Дія кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб

Суспільно небезпечне діяння при вбивстві може проявитися у дії або бездіяльності. Найчастіше умисне вбивство вчиняється шляхом дії, спрямованої на порушення  функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої  людини.

Необхідними умовами кваліфікації протиправного заподіяння смерті іншій  особі у формі бездіяльності  за ст. 115 є обов'язок винного турбуватися  про потерпілого та наявність  у нього можливості не допустити  настання його смерті (наприклад, батьки з метою позбавити немовля  життя тривалий час не годують  його, медичний працівник з тією ж метою не виконує свої професійні обов'язки щодо хворого).

Суспільно небезпечним наслідком  вбивства є настання незворотної  смерті потерпілого. З цього моменту  даний злочин вважається закінченим.

Згідно із законом, активні заходи щодо підтримання життя хворого  припиняються у випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура  констатації моменту смерті людини визначені в Інструкції, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров'я  України. У ній, зокрема, зазначено, що смерть мозку - це повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів. Від незворотної  смерті слід відрізняти клінічну смерть, коли життєздатність організму протягом певного часу (в середньому близько 6 - 8 хвилин) зберігається і, при належному  наданні медичної допомоги, людину, що перебуває у такому стані, можна  повернути до життя. Ненадання без  поважних причин допомоги такому хворому  медичним працівником за наявності  вини у виді злочинної самовпевненості, може утворювати склад злочину, передбаченого  ст. 139. Якщо винний діяв з умислом  на вбивство, тривалість часу, що пройшов  з моменту нанесення ушкоджень  і до смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Причиновий зв'язок між вказаними  вище діянням і наслідками має  бути необхідним - смерть потерпілого  є закономірним результатом умисного діяння винної особи, а не третіх осіб або будь-яких зовнішніх факторів. Якщо ж причиновий зв'язок наявний, а вина особи відсутня, то має  місце казус (випадок) - невинне заподіяння смерті потерпілому.

Такі ознаки об'єктивної сторони  цього складу злочину, як місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка його вчинення не впливають на кваліфікацію діяння за ч. 1 ст. 115. Однак їх встановлення є обов'язковим, оскільки у ряді випадків вони мають значення для кваліфікації вбивства за ч. 2 ст. 115 і для додаткової кваліфікації діяння за іншими статтями Особливої частини КК.

Смерть людині може бути заподіяна  будь-якими способами: постріл із вогнепальної зброї або нанесення  удару холодною зброєю у життєво  важливі органи; задушення; утоплення; повішення; отруєння; використання радіоактивних  матеріалів, електричного струму, вибухових  речовин, низької чи високої температур тощо. Способом заподіяння смерті людині може бути і психічний вплив (переляк), коли винний, наприклад, знаючи про  невиліковну серцеву хворобу  людини, вчиняє такі дії з умислом на позбавлення її життя. Вчинення вбивства з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох осіб, належить кваліфікувати відповідно за пунктами 4, 5 ч. 2 ст. 115.

4. Суб'єктом цього вбивства є  осудна особа, яка до вчинення  злочину досягла 14-річного віку.

У випадках "посереднього виконання" вбивства, коли особа, яка наділена ознаками суб'єкта вбивства, використовує для його вчинення неосудну, малолітню  особу або особу, яка перебуває  під впливом помилки (введена  в оману), виконавцем вбивства визнається особа, наділена ознаками суб'єкта вбивства. Неосудна, малолітня особа або  особа, яка введена таким суб'єктом  в оману, є знаряддям вчинення умисного вбивства. Так само належить кваліфікувати дії особи у  випадку залучення нею до заподіяння смерті потерпілому звірів, свійських  тварин тощо. Посереднє вчинення вбивства має місце і у випадку протиправного  позбавлення життя під безпосереднім  впливом фізичного примусу, внаслідок  якого особа, яка вчиняє таке діяння, не могла керувати своїми вчинками (непереборний фізичний примус - ч. 1 ст. 40). Виконавцем вбивства тут є суб'єкт, що застосував непереборний фізичний примус, а особа, яка діяла під  впливом такого примусу,- знаряддям  вчинення умисного вбивства.

5. Суб'єктивна сторона умисного  вбивства характеризується виною  у формі умислу.

Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного  ушкодження, внаслідок якого сталася  смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел слід вирішувати, виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати  спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших  тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку  винного і потерпілого, їхні взаємовідносини. Визначальним при цьому є суб'єктивне  ставлення винного до наслідків  своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом  винного, у випадку заподіяння тяжкого  тілесного ушкодження, внаслідок  якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті характеризується необережністю.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув  з моменту заподіяння ушкоджень  до настання смерті потерпілого, для  кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Замах на вбивство може бути вчинено  лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого  і бажав цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі обставин.

Мотив і мета злочину та емоційний  стан суб'єкта підлягають з'ясуванню, оскільки у ряді випадків вони впливають на кваліфікацію умисного вбивства. Частина 2 ст. 115 передбачає відповідальність за умисне вбивство: з корисливих мотивів (п. 6), з хуліганських мотивів (п. 7), у  зв'язку з виконанням потерпілою особою службового або громадського обов'язку (п. 8), а також з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9). Особливий емоційний стан є ознакою умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116), та умисного вбивства матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117).

6. Готуванням до вбивства, як  випливає з ч. 1 ст. 14, є підшукування  або пристосування засобів чи  знарядь, підшукування співучасників  або змова на вчинення вбивства, усунення перешкод, а також інше  умисне створення умов для  вчинення вбивства. Виходячи зі  змісту ч. 1 ст. 15, замах на вбивство  має місце у випадках ненастання  смерті іншої людини незалежно  від волі суб'єкта, який діяв  безпосередньо з прямим умислом  на позбавлення її життя. Він  є закінченим, якщо суб'єкт повністю  вчинив усі дії, які вважав  необхідними і достатніми для  позбавлення життя потерпілого,  але його смерть не настала  з причин, що не залежали від  волі суб'єкта. Незакінченим є  такий замах на вбивство, коли  суб'єкт вбивства, з причин, що  не залежали від його волі, не вчинив усіх дій, які вважав  необхідними і достатніми для  заподіяння смерті потерпілому.

Ненастання смерті потерпілого  у ряді випадків є наслідком помилки  суб'єкта вбивства або відхилення дії. Так, замах на непридатний об'єкт  має, зокрема, місце тоді, коли суб'єкт  вчиняє посягання на труп людини, статую, манекена, приймаючи їх за живу людину. Замах з непридатними засобами буде, коли суб'єкт застосовує такі засоби, які за своїми якісними характеристиками не можуть заподіяти смерть потерпілому (зіпсута зброя, непридатні набої  до неї, недостатня доза отрути тощо).

Умисні дії суб'єкта, які не заподіюють і об'єктивно не можуть заподіяти  смерть потерпілому (ворожіння, проклинання  тощо), не є замахом на вбивство. В  судовій практиці дії, які в силу забобонності або явного невігластва  суб'єкта, котрий намагався за допомогою  надприродних сил заподіяти кому-небудь шкоду, правомірно розглядаються як виявлення наміру, так званий "голий  умисел", що не є кримінально караним.

Помилка в способі дії має  місце тоді, коли суб'єкт застосовує такий спосіб вчинення вбивства, який не може привести до заподіяння смерті потерпілого. Наприклад, винний закриває люк підземного резервуару, відкриває  запірну засувку і заповнює його водою з метою заподіяти смерть особі, яка там перебуває. Однак  смерть останньої не настає, оскільки вона скористалася для врятування резервним  водогоном, що має автономну водозапірну  засувку та вихід на поверхню.

Помилка в особі потерпілого  має місце тоді, коли суб'єкт помилково  заподіює смерть іншій особі, прийнявши  її за ту особу, якій мав намір заподіяти  смерть. При однаковому кримінально-правовому  статусі цих потерпілих вчинене  суб'єктом, залежно від обставин справи, належить кваліфікувати як умисне вбивство (ч. 1 або ч. 2 ст. 115). Водночас, якщо винний прагнув позбавити життя  особу, яка є спеціальним потерпілим від іншого злочину (наприклад, злочину, передбаченого ст. 348), а помилково  позбавляє життя іншу людину, яка  не є потерпілим від такого злочину, його дії слід кваліфікувати за ст. 15 і відповідною статтею Особливої  частини КК, що передбачає відповідальність за посягання на такого спеціального потерпілого, а також за відповідною  частиною (пунктом ч. 2) ст. 115.

Відхилення дії буде, наприклад, у випадку, коли суб'єкт, посягаючи  на життя конкретної людини за допомогою  вогнепальної зброї, промахується і  з необережності заподіює смерть іншій людині, яка була поруч. Вчинене  ним у цій ситуації належить кваліфікувати  так: замах на умисне вбивство (ч. 2 ст. 15 і, залежно від обставин, ч. 1 або  ч. 2 ст. 115) та вбивство через необережність (ч. 1 ст. 119). Якщо ж необережна форма  вини щодо заподіяння смерті іншій  особі при цьому відсутня (казус), то вчинене суб'єктом слід кваліфікувати  лише як замах на умисне вбивство.

Від замаху на вбивство людини необхідно  відрізняти добровільну відмову  від вчинення вбивства та дійове каяття. Виходячи із законодавчої конструкції  добровільної відмови при незакінченому  злочині (ст. 17), добровільна відмова  від вчинення вбивства - це остаточне, з власної волі припинення суб'єктом  діяння, спрямованого на заподіяння смерті іншій людині, при усвідомленні можливості завершення цього злочину. Добровільна  відмова від вбивства людини, згідно з ч. 1 ст. 17, можлива на стадіях  готування до вбивства і замаху на вбивство. Особа, яка добровільно  відмовилася від вбивства потерпілого, підлягає кримінальній відповідальності лише за умови, що фактично вчинене  нею діяння містить склад іншого злочину. Всі інші співучасники злочину  підлягають кримінальній відповідальності за готування до вбивства або замах  на вбивство.

При готуванні до вбивства або замахові на вбивство можливе, зокрема, фактичне вчинення таких інших злочинів, як заподіяння тілесних ушкоджень, побої, мордування, катування, незаконне позбавлення  волі або викрадення людини, незаконне  поводження зі зброєю, бойовими припасами  або вибуховими речовинами, незаконне  введення в організм наркотичних  засобів, психотропних речовин або  їх аналогів, перевищення влади або  службових повноважень. За таких  умов, дії особи, яка добровільно  відмовилася від доведення вбивства до кінця, належить відповідно кваліфікувати  за статтями 121, 122, 123, 124, 125, 126, 263, 314, 365. Такий  же підхід належить застосувати і  при добровільній відмові від  доведення до кінця інших злочинів проти особи.

При реальній сукупності злочинів (вбивства і готування до вбивства, замаху на вбивство або інших вчинених у  різний час злочинів) вчинене суб'єктом  підлягає самостійній кваліфікації за відповідними статтями КК України.

Дійове каяття може мати місце лише після вчинення вбивства або закінченого  замаху на вбивство. Відповідно до ст. 45, особа, яка вчинила вбивство, яке  є особливо тяжким злочином, не може бути звільнена від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим  каяттям. Однак ця обставина може бути визнана такою, що пом'якшує  покарання (ст. 66).

Умисне вбивство без кваліфікуючих  ознак, передбачених ч. 2 ст. 115, а також  без ознак, передбачених статтями 116 - 118, зокрема в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим, підлягає кваліфікації за ч. 1 ст. 115.

7. Частина 2 ст. 115 передбачає відповідальність  за кваліфіковані види умисного  вбивства. Для кваліфікації умисного  вбивства за ч. 2 ст. 115 необхідно  встановити хоча б одну ознаку, передбачену ч. 2 ст. 115. Якщо в діях  винної особи таких ознак вбачається  декілька, то всі вони мають  отримувати самостійну правову  оцінку за відповідним пунктом  ч. 2 ст. 115. При цьому слід мати  на увазі, що у певних випадках  кваліфікація умисного вбивства  одночасно за декількома пунктами  ч. 2 ст. 115 виключається. Так, не можна  кваліфікувати умисне вбивство  однієї особи одночасно за  пунктами 6 і 7. Як правило, умисне  вбивство однієї особи не повинно  також кваліфікуватися за пунктами 6, 8, 9 ч. 2 ст. 115. Водночас, слід мати  на увазі, що в окремих випадках (наприклад, при вчиненні вбивства  на замовлення) така кваліфікація (а також додатково і за п. 11 ч. 2 ст. 115) можлива. Проте покарання  за кожним з цих пунктів,  при ідеальній сукупності злочинів, окремо не призначається.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115). Позбавлення життя  однієї особи і замах на вбивство іншої не утворюють цієї кваліфікуючої  ознаки і потребують кваліфікації за сукупністю злочинів - за ч. 1 або відповідним  пунктом ч. 2 ст. 115 та ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115. Якщо винний, бажаючи вбити  декілька осіб, позбавив життя двох із них, а стосовно інших умисел не довів до кінця з незалежних від  його волі причин, то вчинене кваліфікується за п. 1 ч. 2 ст. 115 та ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115. При цьому вбивство двох або більше осіб слід кваліфікувати за п. 1 ч. 2 ст. 115, якщо дії винного охоплювалися єдиним умислом і були вчинені, як правило, одночасно. Вбивство різних осіб може бути вчинене з різних мотивів. Якщо такий мотив є обтяжуючою обставиною, то вчинене слід кваліфікувати  ще й за іншим відповідним пунктом  ч. 2 ст. 115.