Доступність інформації про діяльність органів деражавної влади та її вплив на громадянське суспільство

  Водночас і політичні структури впливають на інформацію, ступінь її відкритості, процеси доставки, характер передачі споживачу. Одна з найважливіших соціальних функцій влади — дозування інформації та її “пакування”. На цьому засновується механізм маніпулювання громадською думкою. Найвідомішою і простою формою владного контролю над інформаційними процесами виступає цензура, коли держава за допомогою спеціально призначених та відповідальних перед ним чиновників “керує” змістом друкарських та інших інформаційних матеріалів [24].

  Державна інформаційна політика повинна бути інструментом зміцнення зв'язку центру і регіонів, що забезпечує проведення єдиної політики держави на всій території країни [3].

  Що ж до державної інформаційної політики України, то вона являє собою комплекс політичних, правових, економічних, соціально-культурних і організаційних заходів української держави в сфері відтворення і поширення інформації [6, c. 248].

  Основними напрямами державної інформаційної політики є:

- забезпечення доступу кожного до інформації;

- забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;

-  створення умов для формування в Україні інформаційного суспільства;

- забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб'єктів владних повноважень;

- створення інформаційних систем і мереж інформації, розвиток електронного урядування;

- постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів;

- забезпечення інформаційної безпеки України;

- сприяння міжнародній співпраці в інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору [20].

  Потрібно відмітити, що на сучасному етапі інформаційна політика України здійснюється в умовах, коли концепція інформаційної безпеки, на жаль, ще перебуває в стадії формування. Тобто, процес усвідомлення і проголошення доктрини національних інтересів України невиправдано довго затягнувся у часі.

  Значна увага владних структур зараз приділяється питанням розвитку національного інформаційного простору, розробці відповідних заходів щодо створення інфраструктури інформаційної безпеки держави. Особлива увага вже в цьому році приділяється створенню необхідних умов для безумовного забезпечення конституційних гарантій на свободу слова в Україні, вільне вирішення своїх поглядів і переконань [4].

   В. Гавловський зазначає, що основні принципи, норми та положення прийнятих законів сьогодні вже відповідають загально прийнятим міжнародно-правовим стандартам, міжнародним конвенціям з прав людини. Разом з тим, існування такої системи законодавчих актів ще не гарантує реального захисту інтересів суспільства щодо отримання вільної та неупередженої інформації. Це пов'язано, перш за все, з реальним захистом прав журналістів та засобів масової інформації, дією законів та відповідальністю за їх порушення, зміцненням незалежної судової влади. А головне, на чому слід зробити особливий акцент, -- це забезпечення свободи журналістської діяльності, вільного доступу до інформації, формування відкритого суспільства [11, c. 98].

  Україна перебуває сьогодні в динамічному розвитку, то ж і законодавство потребує внесення відповідних змін і доповнень. Фактично, український інформаційний простір виявився незахищеним від зовнішніх інформаційних впливів. Ситуація, що склалася, не тільки не відповідає сучасним вимогам, а й створює реальну загрозу національній безпеці та суверенітету. Діюче законодавство, наприклад, залишило відкритими легальні шляхи до фактично необмеженої концентрації в руках окремих юридичних або фізичних осіб друкованих видань, усіх різновидів електронних засобів масової інформації, що вже було відмічено раніше.

  Нинішнє законодавство без будь-яких обмежень дозволяє засновувати засоби масової інформації в нашій державі особам без громадянства та громадянам інших країн. Виконавчу владу поки що позбавлено права вносити якісь корективи в цю справу. Немає реальних важелів для регулювання мовної ситуації. Саме тому російськомовна преса в Україні становить переважну частину загального обсягу в друкованих засобах масової інформації [14].

  Основною мотивацією становлення став фінансовий прибуток, політичні інтереси і амбіції.

  Загалом інформаційна політика передбачає функціонування такої категорії як безпека інформації.

  Поняття інформаційної безпеки можна разглядати у декількох ракурсах. По-перше, це стан захищенності інформаційного середовища суспільства, який забезпечує його формування, використання й розвиток в інтересах громадян, організацій, держави.

  По-друге, інформаційна безпека – це стан захищенності потреб в інформації особи, суспільства й держави, за якого забезпечується їхнє існування та прогресивний розвиток незалежно від наявності внутрішніх і зовнішніх інформаційних загроз. Стан інформованості визначає ступінь адекватності сприйняття суб’єктами навколишньої дійсності і як наслідок – обгрунтованість рішень і дій, що приймаються [4].

  В інформаційному праві інформаційна безпека – це одна із сторін розгляду інформаційних відносин у межах інформаційного законодавства з позиції захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави і акцентування уваги на загрозах цим інтересам і на механізмах усунення або запобігання таким загрозам правовими методами [29, с. 152].

  Що ж до, безпосередньо, інформаційної безпеки держави, то вона характеризуэться  мірою захищенності держави (суспільства) та стійкості основних сфер життєдіяльності (економіки, науки, техносфери, сфери управління, військової справи тощо) відносно небезпечних (дестабілізуючих) інформаційних впливів, причому як з упровадження, так і добування інформації [4].

  Виділяються також певні загрози інформаційній безпеці. Їх поділяють на три групи:

- загрози впливу неякісної інформації (недостовірної, фальшивої, дезінформації) на особистість, суспільство, державу;

- загрози несанкціонованого й неправомірного впливу сторонніх осіб на інформацію і інформаційні ресурси (їх виробництво, системи формування й використання);

- загрози інформаційним правам і свободам особистості (праву на виробництво інформації, її поширення, пошук, одержання, передавання та використання; праву на інтелектуальну власність на інформацію, в тому числі й мовну) [44].

  Прикладом конкретних дій, в сфері забезпечення інформаційної безпеки України є указ Віктора Ющенка 23 квітня 2008 року  № 377/2008, який ввів в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України».

  Згідно з указом, уряд повинен: здійснити заходи щодо вдосконалення державного управління в інформаційній сфері - зокрема, розглянути питання:

- про створення на базі Держдепартаменту з питань зв'язку та інформатизації Мінтрансзв'язку центрального органу виконавчої влади у сфері зв'язку та інформатизації зі статусом державного комітету;

- про віднесення до компетенції Держкомтелерадіо реалізації державної політики у сфері друкованих ЗМІ, зокрема здійснення державної реєстрації друкованих ЗМІ та інформаційних агентств, а також контролю за дотриманням ними вимог чинного законодавства;

- розробити за участю Антимонопольного комітету України, Нацради з питань телебачення і радіомовлення, Фонду держмайна та затвердити заходи щодо сприяння розвитку конкуренції та запобігання монополізму у сферах телекомунікацій, телебачення, радіомовлення і друкованих ЗМІ;

- затвердити заходи щодо перебудови загальнодержавної мережі автоматизованої системи централізованого оповіщення населення в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, які загрожують національній безпеці України;

- розробити та внести на розгляд Верховної ради законопроект про реформування друкованих ЗМІ, які перебувають у державній та комунальній власності, в якому передбачити, зокрема, механізми забезпечення прав громадян на доступ до інформації шляхом державної підтримки соціально значущих видань [1].

  Юридично указ вийшов, але його фактична реалізація є під сумнівом.

  Виділяються декілька напрямків державної політики, щодо забезпечення інформаційної безпеки України:

- проведення комплексних заходів щодо захисту свого інформаційного простору та входження України в світовий інформаційний простір;

- виявлення та усунення причин інформаційної дискримінації України;

- усунення негативних чинників порушення інформаційного простору, інформаційної експансії з боку інших держав;

- розробка і впровадження необхідних засобів та режимів отримання, збереження, розповсюдження інформації;

- усунення та використання суспільно-значущої інформації, створення розвиненої інфраструктури в інформаційній сфері [24].

  Україна перебуває ще на початковій стадії розвитку інформаційної сфери. У нашій країні в галузі зв'язку зайнято трохи більше 300 тис. осіб, або близько 2% працюючого населення, тим не менше дохід від телекомунікацій становить до 10% бюджету України. В Україну на сто чоловік припадає 19,4 телефону, а в розвинених країнах - близько 45-50%. Обладнання в Україні є аналоговим, морально та матеріально застарілим. В даний час в нашій державі діють лише приблизно 1,5 млн. телефонних номерів, підключених до цифрових АТС. За умови збереження сучасних темпів розвитку телекомунікаційної інфраструктури (близько 300 000 номерів за рік, в 1997 році введено 338 тис. номерів, у 1998-му введено 360 тис. номерів) європейський рівень буде досягнуто через 30-35 років. За експертними оцінками, для нормального розвитку галузь вимагає 1-2 млрд. доларів інвестицій на рік (у 1997 році 223,7 млн. доларів) [28, с. 201].

  Також окрему проблему представляє і інформаційно-пропагандистське забезпечення проведення державної політики, доведення до суспільства ідей і задумів керівництва, налагодження каналів зворотного зв'язку, починаючи з рівня району, закінчуючи рівнем уряду і Президента країни, створення того, що на Заході називається системою government PR (урядової ПР ) [12].

  Потрібно також відзначити таку категорію як публічна інформація. Згідно Закону Укераїни «Про доступ до публічної інформації», публічна інформація є відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації [18].

  При цьому, Законом встановлено, що зазначена інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом, а доступ до неї забезпечується шляхом систематичного та оперативного її оприлюднення в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет, на інформаційних стендах та будь-яким іншим способом, а також шляхом надання її за запитами на інформацію [16].

   Що стосується публічної інформації з обмеженим доступом то нею згідно із Законом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

  Конфіденційною інформацією є інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. При цьому, не може бути віднесена до конфіденційної інформація, що була отримана або створена розпорядниками інформації [5].

  Таємною інформацією є інформація, доступ до якої обмежується виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя і лише за умови, що розголошення цієї інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам або шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

   Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю слідства та іншу передбачену законом таємницю [48].

  Службовою інформацією є інформація, що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та прийняттю рішень, а також інформація, що зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці [18].

  Треба зазначити органи які забезпечують в державі доступ до інформації. Це Головне управління забезпечення доступу до публічної інформації адміністрації президента України. Управління відповідає за розгляд, обробку, облік, систематизацію, аналіз та надання відповідей на запити за інформацією, яка надходить до адміністрації президента України, а також надає консультації під час оформлення таких запитів[32].

  Як повідомляє управління, що з часу появи закону «Про доступ до публічної інформації» до листопада 2011 Адміністрація Президента отримала 1750 інформаційних запитів громадян. Жоден із них не залишився без відповіді. Жодного разу не порушено терміни розгляду – переважна більшість запитувачів отримала відповіді на 5-й день або навіть раніше. При цьому, за оперативною інформацією, центральними органами виконавчої влади в Києві за цей час було отримано близько 5000 запитів. Тобто до Президента пише чи не кожен третій запитувач. Одна з причин – надіслати запит до Глави держави набагато легше, ніж до інших органів влади чи місцевого самоврядування. І кожне звернення матиме відповідь [30].