспільства й насамперед підприємницьких  кіл, особливо зацікавлених в однаковості  правових норм по всій країні, у США  починається рух за уніфікацію права у штатах. З цією метою в 1889 р. був ство­рений спеціальний комітет, що розробив проекти деяких уніфікованих законів (із продажу товарів, торгівлі паперами тощо), пов’язаних головним чином з регулюванням торгівлі, і рекомендував їх до прийняття легіслатурами штатів [84. С. 79]. А в 1892 р. була створена Національна конференція вповноважених з уніфікації права штатів, котра підготувала близько 200 проектів законів, переважно з торгового права.

У самостійну галузь правового регулювання, здійснюваного здебільшого федеральними законами, перетворилося так зване антитрестівське законодавство, спрямоване на недопущення надмірної концентрації економічної могутності в руках окремих моно­полій на шкоду системі капіталістичної конкуренції. Першим федеральним актом у цій галузі став Закон Шермана 1890 р., доповнений у 1914 р. важливими для цієї галузі Законом Клейтона і Законом про федеральну торгову комісію, якими заборонялися спроби монополізації інших сфер економічної діяльності.

Регулювання сімейно-шлюбних відносин історично належить до компетенції штатів. Відповідно, джерелами сімейного права є законодавства штатів, котрі дуже відрізняються між собою: в окремих штатах зберігають своє значення прецеденти загального права, причому не тільки американських, але й англійських судів.

Значні розбіжності  в сімейному праві різних штатів сприяли постійному виникненню правових конфліктів, що й зумовило потребу  в Одноманітному законі про шлюб і сім’ю. Такий закон був розроблений  Національною конференцією вповноважених у 1970 р., але остаточне схвалення отримав лише в 11 штатах [28. С. 67]. Як бачимо традиція, що склалася, пріоритет законодавства штатів у галузі сімейно-шлюбних відносин над федеральним законодавством, продовжує зберігатись і до сьогодні.

Чисельне зростання  федеральних законів, актів делегованого законодавства зумовили потребу  в роботі з систематизації й ревізії  федерального законодавства. У 1926 р. було складено федеральний Звід законів, який періодично оновлюється і раз  на шість років перевидається. Він складається з 50-ти розділів, пов’язаних з певною сферою правового регулювання, конкретною галуззю або інститутом права. За своєю структурою цей Звід є неоднорідним: окремі його розділи являють собою зібрання близьких за змістом актів, виданих у різні часи й мало пов’язаних між собою, інші, навпаки, включають у себе кодекси законів з відповідної галузі і складені за певною схемою.

Робота щодо спроб уніфікації федерального законодавства, законодавства штатів значно посилилась у ХХ столітті. Про це свідчить прийняття в 1952 році Одноманітного торговельного кодексу, підготовленого Національною конференцією вповноважених з уніфікації законодавства штатів [8. С. 55]. Розробка уніфікованого законодавства штатів є одним із напрямків роботи Інституту американського права, заснованого в 1923 році.

За останні  десятиліття здійснюються також  спроби наблизити норми загального права окремих штатів. У багатотомному  виданні «Оновлене викладення права», підготованому Інститутом американського права, в систематизованому вигляді й у формі, що нагадує статті законів, викладені норми американського загального права з різних його галузей, і передусім з тих питань, які майже не регулюються законодавством: договірне право, представництво, цивільно-правові делікти, власність, страхування, квазі- договори, довірча власність. Кожному з цих питань присвячено від одного до чотирьох томів у першому виданні з 19 книг, яке з’явилося протягом 1932—1957 років. З 1952 р. Інститутом розпочато видання «Другого оновленого викладення права». Незважаючи на те, що воно є приватною систематизацією норм звичаєвого права й не має формальної юридичної сили закону, його авторитет є досить високим, що зумовлює їх використання не тільки при розгляді справ у суді, але й під час прийнятті судових рішень.

Джерела цивільного процесу. На початковому етапі історії американського суспільства для захисту прав індивідуальних власників і власницьких інтересів підприємницьких корпорацій використовувалося законодавство штатів і традиційні форми позовів за загальним правом. Але з початком промислового буму та з затвердженням політики економічного лібералізму виникла необхідність і в конституційних засобах захисту власницьких прав. Це знайшло відбиття в рішенні Верховного суду США про поступове поширення на індивідуальну й корпоративну власність V та ХІУ поправок до Конституції. Ці поправки в загальній формі встановлювали, що жодна особа не може бути позбавлена життя, волі або власності «без відповідної правової процедури»  [87. С. 29]. У подальшому потреба в систематизації та уніфікації цивільно-процесуального законодавства призвела до появи в 1848 р. у штаті Нью-Йорк завдяки зусиллям відомого американського юриста Д. Філда кодексу цивільного судочинства, котрий згодом послужив зразком для інших штатів.

У ХХ ст. основними  джерелами цивільного процесуального права продовжували залишатися відповідні акти законодавства, правила, які видавалися судовими органами, і норми загального права, котрі зазнавали незначних  змін. Одним із джерел федерального цивільного процесуального права служить розділ 28 («Судоустрій і судова процедура») Зводу законів США (у редакції 1948 р. з подальшими змінами й доповненнями). Суттєву роль у регулюванні питань судочинства відіграють нормативні акти, видані Верховним судом США на підставі повноважень, наданих йому в низці актів Конгресу 1930-х рр., наказувати федеральним судам правила процедури з цивільних справ. Найважливішими серед цих постанов Верховного суду є такі федеральні правила: цивільного судочинства (1938 р.), апеляційного судочинства (1968 р.), про докази (1975 р.) [46. С. 30]. Такі акти, як і зміни в них, набувають чинності, якщо після їх схвалення Верховним судом США не з’являться заперечення з боку обох палат Конгресу в ході найближчої його сесії. Вони публікуються у Зводі законів США як додатки до відповідного розділу.

У цивільних  процесуальних кодексах штатів спостерігається  значно більша подібність, оскільки законодавці  різних штатів нерідко спиралися  на єдиний зразок — Цивільно-процесуальний  Кодекс штату Нью-Йорк 1848 р., складений Д.Філдом. Джерелами процесуального права виступають також правила, котрі розроблюються вищими судовими органами кожного зі штатів, але, як правило, з орієнтуванням на відповідні акти Верховного суду США. Особливо великою тут є роль федеральних правил цивільного судочинства, сприйнятих у багатьох штатах практично без змін. Принципове значення для всіх американських судів (і федеральних, і штатів) мають рішення Верховного суду США, в яких сформульовані постанови з процесуальних питань.

С погляду американських  юристів адміністративне право  США регулює повноваження президента і порядок діяльності адміністративних установ, і навіть контроль судів над адміністрацією [21. С. 49]. Організація адміністративної системи та структура окремих установ є, на думку, об'єктом регулювання цій галузі права. За традицією адміністративне право регулює три об'єкта: адміністративне нормотворчість; адміністративну квазисудебную діяльність; контроль судів над администрацией.

3.3. Адміністративне право

Американцы зосереджують свою увагу «зовнішньому адміністративному праві», т. е. того частини галузі права, що регулює взаємовідносини установ із приватними особами. Вони цікавляться «внутрішнім адміністративному правом», регулюючим внутрішню структуру адміністрації, і стосунки між окремими її складовими частинами, лише тією мері, у це необхідне надання юридичну допомогу приватних осіб. Це ж можна згадати і громадянської службі, і місцевому управлении.

Американцы  схильні розглядати своє адміністративне  право як сукупність юридичних норм, покликаних захистити приватна особа від свавілля бюрократії [15. С. 76]. Як писав 1928 р. американський вчений Е. Фройнд, «адміністративне право - цього права, контролюючі адміністрацію, а чи не право, створене адміністрацією». Про адміністративному праві у тому смислі йдеться буде лише тоді, коли зіштовхуються приватна особа і установу і потрібно вирішити з-поміж них конфликт.

Американскую  юриспруденцію цікавить, у адміністративному  процесі не установи, а головним чином приватна особа, насамперед, його права щодо участі у цьому й ті можливості, які надаються йому та її адвокату за захистом його інтересів. Тож питання процедури в адміністративному праві США є домінуючими. Таке адміністративне право слід, скоріш, іменувати «административно-процессуальным».

Американські юристи, брали участь у процес становлення та розвитку права, керувалися майже інтересами юридичної практики. Звідси велика повага до звичаям (загальному праву), якими цю практику закріплювалася. Підходячи до діла практично, вбачали собі передусім клієнта, приватна особа, постраждале внаслідок тієї чи іншої дії адміністрації. Ця колізія між приватна особа і державним органом, т. е. між приватним і публічним інтересом, досі заступає англосаксонському юристу все інше у цій галузі громадських відносин. Формування галузі права відбувається у такі умови під час узагальнення юридичної практики [53. С. 89]. Як писали в 1972 р. Б.Шварц і Х.Уэйд, «адміністративне право стало правової системи, розробленої, застосовуваної і контрольованій юристами, які зосереджували свою увагу судової процедурі як найкращим зразку для хорошого управления».

3.4. Кримінальне право

Кримінальне право  американських штатів сформувалося і довгий час розвивалося на основі системи англійського загального права, у свою чергу, що склалася з величезної кількості судових прецедентів, тобто рішень судів вищих інстанцій з певних правових питань. Власне американське загальне право надалі розвивалося все більш самостійно в рішеннях судів штатів і федерації, однак до теперішнього часу зберігається досить помітна його зв'язок з англійською системою загального права, і особливо з правовою доктриною.

З перших десятиліть існування Сполучених Штатів важливу  роль як джерела кримінального права (поряд з нормами загального права) стали грати статути - законодавчі акти Конгресу США і законодавчих зборів штатів. В останній чверті XIX - початку XX ст. в рамках загальної консолідації законодавства штатів у більшості з них були прийняті свої кримінальні кодекси, або, вірніше, розділи зводу законів штату, які регулюють відповідальність за кримінальні злочини [30. С. 19]. У подальшому вони, як правило, піддавалися численних змін і доповнень, нерідко носив випадковий характер, або, навпаки, досить серйозної модернізації, запропонованої фахівцями.