Розвиток державно - правових iнститутiв США

 Зростає роль Верхньої палати – Сенату. Кількість штатів досягла п‘ятдесяти і тому обирається сто сенаторів – по два від кожного штату.

 Протягом  усього ХХ ст. чітко простежується тенденція неухильного посилення президентської влади, концентрація державної влади в руках президента.

Американський президент виступає не тільки як глава  держави, глава уряду, лідер однієї з двох провідних буржуазних партій, головнокомандувач і т.д., але і як головна особа, відповідальна за управління країною в кризових ситуаціях, як «арбітр» у регулюванні відносин між федерацією і штатами, як координатор економічної і соціальної політики США.

 Наділення президента широкими повноваженнями у сфері економіки і соціальних відносин призвело до створення при президенті низки федеральних виконавчих органів, зокрема групи економічних радників, яка визначає основні напрями державно-мопополістичної політики США.

  Значно розширилися зовнішньополітичні повноваження президента. За допомогою виконавчих угод президент дістав можливість без згоди сенату укладати міжнародні договори і денонсувати їх. Наприклад, були укладені у 1969-1970 роках у такий спосіб договори з Південним В’єтнамом, Таїландом тощо.

  Виросли також конституційні військові повноваження президента, у тому числі і за рахунок конгресу. Право оголошувати війну Конституція, наприклад, вважає прерогативою конгресу. До Другої світової війни були допустимими президентські війни тільки тоді, холи мав місце напад на територію СІІІА. Тепер президент взагалі може розпочинати бойові дії без санкції конгресу. Так, президент Трумен у червні 1950 року почав війну в Кореї, В 1965 році розпочалася за наказом президента війна у В'єтнамі. За розпорядженням президента Клінтона відбувалися бомбардування Іраку, Косова.

Значне зростання  військових повноважень президента стало причиною прийнятої у 1973 році спільної резолюції палат конгресу, згідно з якою при відсутності  оголошення війни конгресом бойові дії, що їх розпочав президент, повинні бути припиненими через дев'яносто днів після їх початку. Але, як свідчить практика, контроль конгресу поки що не став ефективним.

  Зріс вплив президента на законодавство, хоч Конституція і позбавляє його законодавчої ініціативи. Це досягається через президентські послання конгресу, які не тільки інформують конгрес про становище в країні, але і містять законодавчі пропозиції, які відразу стають предметом обговорення конгресу. Президент має можливість також вносити в конгрес соціально-економічні програми («новий курс», «велике суспільство» тощо).

  Ще однією формою втручання президента в законодавчу діяльність конгресу є президентське вето, яке все більше перетворюється на абсолютне право. Наприклад, президент Трумен 631 раз застосовував вето, а конгрес подолав його тільки дев'ять разів.

  Правотворча діяльність президента посилюється і за рахунок делегованого законодавства. На основі повноважень, наданих йому конгресом, президент видає «виконавчі накази», які мало чим відрізняються від самих законів. У деяких випадках важливе політико-правове значення набирають і прокламації президента, які мають, як правило, декларативний характер.

 Інколи конгрес  намагається протистояти президенту, що характерно для періодів, коли президент представляє одну партію, а більшість членів конгресу – іншу. Подібна активність конгресу виявилася, наприклад, коли він розпочав процедуру імпічменту проти президента Клінтона.

Тема: ЯК РОЗВИВАЛИСЯ І ПОШИРЮВАЛИСЯ ГАРАНТІЇ, ВМІЩЕНІ В БІЛЛІ ПРО ПРАВА?

Мета  уроку: розглянути права людини і громадянина, зосереджені в Біллі про права

Учитель: Голова Верховного Суду, Джон Маршалл, називав Конституцію документом, що „замислювалася як така, що триватиме вічно, а отже, має пристосовуватися до різноманітних криз у людських справах“. Батьки-засновники сподівалися створити уряд, досить гнучкий для убезпечення майбуття молодої динамічної нації та її витривалості за непередбачуваних обставин.

Ви зможете дослідити та оцінити успішність зусиль батьків-засновників і придатність Конституції „до різноманітних криз у людських справах“. Ви переглянете деякі важливі проблеми у цілому перебігу розвитку Конституції. Розділ присвячено головно поширенню конституційних прав у часи, коли нація прагнула втілити не лише принципи свободи і справедливості, а й рівності для всіх американців.

Які конституційні  проблеми призвели до Громадянської  війни?

У цьому уроці  ви побачите, як місницькі інтереси всередині молодої держави спричинилися до розбіжностей у тлумаченні Конституції. Проблема рабства посилила ці розбіжності аж до Громадянської війни, яка була найбільшою невдачею в історії конституційного правління в Америці. Завдяки розгляду великої суперечки про зміст Конституції і Союзу, що точилася напередодні Громадянської війни, ви краще усвідомите суть основних принципів Америки.

По закінченні цього уроку ви повинні вміти  пояснити основні аргументи, наведені щодо належних відносин між державою і штатами. Ви дізнаєтеся також, як інститут рабства викликав дебати про основні принципи нашої держави. Нарешті, ви повинні вміти пояснити значення Громадянської війни і Прокламації про звільнення для розвитку американської політичної системи.

Терміни, які треба знати:

• присуд у справі Дреда Скотта (1857) ;
• Прокламація про звільнення;
• вічний Союз;
• вихід із Союзу;
• місництво.

Які проблеми виникли  через розширення Сполучених Штатів після здобуття незалежності?

Протягом 1789-1861 років людність Сполучених Штатів зросла з 4 до 30 мільйонів. До Союзу приєднався 21 новий штат. На 1850-і роки, коли до Союзу увійшли Каліфорнія та Орегон, Сполучені Штати обернулися на справді континентальну державу. Збільшення території дало поштовх також економічному розвитку країни. Північний схід перетворився на квітучий промисловий центр, а Південь став найбільшим у світі виробником бавовни. Безмежні прерії Середнього Заходу постачали худобу і збіжжя. Але таке стрімке зростання спричиняло і проблеми. Численні регіони країни мали різні економічні устрої і способи життя. Це призвело до серйозних розбіжностей у думках щодо належної ролі федерального уряду і відносин між державою і штатами. Їх загострювала проблема рабства.

Як розбіглися на початку ХІХ століття думки  американців про відносини між  державою і штатами?

Розбіжності щодо відносин між державою і штатами існували вже під час написання, ухвалення і ратифікації Конституції. Вони поглибилися з появою політичних партій у перші роки незалежності. Джеферсонівські республіканці наголошували на повноваженнях штатів та органів самоврядування у вузько витлумаченій Конституції, що надавала федеральному урядові лише окремо перелічені повноваження. Федералісти, як-от Александер Гамілтон і Джон Маршалл, обстоювали широке тлумачення Конституції, яке дозволяло сильному федеральному уряду мати і перелічені, і передбачені повноваження.

Згодом місництво - економічні та інші конфлікти між  різними регіонами країни, - посилило розбрат щодо повноважень федерального уряду і відносин між державою і штатами. Особливо непоступливими виявилися північні і південні штати у питанні про мита на довіз, які схвалювала Північ і яким заперечував Південь.

Компроміс був  складником американської політичної традиції. Саме він уможливив успішне  обговорення установчого конвенту. Місницькі інтереси в Америці  на початку ХІХ століття випадало залагоджувати завдяки політичному компромісу, якби не постійне порушення проблеми, примирення щодо якої виявилося неможливим, а саме рабства. Інститут рабства бентежив і батьків конституції. Більшість їх, либонь, припускала, що рабство, зрештою, зникне самохіть, відтак Конгресові надали право скасувати работоргівлю після 1808 року. Проте цього не сталося. Рабство вважали переважно місцевою справою, яку мали вирішувати окремі штати.

Хоча рабство, зрештою, зникло в усіх північних  штатах і було заборонено законом у Північно-західній території, на Півдні воно збереглося. Піднесення виробництва бавовни вважали там підставою дальшого існування рабства. Рабство обернулося на символ місницьких змагань між Північчю і Півднем.

Американці  обабіч мусили розглядати та обговорювати основні принципи нації і зміст її самобутності. Віримо ми у принципи Декларації незалежності, чи ні? Ми єдина держава, чи конфедерація з різноманітних штатів? Такі були конституційні проблеми, якими важили напередодні Громадянської війни.

Чому виявився важливим присуд у справі Дреда Скотта?

Одним із найбільш важливих і суперечливих в історії  Верховного Суду був присуд у справі Дреда Скотта 1857 року. Дред Скотт  був чорношкірим рабом, якого  перевезли до вільного штату Ілінойс, потім до вільної території Вісконсин, а пізніше повернули до рабовласницького штату Міссурі. У 1846 році Дред Скотт подав позов на свого володаря, бо він, мовляв, дістав свободу завдяки факту свого мешкання на вільній території. Коли Верховний суд штату Міссурі ухвалив негативний присуд, Скотт позвався до федерального окружного суду в Міссурі. Коли і той суд відкинув його позов, адвокат Скотта оскаржив присуд у Верховному Суді США.

Голова Верховного Суду, Роджер Тейні, написав ухвалу Суду, у якій дійшов кількох висновків. Два з них за своєю далекосяжністю були подібні до вибуху:

Чорношкірі, вільні чи раби, не можуть бути громадянами  Сполучених Штатів. Окремі штати можуть надавати їм статус громадян, але вони не можуть тішитися з прав і гарантій, наданих громадянам країни Конституцією. Тейні дійшов цього висновку на тій підставі, що чорношкірих не визнавали громадянами США під час ратифікації Конституції.

Федеральний уряд не має права забороняти рабство  на окремих територіях. Чорношкірі раби, на думку Тейні, являли собою майно, а майнові права захищалися згідно з положенням П’ятої поправки про законну процедуру. Тобто право мати рабів Конституція захищає. Отже, рабовласник мав право перевозити чорношкірих рабів на вільні території.

Тейні сподівався, що посиланням на авторитет і престиж Верховного Суду у такому визначному присуді він зможе мирно розв’язати конфлікт щодо рабства та уникнути громадянської війни. Проте його висновки мали якраз протилежний вплив. Дехто вважає, що саме присуд у справі Дреда Скотта був одним з основних приводів Громадянської війни.

У 1860 році Абрагама Лінкольна обрали президентом на мало не найвизначніших виборах в  історії країни. Вибори були позначені  дебатами щодо рабства. На прихід до влади  федерального уряду, відданого обмеженню  і, зрештою, скасуванню рабства, південні штати відповіли виходом із Союзу. Вони чергою голосували за те, щоб залишити Союз, вийти з його складу. Ці штати мали намір створити новий союз, на назву Конфедеративні Штати Америки. Південні сепаратисти вважали, нібито мають конституційне право так вчинити, з огляду на розуміння Союзу як договору суверенних держав. Якщо Союз є лише федерацією суверенних держав, то вони можуть залишити його задля захисту своїх основних прав.

Втім, президент  Лінкольн і більшість північан заперечували конституційному праву штатів виходити з Союзу. Конституція не містила дозволу на такий вихід, а отже, він був актом заколоту або революції. Вони вважали, що батьки конституції створили вічний союз, а загальнонаціональні зв’язки виражали суверенну владу американського народу в цілому.

Як боротьба за збереження Союзу обернулася на хрестовий похід за свободу?

На початку  Громадянської війни президент  Лінкольн і більшість північан вважали, ніби метою війни є збереження Союзу. Лінкольн, бодай особисто налаштований проти рабства, вважав своїм державним обов’язком як президента захист діючої Конституції, навіть якщо це означало дальше існування рабства. Він відмовився визнати право штатів на вихід із Союзу і вважав війну „внутрішнім заворушенням“. Він сподівався швидко її закінчити і відтворити Союз.

Від початку  у квітні 1861 року війна обернулася на тривалий і кривавий конфлікт, що загартував переконання обох сторін. Зрештою, прибічники Союзу визнали, що перемога потребує загарбання і  плюндрування більшої частини Півдня.

Запекла боротьба затягувалася і наперед виступали  нові цілі війни. Оскільки війна тривала, на Півночі ширилася думка, що перемога має покласти край рабству. Тільки така мета, на думку багатьох, була б гідним виправданням спричинених війною жахливих втрат. Як заявив один із давніх супротивників рабства:

Це не війна  регіонів або політичних фракцій, а  війна принципів і політичних систем. Це війна за соціальну рівність, за права, за справедливість і свободу. Її наслідком має бути не збереження старого Союзу, а створення нової держави, вільної від рабства.

Чому Лінкольн видав Прокламацію про звільнення?

Понад рік президент  Лінкольн опирався вимогам оголосити  метою війни скасування рабства. Як він заявив редакторові однієї з газет, Горейсу Грілі:

Моєю найвищою метою... є врятування Союзу... Якщо я зможу врятувати Союз, не звільняючи жодного раба, я зроблю це. І якщо я зможу врятувати його, звільняючи всіх рабів, я зроблю це. І якщо я зможу досягти цього, звільняючи деяких рабів і залишаючи у неволі інших, я теж зроблю це.

Лінкольн сподівався переконати південні штати припинити  заколот і побоювався відчуження рабовласницьких штатів, як-от Кентукі, що залишалися вірними Союзу. Наразі Лінкольн волів би підтримати поступове  і добровільне скасування штатами рабства.

Влітку 1862 року Лінкольн переконався, що перемога у  війні потребує схвалення ним  останньої з альтернатив, які  він висловив у листі до Грілі: звільнити чорношкірих рабів  у штатах-заколотниках. Для Лінкольна цього часткового звільнення вимагали військові потреби, і він був готовий застосувати свої надзвичайні повноваження головнокомандувача, щоб домогтися його здійснення. Він вважав, що скасування рабства підірве боєздатність Півдня.