Деньги и кредит

 

3. Форми забезпечення  кредитів

Основна маса кредитів надається банками під забезпечення. Існує кілька способів забезпечення кредитів різними видами майна клієнта або фінансовими зобов’язаннями третьої сторони. Всі форми забезпечення кредиту (майно, зобов¢язання) повинні задовільняти таким вимогам:

- висока  ліквідність, тобто можливість активів до конвертування у грошову форму;

- здатність  до тривалого зберігання (як мінімум  протягом періоду кредитування);

- стабільність  цін на заставне майно;

- низькі  витрати на зберігання і реалізацію  застави.

Формами забезпечення кредитів можуть виступати:

1. Застава  майна, що належить позичальнику  на правах власності або делегування  права власності, на яке згідно  чинного законодавства може бути  накладено стягнення; застава  оформляється у вигляді угоди  про заставу у відповідності  із законом “Про заставу”. До заставної угоди обов’язково додаються:

- опис  майна, що передаєтья під заставу;

- акт  передачі майна під заставу.

Заставне  право – це речова претензія на чуже майно, або претензія на право  отримати компенсацію від реалізації заставного майна, якщо боржник не в змозі погасити свої зобов’язання.

Заставне право передбачає, що заставне майно з дозволу боржника передається  кредиторові. Згідно з цим актм майно  безпосередньо переходить у володіння  кредитора, а боржник залишається  формальним власником заставного майна. Коли позичальник неспроможний виконати свої зобов’язання, банк має право продати заставне майно і за рахунок реалізованих коштів задовільнити свої вимоги.

Розрізняють заставне право на рухоме і нерухоме майно.

Приймаючи товарні запаси під забезпечення позики, банк придбає право власності на заставне майно, але водночас він залишає за позичальником це забезпечення для його подальшого використання. Банку вигідно, щоб позичальник експлуатував заставне майно, отримував доходи і мав змогу з цих доходів виплачувати відсотки і повертати позику. Однак така передача заставленого майна пов’язана з певним ризиком. Якщо під заставу передаються дорогі речі, які легко транспортуються та довго зберігаються, наприклад, дорогоцінні метали або прикраси, цінні папери, то вони передаються на зберігання у сейфи банку. Якщо за технічних причин це неможливо, то заставлене майно може зберігатись у спеціальних сховищах (це стосується зерна, металів у злитках тощо).

2. Заставне  право на нерухоме майно.

У даному разі під забезпечення кредиту банк бере зобов’язання щодо нерухомості (іпотеку).

Іпотека (hypothecation) – це особисте заставне право  на земельні ділянки, будівлі та споруди. Ця форма забезпечення кредиту має  ряд переваг;

- по-перше,  технічно неможливо здійснити передачу заставленого майна;

- по-друге,  виключається повторна застава  майна третій особі.

При оформленні іпотеки власник нерухомого майна  отримує кошти від кредитора. При цьому боржник зобов’язується вчасно погасити позику, в іншому разі за рішенням суду борг буде погашено за рахунок коштів, що надійдуть від реалізації заставленого майна.

3. Цінні  папери.

Перед видачею позики під цінні папери банку необхідно врахувати ряд  факторів: можливість реалізувати заставу, кредитоспроможність емітента та інші. Надаючи позики під цінні папери, банк здійснює періодичні перевірки з метою з’ясування можливості реалізації цінних паперів у разі необхідності. Він також перевіряє фінансовий стан емітента і ринкову вартість заставлених цінних паперів. Крім того, банк повинен переконатись у тому, що отримані кошти будуть використанні на виробничо-господарські потреби, а не для придбання нових цінних паперів, що пов’язано з обмеженням біржової спекуляції позичальників та пониженням ризику їх банкрутства. Банк повинен бути впевнений, що дані цінні папери можна передавати в інші руки. Ще один важливий фактор –власність на цінні папери. Якщо цінні папери належать одночасно двом особам, то позику можна оформлювати лише в разі, коли обидві ці особи погодяться на пердачу їх під заставу.

4. Передача  контрактів.

Предача контрактів як форма забезпечення застосовується при кредитуванні будівельних компаній або фірм, які здійснюють регулярне  постачання товарів (послуг) за контрактом. Позичальник передає контракт кредитору, внаслідок чого надходження від замовника (покупця) на оплату контрактних робіт (товарів, послуг) зараховуються на погашення позичкової заборгованості.

5. Передача  дебіторської заборгованості полягає  у передачі банку рахунків  за доставлені позичальником  товари (виконані роботи, послуги), які підлягають оплаті. Розрізняють дві форми цесії:

- без  повідомлення дебіторів;

У цьому  разі грошові надходження від  дебіторів передаються банку  позичальником.

- з  повідомленням дебіторів;

У цьому  випадку дебітори здійснюють платежі безпосередньо банку.

6. Забезпечення  дорогоцінними металами. Як застава  приймаються монети, зливки, вироби  із золота, срібла,платини, дорогоцінні  камені та ін. Цей спосіб забезпечення  кредиту в сучасний період  використовується досить рідко.

Комерційні банки країн з розвинутою ринковою економікою використовують й інші види застави. Зокрема, при наданні позичок індивідуальним позичальникам як застава приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні вклади, вимоги на виплату заробітної плати, при кредитуванні підприємств видобувних галузей – корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів, при кредитуванні фермерських господарств – урожай (зібраний або “на корені” за умови його застрахування).

7. Гарантія  і поручительство. Однією із форм забезпечення кредиту може бути гарантія або поручительство.

Гарантія  – це письмове зобов’язання третьої  особи (гаранта) погасити борг позичальника якщо настане гарантійний випадок. Гарантія банку розглядається як самостійне зобов’язання гаранта перед банком, яке в правовому відношенні не залежить від інших договірних зобов’язань. Претензії банку, який отримав гарантію, можуть бути реалізовані у разі, якщо станеться гарантійний випадок.

Поручительство  – це договір, на основі якого поручитель березобов’язання перед банком-кредитором оплатити при необхідності заборгованості позичальника.

Разом з очевидною надійністю названих форм забезпечення кредитів, їх використання вносить у кредитні відносини  контрагентів деяку незручність. Ця незручність проявляється в громіздкості укладення нотаріальних актів, заставних листів, особливо у випадках співвласності, а то і дуже високою вартістю оформлення цих юридичних актів. Нарешті, істотна невигода полягає і в тому, що юридична чи фізична особа, яка бажає отримати кредит, часто не володіє достатніми можливостями матеріального чи правового забезпечення кредиту. Крім цього, можлива багаторазова перезастава майна, що практично знімає матеріальну відповідальність з особи, яка здійснила перезаставу. Накладним для кредиторів є зберігання, оцінка та реалізація застави майна, що може практично звести нанівець гарантії. В кінцевому рахунку ці форми забезпечення кредиту теж можуть виявитися не цілком безпечними і для кредиторів. За таких умов найбільш доступною і відносно надійною формою фінансового забезпечення інтересів кредиторів може бути страхування кредитів.

 

4. Економічний зміст і форми  страхування кредитів

З найдавніших часів кредитні операції проводились в умовах ризику неповерненння  кредиту.

У взаємовідносинах між кредитором і боржником предметом їх спільного інтересу є кредит, який породжує протилежні правничо-економічні ситуації: для кредитора – право вимагати отримання боргу, а для боржника – зобов’язання повернути позику згідно кредитної угоди. Невиконання цих домовленостей загрожує кредитору фінансовими збитками, які і можуть виступати об’єктом страхування з метою захисту майнових інтересів кредитора.

Враховуючи домінуюче  значення правового аспекту, який чітко  проявляється у страхуванні кредитів, його було визнано за особливу форму страхового захисту – страхування від збитків на випадок невиконання вимог, тобто відповідальності.

Найбільш важливим моментом у страхуванні є: розмір відповідальності, встановлення страхового випадку та визначення страхового відшкодування. Ці умови є обов’язковими атрибутами страхового договору.

Страховим випадком при  страхуванні відповідальності позичальника вважається непогашення кредиту  та несплата відсотків в строк  обумовлений кредитним договором.

У зарубіжній страховій  практиці відомо дві основних форми кредитного страхування: страхування кредитів (делькредерне страхування) і страхування застави під отримані кредити (кауційне страхування).

Відносини сторін характеризуються такими ознаками:

страхувальник банк:

• отримує страхове відшкодування збитків у випадку невиконання боржником своїх зобов’язань;
• частину відповідальності (біля 20%) залишає на власну відповідальність;
• приймає зобов¢язання щодо кредитів, які страхуються, віддавати їх у позику під звичайні відсотки.

страховик (страхова компанія):

• вживає санкції при порушенні страхувальником прийнятих зобов’язань аж до повної відмови виплати при страховому випадку;
• пропонує, як правило, форму договору, відмову як “загальне покриття” страховим захистом;
• залишає за собою право перевірки і самостійного прийняття рішень щодо запропонованих до страхування ризиків;
• переймає право регресу до кредитоотримувача.

При другій формі страхування  кредитів страхувальник – боржник  захищає право свого кредитора  чи вірителя, які стають по-суті застрахованими сторонами. При заставному (гарантійному) страхуванні боржник є страхувальником, а застрахованим, як правило, виступає кредитор.

Кожна з цих форм (делькредерна або заставна) безумовно повинні бути представлені конкретними видами страхування, зміст  яких залежить від форм кредитування і умов надання кредитів.

На українському ринку  страхування кредитів, як новий вид  страхового захисту, появилося порівняно  недавно – на початку 90-х років  у двох варіантах:

а) добровільного страхування ризику непогашення кредитів, особливою рисою якого є те, що страхувальником виступає банк, тобто це є типове делькредерне страхування, коли банк, передаючи ризик страховику, виступає одночасно страхувальником і застрахованим (бенефіцієнтом);

б) добровільного страхування відповідальності позичальника за непогашення кредитів, за умовами якого позичальником виступає боржник, страхуючи кредит на користь свого кредитора.

При першій формі страхувальник-банк (після укладання кредитного договору) може самостійно застрахувати надану позику шляхом підписання зі страховою компанією договору про добровільне страхування кредитного ризику. У цьому випадку сума страхових внесків враховується при встановленні ставки відсотку за кредит. Із логіки пов’язаних інтересів виникає, що ініціаторами таких страхових операцій повинні виступати банки, як пошукувачі страхового захисту. Для них ця операція за своїм характером знаходить аналогію в страхуванні від нещасних випадків, якими є факт неповернення кредитів.

У вітчизняній страховій  практиці запропонований варіант страхування поки що не знайшов попиту на страховому ринку. Це можна пояснити існуванням ряду обставин:

• головною обставиною є те, що комерційні банки неможуть сьогодні без побоювання використати страхування кредитів, як основну форму захисту від ризиків банківської діяльності. Відсутність страхового аудиту та широкого висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів страхових компаній ставить під сумнів їх платоспроможність. З іншого боку, надмірно високі страхові премії призводять до підвищення витрат виробництва за рахунок страхових платежів, що в свою чергу викликає необгрунтоване підвищення цін на товари і послуги.
• іншою обставиною є ускладнення процедури оформлення страхового договору, що потребує від банків як звичайної, рутинної роботи, так і дуже відповідальної аналітичної – при узгодженні страхових тарифів, характеру відповідальності, передачі страховику документів, необхідних йому для відкриття регресного позову до боржника банку та інші ускладнення.

Цей варіант страхування  можна розглядати як форму забезпечення повернення кредиту і сплати відсотків, лише у випадку, коли страхова фірма згідна і спроможна здійснити виплату страхової винагороди. Для цього банку необхідно через позичальника одержати від страхової компанії і розглянути такі документи: