Доступність інформації про діяльність органів деражавної влади та її вплив на громадянське суспільство

  Отже така категорія як інформація займає вагоме місце у функціонуванні державного та суспільного устрою.  Інформаційна політика та безпека, як одні з головних складових інформаційної сфери суспільства, відіграють регулюючу та формотворчу фунцію в житті суспільства. В українському інформаційному просторі з боку чинного законодавства, за останні роки національна інформаційна інфраструктура формувалася стихійно.

 

 

 

 

1.2. Нормативно-правові акти щодо доступності інформації про діяльність органів державної влади

 

  Доступ громадянського суспільства до інформації про органи державного управління висвітленний у наступній нормативно-правових актах. Це Конституція України, Закон України «Про інформацію», Закон України «Про друковані засоби масової інформації  в Україні», Закон України “Про телебачення та радіомовлення”; Закон України «Про доступ до публічної інформації» та Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».

   Закон України “Про інформацію” закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності, визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації [20].

  Є. Захаров зазачає основний зміст розділів закону. Розділ І цього Закону присвячений загальним положенням, визначенню мети та завданнями Закону, а саме правовим основам одержання, використання, поширення інформації в усіх сферах суспільного життя України, а також системі інформації, її джерелам, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації. В ст.5 визначаються принципи інформаційних відносин: гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну, повнота і точність інформації, законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

  В ІІ розділі визначені основні напрями та види інформаційної діяльності. Розділ ІІІ присвячений визначенню можливих джерел інформації та режиму доступу до них. В статті 18 цього розділу визначені види інформації - статистична, масова, інформація про діяльність органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, правова інформація, інформація про особу, інформація довідково-енциклопедичного характеру, соціологічна інформація. Статті з 28-й по 38-му присвячені організації доступу громадян до інформації, порядку отримання інформації з обмеженим доступом.

  Розділи IV, V та VI закону “Про інформацію” визначають коло учасників інформаційних відносин, їх права та обов’язки, регулюють охорону інформації, відповідальність за порушення законодавства про інформацію та міжнародну інформаційну діяльність, співробітництво з іншими державами зарубіжними і міжнародними організаціями в галузі інформації [23].

  Організації міжнародного співробітництва присвячено декілька статей - з 50-ї по 54-ту, де визначені терміни, що таке є інформаційна міжнародна діяльність, експорт та імпорт інформаційної продукції, гарантії інформаційного суверенітету України.

       У редакції Закону України «Про інформацію» під інформацією розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

       Тобто, поняття навколишнє середовище, що зазначено в законі є значно ширшим та включає до свого складу поняття навколишнє природне середовище [33].

  Крім того, недоліком визначень інформації у Законі України «Про інформацію» є те, що під інформацією розуміється лише відомості про події та явища, але не йдеться про стани.

  Отже, виходячи із таких визначень відомості про стан людини (наприклад, про стан вагітності тощо) не є інформацією [38].

  Не є досконалим і визначення, що дається у новій редакції закону про інформацію. Недоліком є те, що закон обмежує форму, в якій може бути виражена інформація матеріальними носіями та електронним виглядом.

  Таким чином, виходячи зі змісту визначення інформації, що дає нам нова редакція закону, під час усного спілкування двох або більше людей (без його фіксації на матеріальних або електронних носіях), обмін інформацією не відбувається [46, с. 54].

  Нова редакція закону про інформацію, як і чинна редакція визначає види інформації, проте дещо інші.

  Так, відповідно до ст. 10 нової редакції закону за змістом інформація поділяється на такі види: інформація про фізичну особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; інформація про стан довкілля (екологічна інформація); інформація про товар (роботу, послугу); науково-технічна інформація; податкова інформація; правова інформація; статистична інформація; соціологічна інформація; інші види інформації [20].

  Основними видами інформації відповідно до ст. 18 Закону України «Про інформацію» є: статистична інформація; адміністративна інформація (дані); масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація; податкова інформація [26, с. 82].

  Калюжни Р. відзначає, що Закон України "Про інформацію" описує загальні правила обігу інформації в Україні. Закон важливий тим, що фіксує поняття суспільного інтересу, який дозволяє розкривати інформацію навіть тоді, коли інші закони доступ до неї  обмежують.

  Найбільшу практичну цінність має розділ 3, а саме "Гарантії діяльності журналістів". Він не лише деталізує визначення цензури і прирівнює фрі-ленсерів та Web-журналістів до працівників "традиційних" мас-медіа, а й революційно змінює правила акредитації на публічні заходи: тепер журналісту не мають права відмовити в доступі на прес-конференцію, якщо він завчасно не подав копії паспорта та журналістського посвідчення [47].

    Також визначються окремі інститути інформаційного права відповідно до процесу створення інформації:

- інститут права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;

- інститут об'єктивності, вірогідності, повноти і точності інформації;

- інститут засобів масової інформації, який включає: субінститут друкованих засобів масової інформації; субінститут електронних засобів масової інформації (телебачення, радіомовлення, Інтернет); субінститут кінематографії; субінститут інформагентств;

- інститут наукової, статистичної й іншої інформації, який включає: субінститут наукової інформації; субінститут науково-технічної інформації;

- інститут власності на інформацію, який включає: субінститут авторських прав; субінститут інтелектуальної власності;

- інститут інформаційних ресурсів.

     У процесі збереження інформації використовуються наступні основні інститути інформаційного права: інститут бібліотек; інститут архівів; інститут музеїв [49].

   Інститутами інформаційного права, пов'язаних із забезпеченням мінімізації збитку від несанкціонованого поширення, використання і знищення інформації є наступні.

     Інститут правового режиму інформації, який включає: субінститут відкритої інформації;  субінститут офіційної інформації; субінститут інформації з обмеженим доступом; субінститут державної таємниці; субінститут комерційної таємниці; субінститут конфіденційної інформації; субінститут персональних даних тощо.

  Інститут захисту інформації, який включає: субінститут захисту інформації; субінститут технічного захисту інформації; субінститут технічного захисту інформації в автоматизованих системах тощо [43].

  Також автор відзначити такий закон як Закон України “Про друковані засоби масової інформації  в Україні”, який створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свобод відповідно до Конституції України, Закону “Про інформацію” та інших актів чинного законодавства та визнаних Україною  міжнародно-правових документів [19].

  В цьому Законі пресою в Україні визначаються періодичні видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів протягом року.

  Розділ ІІ присвячений організації діяльності друкованих ЗМІ, правам на заснування друкованих ЗМІ, відносинам між співвласниками друкованого засобу масової інформації поміж собою та між іншими суб’єктами видавничої діяльності, гарантіям від монополізації друкованих ЗМІ, а також переліку документів, що необхідні для реєстрації.

  Розділ IV закону присвячений міжнародній діяльності друкованих засобів масової інформації, а саме, нормативній базі, завдяки якій вона здійснюється, умовам розповсюдження в Україні зарубіжних друкованих ЗМІ, функціонуванню зарубіжних представництв українських ЗМІ [59].

  Закон України “Про телебачення та радіомовлення”, який регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань [21].

  Р. Романов зазначає, що дія закону поширюється на відносини між суб’єктами в галузі телебачення і радіомовлення незалежно від форм власності, мети створення і виду статутної діяльності телеорганізацій.

  В законі визначено, що державну політику щодо телебачення та радіомовлення, законодавчі основи її діяльності визначають Верховна Рада України та Президент України. Кабінет Міністрів та Державний комітет з питань інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, як частина виконавчої гілки влади забезпечує реалізацію цієї політики [52].

  Законом визначено, що з метою реалізації та додержання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення та інших нормативних актів створюється Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення. Її склад затверджується Верховною Радою України на чотири роки в кількості 8 чоловік (4 – обирає Верховна Рада України, 4 – призначає Президент) [21].

  Також в І розділі закону описуються функції цієї Національної Ради, права та обов’язки її членів.

  Порядок заснування та ліцензування каналів мовлення визначений в ІІ розділі цього закону. Згідно з Законом, право на заснування каналів мають громадяни України, що не обмежені у цивільній дієздатності. Забороняється створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства. Також забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш ніж 30%.

  Третій розділ Закону “Про телебачення та радіомовлення” регламентує організацію діяльності каналів мовлення, порядок введення в дію, використання телебачення і радіомовлення в період перевиборних кампаній, порядок надання ефірного часу для офіційних виступів та заяв, порядок використання реклами (також разом з цим діє Закон України “Про рекламу”).

  Згідно із ст. 36, телерадіоорганізаціям належить авторське право на створені нею передачі (фільми) і програми, а також авторські права, одержані відповідно до укладених нею договорів[21].

  Телеорганізація має право дозволяти чи забороняти іншим телеорганізаціям, установам і закладам, громадянам в Україні та за кордоном:

- трансляцію (ретрансляцію) своїх передач  та програм;

- відтворення, тиражування або продаж зроблених записів передач (фільмів), програм, що є її власністю, а також записів музичних і літературно-драматичних творів, здійснених телерадіоорганізацією в студії чи у видовищних закладах;

   Крім цього, громадянин має право в судовому порядку вимагати компенсації від теле чи радіокомпанії в разі, якщо їх передачі якимось чином принизили його честь та гідність, не відповідають дійсності або завдають йому іншої немайнової шкоди.

  Визначаються основні завдання Національної Ради, щодо теле та радіо діяльності :

- забезпечення виконання телерадіоорганізаціями вимог чинного законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення, реклами, авторського права і суміжних прав та контроль за його додержанням;

- забезпечення державної підтримки аудіовізуальних засобів масової інформації України в їх становленні та розвитку;

- сприяння діяльності і розвитку національних телерадіовиробників і організацій, які їх об’єднують, у їх становленні та розвитку, створенні національної конкурентної продукції та освоєнні нових ринків, її реалізації, входженню Україні у світовий простір;

 

- недопущення монополізації аудіовізуальних засобів масової інформації;

- здійснення державної реєстрації аудіовізуальних ЗМІ;

- аналіз розвитку телекомунікаційної ситуації в країні та у світі, розробка і подання пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства про телебачення і радіомовлення;

- визначення порядку використання телерадіоорганізаціями України європейських та інших зарубіжних програм відповідно до міжнародних норм та чинного законодавства України та інше. [10 с. 23].

   Згідно Стаття 3. Поняття інформаційної відкритості, полягає в створенні для громадян та юридичних осіб України можливості вільно отримувати інформацію про ці органи та їхніх посадових осіб в обсягах та в порядку, встановлених цим Законом.