Доступність інформації про діяльність органів деражавної влади та її вплив на громадянське суспільство

  Також варто відзначти принцип, щодо захист джерел інформації журналістів.

  Захист національної безпеки не може бути підставою для змушування журналіста відкрити конфіденційне джерело інформації [40].

  Питанням доступу до інформації займаються й інші міжнародні інституції. Так, у Щорічній Декларації Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ 2004 року було зафіксовано, що право на доступ до інформації, наявної в розпорядженні державних органів, є одним із фундаментальних прав людини, а 2010 року ОБСЄ виявило стурбованість тим, що закони про доступ до інформації в багатьох державах слабкі і що є значні проблеми з реалізацією права на інформацію на практиці [58].

   Міжнародна організація «Артикль 19» у «Кемденських принципах» щодо свободи вираження поглядів і рівності 2009 року також зауважила, що «країни повинні встановити чіткий правовий базис для захисту права на доступ до інформації, включаючи право на доступ до інформації, що перебуває у володінні державних органів, і сприяти активному розкриттю інформації» [40].

   Отже, за останні півстоліття розуміння на міжнародному рівні важливості забезпечення доступу громадськості до публічної інформації постійно зростає. В міжнародній практиці спостерігається відгалуження щодо доступу до окремих видів інформації — екологічної інформації (Орхуська конвенція,) та антикорупційної інформації (Конвенція ООН проти корупції); названі документи встановлюють обов'язки держав, відповідно, надавати інформацію за запитами в стислі строки та оприлюднювати інформацію про процедури та правила, «які дозволяють членам суспільства отримувати, у належних випадках, інформацію про організацію, функціонування та процеси прийняття рішень у державному управлінні» [25, c.120].

   Доступ до інформації стає в один ряд із фундаментальними правами людини, тож держави мають докласти усіх зусиль задля фактичного реалізації цього права.

  Автор вважає доцільним проілюструвати відповідність міжнародним стандартам українського законодавства у сфері інформації.

  Саме принцип відкритості засідань, згідно з яким засідання публічних органів повинні бути відкритими для громадськості,відповідає пункту 4 статті 3 та пункт 7 частини першої статті 15 Закону «Про доступ до публічної інформації]. Де Законом встановлено, що право на доступ до публічної інформації гарантується доступом до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством. Водночас, встановлено обов’язок розпорядника інформації оприлюднювати плани проведення та порядок денний своїх відкритих засідань [18].

   У міжнародному законодавстві зазначено принцип максимального розкриття, відповідно до якого вся інформація, якою володіють публічні органи, підлягає розкриттю; винятки мають бути максимально обмежені, й публічні органи повинні довести необхідність виникнення та правомірність таких винятків [40].

  Так, в Україні частиною другою статті 1 Закону встановлено, що публічна інформація є відкритою, крім випадків, визначених законом. Іншими словами, будь-які випадки обмеження доступу до публічної інформації, мають визначатися законом. Крім того, частинами третьою та четвертою статті 6 Закону встановлено, що інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше або якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.Статті 3 та 4 Закону щодо визначення гарантій та принципів забезпечення доступу до публічної інформації відповідають положенням Конвенції Ради Європи про доступ до офіційних документів [18].

   Принцип, згідно з яким надання інформації не може завдати шкоди легітимній меті, якщо вона вже була поширена, знаходить своє відображення у частині третій статті 6 Закону «Про доступ до публічної інформації» в якому передбачено, що інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше [48].

  На думку Г. Ваталова принцип Європейського суду з прав людини (Lіngens v. Austrіa), за яким обсяг інформації, доступ до якої обмежується, про публічну особу має бути значно меншим, ніж обсяг інформації про приватну особу, відповідно до частини шостої статті 6 Закону, який зазначає не належність до інформації з обмеженим доступом декларацій про доходи осіб та членів їхніх сімей, які: претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади; обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої або другої категорії [8].

  Частина сьомій статті 6 Закону в якій передбачено, що якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація з цього документа, доступ до якої необмежений, відповідає міжнародному принципу, про доступ до інформації, згідно з яким обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ [18].

  Також міжнародним нормам відповідають наступні положення закону.

  Стаття 19 та 20 Закону в якій передбачено, що письмовий запит подається в довільній формі. З метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм, які можна отримати на офіційному веб-сайті або в приміщенні відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо[18].

    Стаття 21 Закону «Про інформацію» в якій зазначено, що у разі, якщо задоволення запиту на інформацію передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як 10 сторінок, запитувач зобов’язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. В усіх інших випадках інформація надається безкоштовно[20].

  Розмір фактичних витрат визначається відповідним розпорядником на копіювання та друк в межах граничних норм, встановлених Кабінетом Міністрів України. У разі, якщо розпорядник інформації не встановив розміру плати за копіювання або друк, інформація надається безкоштовно. При наданні особі інформації про неї та інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується [24].

  Але не дивлячись на високу відповідність українського законодавства міжнародним стандартам існують і розбіжності.

   А саме формулювання права на інформацію та його обмежень (статті 5, 6 Закону «Про інформацію», стаття 6 Закону про доступ) не відповідають міжнародним стандартам і, зокрема, статті 10 Європейської конвенції. Відповідно до частини першої статті 10 «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів ». Ніде в нових законах ви не знайдете згадки про реалізацію права на інформацію незалежно від державних кордонів, хоча в епоху Інтернету це є аксіомою. Далі, відповідно до ч. 2 статті 5 Закону «Про інформацію» «Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб». Цю норму виконати неможливо: реалізація права на інформацію, як правило, порушує чиїсь інтереси. Фактично це положення загрожує здійсненню права на інформацію і надає можливість чиновнику при бажанні відмовити в задоволенні більшості інформаційних запитів [34; 20].

  Друга частина статті 10 говорить: «Здійснення цих свобод, оскільки воно обов'язки і відповідальність, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [34].

  В порівнянні з ч. 2 статті 6 Закону «Про інформацію» наявні значні розбіжності: в ньому, по-перше, обмежується ж право на інформацію, а не його здійснення, а по-друге, відсутня презумпція для обмеження бути необхідним у демократичному суспільстві. Виникає питання: хто заважав законодавцю просто повторити в законі положення статті 10 Конвенції, як це і було зроблено в законопроекті № 4485? Норми статті 10 необхідно було закріпити в новій редакції Закону «Про інформацію», оскільки рішення Європейського суду є джерелом права у національній правовій системі відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» .

   В законодавстві є невідповідність визначенням персональних даних, наведених в законопроекті № 4485, яке відповідає європейським стандартам. А саме, персональні дані поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім'я, по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров'я - історія хвороби, діагнози тощо; біометричні показники; етнічна приналежність; ставлення до релігії; переконання, приналежність до громадським об'єднанням; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії, дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, зміст податкової декларації; кредитна історія, дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної або дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо), і закони про інформацію, доступ та захист мають забороняти збір, зберігання , використання та поширення без згоди суб'єкта даних саме вразливих персональних даних [1].

    Таким чином українське законодавство в обличчі, Законів України «Про доступ до публічної інформації» та «Про інформацію» відповідають європейським стандартам щодо забезпечення доступу до інформації, прозорості суб’єктів владних повноважень, і завдяки їх ухваленню, Україна виконала частину взятих на себе перед Радою Європи зобов’язань.

2.2. Особливості, проблеми та перспективи забезпечення органами державної влади доступу до публічної інформації в Україні

  Як вже зазначлося автором вище законодавчими гарантами доступу до публічної інформації є низка законів, зокрема закони «Про доступ до публічної інформації» та «Про інформацію».

      Згідно цих законів тепер громадянин зможе запросити в будь-якому державному або місцевому органі влади практично будь-який документ, що відображає важливі рішення. А якщо чиновники вирішать накласти на цей документ гриф «для службового користування», їм доведеться пояснити як своїм начальникам, так і громадянам, чому вони це зробили [55].

   Політичні експерти нагадують, що представники держорганів і раніше були зобов'язані відповідати на запити громадян, але виконували цю функцію не завжди і найчастіше підходили до неї формально, пишучи відписки замість відповідей по суті. Нині ж громадянин може запросто звернутися з такою відпискою в суд, і вже суддя буде вирішувати, що превалює в запитуваній громадянином документі - громадський інтерес або потенційну шкоду, яка може нанести державі розкриття інформації [54, с. 148].

 Важливо  і те, що нові закони дозволяють  неможливу раніше процедуру - подавати запити до держорганів  із спеціальним статусом. «Таким  органом, наприклад, є Державне  управління справами, яке обслуговує  перших осіб держави за рахунок  бюджетних коштів.

 Крім того, тепер кожен за бажанням може не тільки бути присутнім на відкритих засіданнях місцевих рад, а й вимагати від місцевих адміністрацій копій важливих документів. «Органи місцевого самоврядування - формально представники громади, але раніше ці представники не були зобов'язані звітувати перед громадою. А існують такі цікаві документи, як, наприклад, земельні кадастри. До них, як правило, мають доступ максимум 2 людини в адміністрації або місцевій раді. Громадяни мають право на отримання власного паю, але де саме знаходиться вільна земля, що належить громаді, неясно, оскільки немає доступу до кадастру. Тепер таку інформацію чиновники не зможуть приховувати,пояснює Р. Калюжний [26].

    Нове законодавство значно розширює можливості отримати необхідну інформацію: гарантується право на її отримання через інформаційні запити, в тому числі за допомогою електронної пошти, факсу та усно, а головне - в короткий термін: протягом 5 днів, причому не тільки від органів влади , але і від юридичних осіб, які фінансуються з державного або місцевих бюджетів, а також приватних компаній-монополістів. Крім того, встановлюється обов'язок суб'єктів владних повноважень оприлюднювати суспільно важливу інформацію, забезпечувати доступ до своїх колегіальних засідань [15].

 Як Р. Лисицький, до набуття чинності Закон "Про доступ до публічної інформації" в Україні була процедура, за якою публічна інформація надавалася, але вона була вкрай недосконала. Серед головних недоліків, експерт назвав наступне: що не було зрозуміло, хто повинен надавати інформацію, розтягнуті терміни для відповідей, обмеження, що встановлюються підзаконнімі актами. За його словами, всі ці проблеми покликаний вирішити новий закон [38].

   В цілому закон про доступ публічної інформації якісний, але про ефективність цього закону говорити ще рано.

   У свою чергу, М. Пазюк у своїй роботі  зазначив, що з юридичної точки зору прийняття закону є дуже важливим. "Якщо хоч частина його буде застосовуватися, люди будуть мати великими правами, ніж зараз, і юристам стане легше захищати клієнтів", - підкреслив він [55, с. 127].

   Важлива норма документа полягає в тому, що в інформаційних запитах не потрібно вказувати мету, з якою вони подаються. "Фактично, інформацію можна отримати абсолютно не мотивуючи, навіщо вона потрібна. Цим обмежується можливість для тих, хто надає інформацію, посилатися якимось чином на те, що інформація не пов'язана з особою, що направляють запит, або придумувати інші відмови [54, с. 188].