Доступність інформації про діяльність органів деражавної влади та її вплив на громадянське суспільство

  Зокрема, Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року № 1466 "Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною" були підбиті підсумки реалізації ключових реформ, яких Україна потребувала і зобов’язалась реалізувати [40].

  Парламентська Асамблея зробила висновок, що хоча Україна і досягла значного прогресу в законодавчій сфері, вона все ще не виконала всіх обов’язків та зобов’язань, які взяла на себе при вступі в Раду Європи, і що верховенство права в багатьох сферах ще не повністю досягнуте і, зокрема, закликала органи державної влади України покращити правове регулювання доступу до інформації, а також суворо дотримуватись статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації під час засекречування документів та розсекретити всі офіційні документи, які були закриті для загального доступу з порушенням законодавства [26].

  На виконання зазначеної Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи та з метою забезпечення реалізації положень статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації, статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також для забезпечення ефективної реалізації права кожного на свободу вираження поглядів та доступ до інформації, права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб, Верховною Радою України 13 січня 2011 року були прийняті Закони України "Про доступ до публічної інформації" та "Про внесення змін до Закону України "Про інформацію" (нова редакція), які набрали чинності 10 травня 2011 року [46, с. 32].

  Відповідно до міжнародних стандартів, що регламентують порядок доступу до публічної інформації, до такої інформації віднесено інформацію, яка вільно збирається, отримується, зберігається, використовується та поширюється. Обмеження права для збирання, одержання, зберігання, використання та поширення публічної інформації зумовлюються лише умовами зберігання, специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються Законами.

  Міжнародні стандарти на яких ґрунтувалося законодавство України в галузі інформація сконцентровані в таких основних документах як: Йоганнесбурзькі принципи, Рекомендація № R (81) 19 Комітету міністрів Ради Європи для держав-членів про доступ до інформації, що знаходиться у розпорядженні державних органів, Орхуська конвенція.

Орхуська конвенція - це конвенція Європейської Економічної  Комісії ООН «Про доступ до інформації, участі громадськості в прийнятті  рішень і доступу до правосуддя з  питань, що стосуються навколишнього  середовища [42].

Ціль данної конвенції полягає у співпраці, щодо захисту права кожної людини нинішнього і майбутніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту, кожна Сторона гарантує права на доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, відповідно до положеннями цієї Конвенції.

  Автор відзначає такі основні моменти.

  Стаття 4 конвенції визначає доступ до екологічної діяльності органів державної влади.

  1. Кожна зі Сторін гарантує, що за умови виконання зазначених  нижче пунктів цієї статті державні органи у відповідь на запит про  надання  екологічної  інформації  надаватимуть  громадськості таку  інформацію у рамках  національного  законодавства;  включаючи,  за наявності запиту.

   2. Екологічна  інформація,  про яку   згадувалося   вище   в пункті 1,  надається в максимально стислі строки,  але не пізніше одного  місяця  після подання заяви,  якщо  тільки   обсяги   та  складність  відповідної інформації  не  виправдовують продовження  цього терміну до двох місяців після подання заяви.  Подавця  заяви інформують  про будь-яке продовження строків і про причини,  які є підставою для цього.

    3. У запиті про надання екологічної інформації  може  бути відмовлено, якщо:

• державний орган,  до якого було направлено запит, не має у своєму розпорядженні відповідної екологічної інформації;
• запит є  очевидно  необґрунтованим  або  сформульованим  у надто загальному вигляді;
• запит    стосується    матеріалів,   що   знаходяться   на  завершальній стадії їх  підготовки,  або стосується  внутрішнього  інформаційного обміну між державними органами,  коли такий виняток передбачається  національним  законодавством  чи   практикою,   що  склалася,  при цьому враховується зацікавленість громадськості в  розкритті такої інформації.

    4. У запиті,  про надання екологічної інформації  може  бути  відмовлено, якщо її оприлюднення може негативно вплинути на:

• конфіденційність  діяльності державних органів у випадках,  коли    така    конфіденційність    передбачається    національним  законодавством;
• міжнародні  стосунки,  національну  оборону  або  державну  безпеку;
• відправлення  правосуддя,   можливість   для   осіб   бути  відданими   під  справедливий  судовий  розгляд  або  спроможність  державних  органів  проводити   розслідування   кримінального   чи  дисциплінарного характеру;
• конфіденційність  комерційної  та промислової інформації у  випадках,  коли така конфіденційність охороняється законом з метою  захисту   законних   економічних   інтересів.  В  цьому  контексті  інформація  про  викиди,  яка  стосується  охорони   навколишнього  середовища, підлягає оприлюдненню;
• права інтелектуальної власності;
• конфіденційність   особистих даних і   архівів, що  стосуються фізичної особи,  коли ця особа не  дала  громадськості згоди на  оприлюднення  такої інформації  згідно  з положеннями національного законодавства;
• інтереси третьої сторони,  яка надала інформацію,  якщо ця  сторона не зв'язана зобов'язаннями діяти належним чином,  або якщо  на цю сторону не може бути покладено такого зобов'язання,  і в тих  випадках,   коли   ця   сторона   не  дає  згоди  на  оприлюднення  відповідного матеріалу.

    5. У тих випадках,  коли  державний орган не має у своєму  розпорядженні екологічної інформації,  яка міститься у запиті, цей державний орган у максимально стислий строк інформує подавця запиту про державний орган,  до  якого,  як  він вважає,  можна звернутися  зі  запитом про надання відповідної інформації,  або передає цей запит такому органу та належним чином повідомляє  про це подавця запиту[42].

      В Україні данна конвенція знайшла відгук у проекті стратегії та плану впровадження положень «Конвенції про доступ до інформації, участі громадськості в прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища» в Україну в період до 2020 року». Автором якої є президент екологічного центру сталого розвитку України, Голова Громадської Ради при Державному управлінні охорони навколишнього природного середовища в Одеській області Ю. Геращенко. Він зазначає, що для удосконалення системи доступу громадськості до Правосуддя необхідно створення можливості через інформаційний центр безкоштовно або за невелика плату забезпечення доступу громадськості до правових баз даних, надання консультацій з питань суднового процесу в сфері охорони навколишнього природного середовища [50].

   Що ж до рекомендацій Ради Європи про доступ до інформації, що знаходиться у розпорядженні державних органів, то цим документом  встановлено базові принципи доступу до інформації державних органів усіх рівнів (окрім законодавчих і судових органів):

- право кожного на отримання інформації за запитом, що перебуває у розпорядженні органів державної влади, крім законодавчих органів та судової влади;

- ефективні і належні засоби забезпечення доступу до інформації;

- неприпустимість відмови у доступі на тій підставі, що особа, яка подає запит, не має особливого інтересу в цьому питанні;

- доступ до інформації на умовах рівності;

-  розумні строки розгляду запиту;

-  надання причини відмови у доступі з посиланням на законодавство чи практику,

-  забезпечення права кожного на оскарження відмови у доступі [53].

    У 2002 року Кабінет Міністрів Ради Європи ухвалює оновлену редакцію Рекомендації R (81) 19 - Рекомендацію Rec (2002) 2[vi] «Про доступ до офіційних документів». Новий документ розширив і вдосконалив перелік принципів, закріпивши право особи не пояснювати причини свого запиту на доступ до офіційного документа, а також те, що формальності для отримання доступу має бути зведено до мінімуму та в короткі строки. Окрім того, Рекомендації встановили, що запит про доступ до офіційного документа має бути розглянуто будь-яким органом державної влади, в розпорядженні якого перебуває цей документ, а якщо такого документу в розпорядженні органу немає, він повинен, наскільки це видається можливим, вказати особі, що робить запит, на компетентний орган державної влади. Рекомендація також закріпила право особи, за наявності в документі інформації з обмеженим доступом, отримати решту інформації, яка не має такого обмеження [41].

   Ще одним важливим положенням Рекомендації є закріплення права на безкоштовне ознайомлення з документом, а у випадку виготовлення копії ціна має бути розумною і не перевищувати дійсних витрат з боку органів державної влади. Також рекомендація закріпила положення щодо оприлюднення інформації органом державної влади щодо проблематики або діяльності, які належать до їхньої компетенції, наприклад, шляхом підготовки переліку або реєстру документів, що є в їхньому розпорядженні [40].

  Також вагомим моменто є ухвалення кабінетом міністрів декларації «Про свободу вираження поглядів та інформації» 1982 року, в якій держави — члени Ради Європи оголошують про бажання захистити права кожного незалежно від кордонів самовиражатися, шукати й одержувати інформацію та ідеї з будь-якого джерела, а також провадити відкриту інформаційну політику в публічному секторі, що включає також доступ до інформації, задля сприяння розумінню кожною людиною політичних, соціальних, економічних і культурних проблем та заохочення вільного обговорення цих проблем [38].

  Варто відзначити вплив Європейського суду та його рішення з прав людини 2006 року Sdruženi Jihočeské Matky проти Чехії, яке торкнулося доступу до публічної інформації. Втім, того ж року Інтерамериканський суд із прав людини (аналог Євросуду) ухвалив рішення у справі CLAUDE REYES та ін. проти Чилі на користь заявника. У цій справі запитувачі намагались отримати від державних органів документи щодо планів знищення лісу в регіоні Чилі XII, що, на їхню думку, "могло завдати шкоди навколишньому середовищу і сталому розвитку Чилі», однак держава відмовила у такому доступі без жодних пояснень. Суд встановив, що Американська конвенція, як і інші міжнародні акти, захищає право всіх людей запитувати інформацію, що перебуває у розпорядженні держави, за винятками обмежень, оговорених у Конвенції. Отже, ця стаття захищає право людини на здобуття такої інформації і встановлює позитивний обов'язок держави надавати її, тож людина може мати доступ до такої інформації або може отримати відповідь, що включає обґрунтування, коли в цьому конкретному випадку з будь-якої причини, що допускається Конвенцією, держава має право обмежити доступ до інформації. Інформацію слід надавати без вимоги довести прямий інтерес та без необхідності особистої участі, за винятком випадків, у яких законне обмеження не застосовується. Надання інформації може, у свою чергу, дозволити їй циркулювати в суспільстві, тож воно може ознайомитися з нею, мати доступ до неї та оцінити її [8].

  Йоганнесбурзькі принципи було  розроблено і прийнято групою 36 експертів з Австралії, Великої Британії, Замбії, Ізраїлю, Індії, Кенії, Росії, Північної Ірландії, Сенегалу, Ради Европи, США, Франції, Швейцарії, Швеції, Югославії, ПАР, Південної Кореї під головуванням американського спеціаліста у галузі права Пола Хоффмана [62].

   Автор зазначає наступні основні принципи.

   По - переше це принцип загального правила доступу до інформації.

  Кожен має право на інформацію від владних структур, включно з інформацією, що стосується державної безпеки. Будь-які обмеження цього права під приводом національної безпеки не можуть запроваджуватися, допоки уряд не доведе, що таке обмеження передбачене законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту законних інтересів національної безпеки.

  По - друге створення вузького кола обмежень доступу до інформації з метою національної безпеки [41].

  Держава не може категорично відмовляти у доступі до всієї інформації, що стосується національної безпеки, але в законі мають бути чітко обумовлено конкретні і вузькі категорії інформації, що мають залишатися закритими з метою забезпечення законних інтересів національної безпеки [40].

   По - третє відзначення громадського інтересу до оприлюднення інформації. У всіх законах та рішеннях щодо права доступу до інформації необхідно, в першу чергу, враховувати громадський інтерес до цієї інформації.

  По - четверте це право на незалежний розгляд відмов у доступі до інформації. Держава зобов’язана вживати належних заходів для забезпечення доступу до інформації. Ці заходи мають зобов’язувати владні структури письмово обґрунтовувати відмову доступу до інформації у стислі терміни, а також надавати незалежним органам право на розгляд цього обґрунтування, водночас ці органи повинні знати інформацію, що приховується.

  По - п’яте принцип який декларує загальне правило оприлюднення таємної інформації [41].

  Ніхто не може бути покараний під приводом національної безпеки за оприлюднення таємної інформації, якщо:

• оприлюднення не завдає реальної шкоди національній безпеці, і, очевидно, не зможе завдати шкоди законним інтересам національної безпеки;
• громадський інтерес до цієї інформації перевищує шкоду від її оприлюднення.

Також автор відзначає положення, щодо  Інформації, що отримана на державній службі.

  Ніхто не може стати об’єктом переслідування з міркувань національної безпеки за розголос інформації, що була отримана на державній службі, якщо громадське зацікавлення в отриманні цієї інформації перебільшує шкоду від її розголосу [62].

  Інформації, що стала народним надбанням.Якщо інформація вже стала загальнодоступною, хай навіть незаконним шляхом, будь-які обґрунтування щодо припинення її розголосу поступаються перед правом суспільства на отримання інформації.