Доступність інформації про діяльність органів деражавної влади та її вплив на громадянське суспільство

В свою чергу, якщо детальніше розібратися с положеннями  закону, зявляється багато сумнівних  моментів.

   Закон "Про доступ до публічної інформації" цей самий доступ не стільки дозволяє, скільки, по суті, обмежує. Реалізовано це шляхом введення декількох розпливчастих формулювань, на які чиновники і будуть посилатися, аргументуючи своє небажання надати ті чи інші відомості [56].

  Формулювання ці зосереджені в основному в статті 6, яка називається "Публічна інформація з обмеженим доступом". Закон визначає, що обмеження доступу до інформації можливо у двох випадках. Перший - коли розголошення тієї чи іншої інформації може завдати істотної шкоди інтересам "національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку держави". Крім того, обмеження на поширення інформації може вводитися "з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя" [18].

  Друга зазначена в законі причину, яка дозволяє обмежити доступ до інформації, особливо привертає увагу. Звучить цей пункт так: "Збиток від оприлюднення такої інформації перевищує суспільний інтерес в її отриманні". Хто повинен оцінювати ступеня збитку і суспільного інтересу - невідомо. Очевидно той, хто цією інформацією володіє, адже складно оцінити ступінь збитку або громадського інтересу, не володіючи інформацією. Власник інформації, вирішить, що збиток перевищує суспільний інтерес, причому так буде у всіх випадках. І у всіх випадках він буде умовно прав. Адже можна міркувати і так: інформація, яка свідчить про корупційні (злочинних і т.д.) діяхкогось, завдасть непоправної шкоди авторитету влади (що, звичайно, погано, тому що веде в кінцевому рахунку до анархії), здоров'ю людей і національної безпеки [39].

  Також варто розглянути пункти, щодо інформації конфіденційної і службової. Конфіденційна інформація може бути поширена тільки за згодою тих, про кого вона. В законі зроблена позначка "крім суб'єктів владних повноважень", але і без цього суб'єктам є за що зачепитися для обмеження розповсюдження інформації про себе. Таким чином, інформація про особисті витрати членів сім'ї чиновника або депутата цілком може бути конфіденційною, і оголошенню не підлягає [56].

   Щодо службової інформації, то після введення цього поняття все, що не є підсумковим рішенням органів влади (наказом, розпорядженням, рішенням сесії місцевої ради і т.д.), можна віднести до службової інформації. Таким чином, закон "Про доступ до публічної інформації" надає реальний механізм приховування навіть тієї інформації, яка раніше була практично у вільному доступі. Звичайно, для віднесення інформації до службової потрібні підстави, однак, як було сказано вище, їх можна знайти практично завжди. Тим більше що рішення про обгрунтованість віднесення інформації до категорії "службова" в кінцевому підсумку може прийняти тільки суд. А судитися з органом влади без явної перспективи виграти стане далеко не кожен [18].

  В контексті Закону про доступ до інформації цікаво моментом є те яким чином буде реалізуватися гарантія, встановлена в ст. 3, - «доступ до засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством». На сьогодні потрапити на засідання, наприклад, деяких комітетів ВР не так просто: часом не рятує ні посвідчення журналіста, ні картка акредитації при ВР, оскільки потрібно ще замовляти спеціальний пропуск.

Більш того, саме по собі поняття «суб'єкт владних  повноважень» сьогодні не має вичерпного обгрунтування в адміністративно-правовій науці, тому сутність і характерні ознаки таких суб'єктів вимагають деталізації. Так, у ст. 3 КАСУ термін «суб'єкт владних повноважень» розшифровується як орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в т. ч. на виполненіеделегірованних повноважень [1].

  Згідно ж п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону про доступ до інформації, суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші держоргани, органи місцевого самоврядування, органи влади АРК, інші суб'єкти, що здійснюють владноуправлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання. Як бути громадянину, якщо він бажає потрапити на засідання органу, не здійснює «владні управлінські функції» (наприклад, органу суддівського самоврядування чи колегії прокуратури), очевидно, покаже практика.

  Відзначимо, що в ст. 15 Закону про доступ до інформації сказано про обов'язок розпорядників інформації публікувати плани проведення та порядку денного своїх відкритих засідань. Таким чином, при бажанні будь-який орган може охарактеризувати інформацію, яка буде озвучена на засіданні, як обмежену в доступі, автоматично закривши засідання для [18].

  Також варто відмітити щодо обмежень в законі. Стаття 6 Закону про доступ до інформації проголошує, що обмеження доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо ж у документі міститься інформація з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої не обмежений. Однак нечіткі формулювання Закону можуть звести нанівець цю норму.

  Разом з тим експерти відзначають, що серед населення спостерігається пасивність, яка обумовлена недостатньою поінформованістю щодо закону.

   Автор зазнчає, щодо проблемних питань Закону «Про інформацію». Особливу увагу привертає, стаття 30 закону - "звільнення від відповідальності". Зі старого закону залишено норму про те, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. У той же час внесені зміни, якими передбачено відповідальність за висловлення оціночних суджень, а саме: якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також обмежують інші особисті немайнові права, вона може скористатися наданим йому законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи в тому ж засобі масової інформації з метою обгрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку [20].

  Більш того, якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи неособистої формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином і таким способом висловило думку або оцінку, може бути покладено обов'язок компенсувати завдану моральну шкоду.

  Тепер українське законодавство прямо передбачає відповідальність за критичні судження. Адже будь-якій людині, не кажучи вже про можновладців, критика неприємна, а отже, такі неприємні судження відтепер вважатимуться безпідставними, брутальними та принизливими. Наприклад, російські суди судження лідера громадської організації - "у нього немає ні сорому ні совісті" - на адресу губернатора визнали грубими і принизливими [52].

  Ніякого зауваження з приводу того, що політики повинні бути більш терпимі до критики, як того знову ж таки вимагає практика Європейського суду, новий Закон «Про інформацію» не містить. Посадові і службові особи не позбавляються права на захист честі, гідності та ділової репутації в суді, а також компенсації на їхню користь за моральну шкоду. Як показує аналіз судової практики, саме посадовці є найчисельнішою когортою позивачів (понад 60%) і найбільш морально вразливою, оскільки, на відміну від пересічних громадян (14% позивачів), вимагають за моральну шкоду не 1700 грн. компенсації, а щонайменше 200 тис. грн., а то і мільйонні суми [39].

   Автор важає доцільним привести декілька цитат з рішень Європейського суду з прав людини, який визнав, що політики і посадові особи повинні бути терпимі хоча б до наступних суджень:

- опортуніст низького штабу, аморальний, позбавлений гідності;

-  позиції, подібні нацистським;

-  ідіот, неофашист;

- міністр має фашистське минуле;

- у губернатора немає ні сорому ні совісті;

-  безглуздий кандидат [8];

  Доступ громадян до інформації залишається проблемним, також зокрема, через обмеження, які ще з радянських часів залишаються законодавчо закріпленими, маючи так званий статус ДСК (для службового користування). До таких документів, наприклад, відносяться документи планування розвитку громад - генеральні плани забудови територій. Також існує ряд проблем доступності, пов'язаних з недолугим управлінням та низькою кваліфікацією чиновників державного управління та місцевого самоврядування, які не знають і не виконують вимог законів, що вимагають публічності. Існуючі обмеження в доступі до інформації вкрай негативно впливають насамперед на бізнес та інвестиційний клімат українських міст і територій. Це призводить до занепаду місцевих економік, втрати робочих місць і кваліфікації, таким чином стаючи однією з причин загального низького рівня якості життя громадян України [7].

  Отже не дивлячись на відповідність українського законодавства в сфері інформації європейским стандартам, реалізація його залишається  під великим питанням.  Свідченням цього є розмиті формулювання законів та дуже низька інформованість громадянського суспільства.

  Необхідна зміна всіх трьох законів - про інформацію, допуск та захист - з метою їх узгодження та досягнення відповідності міжнародним договорам з прав людини, учасником яких є Україна. Нові закони запрацюють, якщо громадськість і журналісти будуть активними в пошуку і поширенні інформації.формованість суспільства, щодо чинних законів.

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

 
 У ході дослідження було повністю підтверджено гіпотезу, що доступність  інформації про діяльність органів  державної влади є поки що недостатньою для здійснення впливу на громадянське суспільство в Україні, попри  її законодавче підґрунтя та намагання відповідати європейським стандартам.

  Мета роботи відносно визначення основних принципів доступу громадянського суспільства до інформації про органи державної влади, аналізу реалізаціїї права на інформацію, була повністю досягнута.

  У результаті дослідження автор дійшов наступних висновків.

  1. Данна проблематика представлена достатньою джерельною базою : нормативно – правовими актами міжнародного та національного законодавства.  Отримала свій розвиток у наукових дослідженнях М. Демкової, О. Ващука, М. Лациби які розглядали такі сторони питання доступності інформації як: інформаційна відкритість сайтів органів державної влади; правове забезпечення доступу до публічної інформації; надання рекомендацій  для отримання публічної інформації.

    2 На думку автора інформація є однією з головних категорія і визначається як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Автор визначає категорію інформаційна політику, як певний комплекс політичних, правових, економічних, соціально-культурних і організаційних заходів української держави в сфері відтворення, поширення та захисту інформації. Автором був помічений парадокс відносно категорій таємна та конфіденційна інформація, роз’яснення якої трактує закон відносно публічної інформації.

  3. У процесі дослідження автором було проаналізовано та вивчено міжнародне законодавство, а саме такі нормативно - правові документи як : Йоганнесбурзькими принципами, Орхуську конвенція, Європейску конвенцією та ін. де відзначаються такі принципи як відкритість засідань публічних органів; спрошення та забезпечення доступу до інформаці; кортких термінів задоволеня запитів. У Національному законодавстві це - Конституція України, статті 34,40 де зазначаються гарантії на свободу думки і слова та відносно направлення письмових звернень щодо надання інформації. Закон України «Про інформацію» та Закон України «Про доступ до публічної інформації» зазнчають правові основи інформаційної діяльності; здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації.

   4. Національне законодавство в сфері інформації загалом відповідає міжнародним стандартам, але наявні певні недоліки. Серед них автор зазначає такі :  невідповідність формулювання права на інформацію, його обмежень - міжнародним стандартам та положення відносно розповсюдження інформації та впливу її на свободу особистості.

  5. Основні проблеми доступу громадянського суспільства до інформації про діяльність органів державної влади полягають по перше у нечіткості та двозначності формулювань текстів закону. По-друге у доступі до засідань органів державної влади. По-третє в низькій інформованість громадянського суспільства. В майбутньому визначається можлива тенденція до збільшення прозорості влади у випадку покращення освіти громадянського суспільства у інформаційній сфері законодавства, а також підвищенні його політичної активності.

   В результаті дослідження автор надає наступні рекомендації.

  Верховній Раді України допрацювати закони «Про інформацій» та «Про доступ до публічної інформації». Привести у відповідність з міжнародним законодавством статті 5, 6 Закону «Про інформацію», статтю 6 Закону «Про доступ до публічної інформації» відносно права на інформацію та його обмежень. Внести чітке формулювання, в Закон «Про інформацію», інформаційної безпеки, атже воно відсутнє при визначені статтею 3 забезпечення інформаційної безпеки держави, як одним з головних напрямків української інформаційної політики. Виділити в окремий розділ, для уникнення плутанини та розширення значення, такі категорії як конфіденційна, таємна та службова інформація в Законі « Про доступ до публічної інфомації».

  Громадянським організаціям України рекомендується проведення круглих столів, конференцій, організацію телевізійних проектів з метою підвищення рівня освіти населеня в інформаційному законодавстві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

1. Анализ новых информационных законов : [Електронний ресурс]  /  Е. Захаров // Черниговская правда – 2011. – Режим доступу :

http://despravda.com/analiz-novyx-informacionnyx-zakonov/

2. Антонов А. Информація: сприйняття і розуміння. – Х. : Наук.думка, 1994. – 184 c.

3. Арістова І. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти. – Х. : УВС, 2000. – 368 с.

4. Белов А. Информационная сфера национальной безопасности / А. Белов //Зеркало недели. -1999. - № 35. - С.6.

5. Бендисюк И. Использование информации с ограниченым доступом / И. Бендисюк // Бизнес. Бугалтерия. – 1999. – №37. – С. 87-89.