Макроекономічний аналіз соціально-трудових відносин та їх трансформація

Якщо не повсюдне, то щонайширше визнання переваг приватної власності  над державною не припинило дискусій із приводу того, які з відомих форм власності є найбільш ефективними і справедливими та яким за змістом має бути подальший розвиток відносин власності.

Трансформація відносин власності, що сталася на Заході в останні два-три  десятиліття в ході приватизації державного сектора, не означає дифузії власності в розумінні більш рівномірного розподілу прав власності на капітал між громадянами та на управління ним, принаймні така дифузія не має значного впливу на зміну базисних економічних відносин. Водночас більш очевидною за наслідками, як свідчить світовий досвід, є трансформація відносин власності, пов'язана зі зростанням частки капіталу, що належить працівникам конкретної фірми, завдяки реалізації різних схем участі працівників у капіталі своїх компаній. З огляду на це дедалі актуальнішим стає дослідження перетворень приватної власності, пов'язаних з розвитком власності працівників, з оцінкою її соціальної та економічної ефективності.

У зарубіжній практиці значну роль у  розвитку акціонерної власності  працівників відіграє державна політика в цій галузі і, зокрема, прийняті законодавчі акти. З дією законодавства, що стимулює збільшення кількості працівників-акціонерів, органи державної влади пов'язують справедливий розподіл власності, підвищення мотивації до праці, поліпшення відносин між провідними соціальними партнерами. Чинні в багатьох країнах світу і передусім у США, Західній Європі законодавчі норми передбачають значні податкові пільги для всіх учасників викупу акціонерного капіталу, вимагають, щоб капітал, який викуповується, не розподілявся нерівномірно, і щоб процес викупу та розподілу акцій серед працівників відбувався в найкоротші терміни.

Зміни, що відбуваються в базисних економічних відносинах, не можуть не формувати нових тенденцій  у розвитку сфери праці. Різноманітні системи участі працівників у капіталі можна розглядати як реальний засіб розширення контролю над капіталом корпорацій.

Позитивні аспекти поєднання в  одній особі працівника та співвласника компанії правомірно пов'язувати з  більш широким і справедливим розподілом власності, зростанням ефективності виробничого менеджменту, зростанням мотивації трудової діяльності, що має позитивно впливати на продуктивність праці та конкурентоспроможність продукції.

Ще один аргумент „за”, на думку  багатьох учених і практиків, стосується того, що поєднання в доходах працівників заробітної плати та дивідендів забезпечує гнучкість системи компенсації за працю, дозволяє адекватно реагувати на змінювану економічної кон'юнктури.

Реформування відносин власності  в Україні не супроводжувалося, з  одного боку, створенням сприятливого підприємницького клімату, а, з іншого, - формуванням форм і методів організації праці та виробництва, що адекватні рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Відомі випадки, коли закордонні партнери як попередню умову співпраці висували обов'язкову вимогу перебудови організації праці під час виробництва традиційних для підприємства товарів з тим, щоб колектив звик працювати за нових організаційних умов, і лише після такої адаптації можливим є спільний випуск досконалішої, високоякісної продукції.

Формування якісно нового організаційного  рівня виробництва є особливо важливим в умовах відносної інертності технічної бази виробництва, недостатності  фінансових ресурсів. Воно має сприяти вирішенню як суто економічних завдань, так і становленню нових відносин у сфері праці.

Вагомим фактором регулювання  соціально-трудових відносини в  сучасному світі є глобалізація економіки, що являє собою процес формування системи міжнародного поділу праці, світової інфраструктури, світової валютної системи, міжнародної міграції робочої сили в умовах бурхливого росту світової торгівлі і потоків іноземних інвестицій, стрімких технологічних змін. Глобалізація економіки супроводжується ростом взаємозалежності національних фінансових ринків, збільшенням спекулятивних валютних потоків між державами і вторинними фінансовими ринками, станом платіжної і торговельної незбалансованості, що у сукупності різко обмежують можливість формування макроекономічної політики на національних рівнях.

 Глобалізація є складним, багатогранним процесом, що охоплює усі сфери суспільного розвитку і втілюється у зростаючу взаємозалежність країн світу в результаті формування єдиного всесвітнього господарського організму.

Глобальна економіка – якісно новий  стан світової економіки, що поступово перетворюється в цілісний глобальний організм, поєднаний гігантською виробничо-збутовою мережею, глобальною фінансовою системою, світовою інформаційною мережею.

Процес глобалізації розгортається  під впливом сукупності технічних, технологічних, соціально-економічних, політичних, морально-етичних чинників. Глобалізація здійснює суперечливий вплив як на окремі держави, так і на світову економіку загалом: з одного боку, вона відкриває великі можливості економічного зростання, а з другого – породжує небачені загрози та ризики.

Глобальні проблеми пов’язані  з природно-антропогенними явищами, що виникли у процесі розвитку сучасної цивілізації та мають загальносвітовий характер як за своїми масштабами та значенням, так і за способами вирішення.

Передумовою вирішення  глобальних проблем є перегляд і  перебудова системи міжнародних  відносин на засадах загальнолюдських цінностей, об’єднання зусиль і ресурсів людства на ґрунті усвідомлення єдності  інтересів і спільної відповідальності перед майбутніми поколіннями.

Глобалізація „стирає” кордони, забезпечує вільне перетікання  капіталів, товарів, послуг, інформації . Здається, що економічні переваги глобалізації очевидні. Коли ж закладено системну помилку в глобалізованому світі, - платять усі: хтось більше, хтось менше.

Економічна модель, із-за якої все  тепер валиться, виникла як відповідь  на страшну кризу 70-х років ХХ ст., то була криза надлишку капіталу. Ще класики політекономії ХІХ  століття писали, що капітал зростає  швидше, ніж отримує своє відшкодування праця. У результаті – виникають проблеми з нестачею попиту.

У класичному капіталізмі це вирішується  за рахунок криз надлишкового виробництва. При імперіалізмі – за рахунок  вивозу капіталів. До 70-х років ХХ століття обидва засоби вичерпали себе. Влаштовувати кризу надлишкового виробництва було неможливо через існування системи соціалізму, а вивозити капітал не було куди. На той час Китай та Індія ще не були ринками капіталу. Становище у світі вимагало від США рухати далі науково-технічний прогрес.    

Інакше б Захід програв війну  СРСР. Адміністрація президента Картера  розробила хитру концепцію. Вперше в історії капіталізму вона стала  допомагати не одним лише капіталістам, а й стимулювати сукупний попит. Робили це за рахунок емісії грошей.

Починаючи з 80-х років ХХ ст., зробили ставку на домашні господарства і повну чверть віку їм за рахунок емісії видавали гроші в основному у вигляді кредитів. За рахунок надлишкового попиту США зробили черговий стрибок у науково-технічному прогресі. Цей зліт відбувався за рахунок ресурсів, які повинні були забезпечити зростання у майбутньому. Країна проїла свої ресурси на два покоління вперед.

Стимулюючи попит споживачів, американці створили державу з надзвичайно  високим рівнем життя, люди не звикли жити бідно, оскільки мали додаткове джерело ресурсів – кредити. Обсяг боргу став надто великим і склав 14  трильйонів доларів.

Треба враховувати ще одну важливу  річ. Сучасна модель світового господарювання побудована на доларі як головній світовій валюті, що призвело до того, що Америка відіграє унікальну роль у світовій економіці. Вона виробляє 20% світового ВВП, а споживає 40% світового, тому що купують дешево, а продають за своїми цінами дорого. У результаті висмоктують ресурси зі всього світу.

Спочатку фондова, потім фінансова, а тепер і макроекономічна криза перевертають світову економіку. Глобалізація у вузькому сенсі означає глобалізацію фінансових ринків і зростаючий вплив на національні економіки глобальних фінансових ринків і транснаціональних корпорацій. Ключове поняття й мета глобалізації – економічне зростання, але не тільки як єдиний спосіб вирішення всіх проблем, а як саме відтворення людської цивілізації Західного типу.

Деякі антиамериканськи настроєні  автори роблять висновок про глобалізацію як про постколоніальну форму світової залежності: „Глобалізація під егідою США – це спроба кардинальної перебудови світової економіки, міжнародного права, екології, культури, статусу націй і народів” [7]. „Одні країни і соціальні групи при цьому сподіваються виграти, більшість зазнає втрат”, - відзначають російські теоретики С. Батчіков і С. Кара-Мурза в своїй статті „Досвід руйнування Радянського Союзу”.

В Україні ситуація складна. На межі банкрутства може опинитися держава. Кредит МВФ у 16,5 млрд доларів США – соломина спасіння чи остаточний крах.

Тільки за 2009 рік приватний сектор напозичав валютних кредитів на 35% ВВП, платежі за рахунком поточних операцій і погашення зовнішнього боргу у 1,5 рази перевищують золотовалютні запаси, від’ємне сальдо торгового балансу за вісім місяців 2008 року дорівнює 12,5 млрд доларів, а 40% банківської системи належить іноземному капіталу.

Металургійна та хімічна, будівельна та фінансова галузі країни добре  відчули натиск кризи, на підході  вугільна промисловість, б’ють на сполох аграрії. Тема продовольства у світі загострюється. Україні з її потужними природними ресурсами і розвиненою інфраструктурою необхідно скористатися такою ситуацією, розробити та здійснити антикризові заходи.

Процесу реформування економіки  України завдає великої шкоди  „тінізація” економіки. За оцінками експертів сьогодні рівень тінізації економіки перевищує 50% ВВП. Україна за рівнем „тінізації” економіки займає одне з перших місць серед країн з перехідною економікою. Про це свідчить позабанківський обіг готівки, який досяг майже 43% від загальної грошової маси в обігу. У більшості інших країн з перехідною економікою цей показник не перевищує 25%. Подолати це повністю негативне явище можна шляхом усунення прогалин і суперечностей у правовому регулюванні економічних відносин, особливо у сфері оподаткування, кредитування, приватизації.

Серйозною загрозою для  ринкових реформ є кримінальні структури. Вони ведуть жорстоку конкурентну боротьбу, намагаючись встановити контроль над  економічно прибутковими сферами та територіями країни, чинять злочини  щодо низки комерційних структур, кредитно-фінансових і банківських установ, вдаються до протиправних валютних операцій, виготовлення фальшивих грошей і цінних паперів.

Виходячи зі стану  злочинності в економічній сфері, що вже загрожує національній безпеці, одним із важливих завдань є комплексне поєднання законодавчих і каральних кроків держави, спрямованих, з одного боку, на оптимізацію ринкових засад економічного, фінансового, митного, соціального й іншого законодавства, а, з другого – на посилення відповідальності за порушення чинного законодавства, зокрема, за дії, спрямовані на ухилення від декларування прибутків від економічної діяльності.

Водночас формування ринкової економіки передбачає ведення  активної структурної політики. Вітчизняний  і зарубіжний досвід свідчить, що вийти  з кризи без досягнення якісних структурних зрушень в економіці, передусім у промисловості, неможливо.

Головними орієнтирами  тут мають стати: стимулювання виробництва, збільшення частини галузей, що працюють на задоволення потреб населення, (легка  та харчова промисловість, сільське господарство, сфера послуг) зменшення ресурсоємності та енергоємності виробленої продукції.

Важливою проблемою  структурної політики є захист вітчизняного товаровиробника. Це пов’язано з  тим, що через підвищені витрати  і низьку якість продукції наших товаровиробників Україна не витримує конкуренції, тому втрачає не лише зовнішній, а й внутрішній ринок. Так, попит споживчого ринку країни на 40% задовольняється за рахунок імпорту.

Звичайно, такий стан є ненормальним і слід з цим  боротися з допомогою не лише жорсткої протекціоністської політики, а й новітніх технологій і техніки, наукової організації праці, сучасних систем стимулювання продуктивності праці та піднесення її якості.

Важливу роль у ринкових перетвореннях відіграє аграрно-промисловий  комплекс України (АПК). Його продукція значним чином визначає соціально-економічне становище суспільства та його безпеку, тому поглиблення економічної кризи в цій сфері вимагає рішучих дій. Провідними напрямами реформування виробничих відносин тут мають стати приватизація державних підприємств, реорганізація їх у колективні акціонерні чи кооперативні підприємства, передача землі недержавним сільгосппідприємствам і формування її реального власника.

Надання економічно доцільних  переваг вітчизняному товаровиробнику в системі АПК має доповнюватися бюджетною підтримкою виробництва продукції, запровадженням ефективної банківської системи кредитування села з урахуванням його сезонних витрат і нормативних запасів матеріально-технічних ресурсів .

Залишається актуальною проблема пошуку джерел фінансування комплексу робіт щодо захисту земель від водної та вітрової ерозії, підвищення їх родючості, зниження показника надмірної розораності земель. Успіхів у розвитку аграрно-промислового виробництва може принести освоєння кожним підприємством ринкових методів господарювання, їх прискорене інтегрування в ринкове середовище.