Створення умов формування адекватної самооцінки дітей та підлітків у процесі позашкільної діяльності

Суттєво впливають на поведінку підлітка виконання обов'язків і доручень, очікуване ним ставлення до себе. Ґрунтуючись на самооцінці, очікування опосередковуються емоційно-оцінним ставленням до групових норм, вимог і цінностей. Підліток відчуває підвищену потребу у схваленні і визнанні друзями. Тому він активно шукає таке оточення, в якому відчуває позитивне ставлення до себе, своїх учинків, має змогу переконатися, що він доросла, самостійна людина.

Формування адекватної самооцінки важливе для правильного сприйняття підлітком вимог інших, пробуджує і стимулює його прагнення до самовиховання. Становлення адекватного ставлення до себе відбувається завдяки оцінним судженням значущих інших, з якими спілкується підліток. Дуже великий вплив на нього має педагог. Його об'єктивна, справедлива, вимоглива і разом з тим доброзичлива оцінка сприймається підлітком без внутрішнього спротиву, стимулює його працю над собою. Досягають виховної мети вказівки педагога, які допомагають дітям усвідомити позитивні та негативні аспекти їхньої поведінки, пояснюють наслідки нерозсудливих, неморальних вчинків, передбачають можливість виправити недоліки, досягти успіхів. Якщо підліток не приймає оцінку дорослих, джерелом його самооцінки стають власні, не завжди адекватні і правильні судження.

Ефективному розвитку в підлітків адекватних оцінних суджень сприяють усвідомлення змісту найбільш значущих для людини рис, якостей; засвоєння об'єктивних критеріїв оцінювання морально-вольових якостей і навчальної діяльності; переконання у важливості адекватних, стійких оцінних ставлень людини до себе та інших для нормальної взаємодії з ними.

Важливими факторами розвитку правильної самооцінки є сприятливе становище серед ровесників, позиція позитивної рівноваги у стосунках, активна участь у громадському житті класу, групи, належна успішність. Особливе значення має самовиховання, тому виховна робота з підлітками повинна бути спрямована на прищеплення їм прагнення до праці над собою, самовдосконалення.

Найбільш характерною  ознакою адекватної самооцінки є  формування у підлітків пізнавального  інтересу. Це - складне утворення, яке  визначається структурними компонентами самооцінки (самооцінка підлітком свого потенціалу в момент формування стратегії діяльності, її реалізації в ході процесу діяльності і осмислення отриманих результатів діяльності) та критеріальними характеристиками (наявність віри у власні сили, здібності; відповідність обраних цілей і способів їх реалізації реальним можливостям підлітка; задоволеність результатом діяльності; здатність аналізувати результат діяльності, визнавати свої помилки та досягнення ). Ефективність формування адекватної самооцінки підлітків у процесі позанавчальної театральної діяльності забезпечується наступними умовами: організацією позанавчальної театральної діяльності як творчої взаємодії педагога і підлітка; цілеспрямованим розвитком особистісних якостей підлітка; систематичним залученням підлітків до рішення комунікативних завдань, спрямованих на мобілізацію його можливостей і здібностей [ 11, С. 223 ].

Вирішальний вплив  на формування адекватної самооцінки роблять два фактори: відношення навколишніх і усвідомлення самою дитиною особливостей своєї діяльності, її ходу і результатів. І це усвідомлення не з'явиться автоматично: батькам і вихователям треба вчити дитину бачити і розуміти себе, учити координувати свої дії з діями інших людей, погоджувати свої бажання з бажаннями і потребами навколишніх [71, 27].

1.2 Самооцінка в структурі самосвідомості особистості

Проблема становлення  самооцінки висвітлювалась багатьма вітчизняними і зарубіжними  психологами. Радянські  психологи вивчали процес виникнення і розвитку самооцінки на різних вікових етапах /6, 42, 99, 151, 178, 179 /, але більшість досліджень присвячена підлітковому віку /32, 178, 179, 204, 205, 206, 220, 225/.

Самооцінка- оцінка особою самої себе,своїх можливостей , якостей і місця серед інших людей. Будучи ядром  особистості , самооцінка є важливим регулятором поведінки. Від самооцінки  залежать взаємовідносини людини з навколишніми , її критичність , вимогливість до себе , відношення до успіхів і невдач. Тим самим самооцінка впливає на ефективність діяльності людини і подальший розвиток її особистості. Самооцінка тісно пов’язана з рівнем домагань людини , тобто зі ступенем важкості мети , які вона ставить перед собою. Розходження між домаганнями і реальними можливостями людини призводить до того , що вона водночас  починає  неправильно оцінювати себе, внаслідок чого її поведінка стає неадекватною (виникають емоційні зриви, підвищена стурбованість та інше). Самооцінка отримує об’єктивне вираження в тому як людина  оцінює можлвості і результати діяльності інших (наприклад, принижує їх при завищеній самооцінці)  [ 10 ].

Роль самооцінки у процесі саморегуляції досліджувала Г.І.Ліпкіна. Вона вивчала критичність  самооцінки учня під час учбової  діяльності і довела, що вчителю  слід брати до уваги самооцінку школярів, а не тільки співвідносити досягнення учнів з їх розумовими здібностями /116/. В самооцінці, на думку Г.І.Ліпкіної, відображається те, що дитина дізнається про себе від інших. Вона вважає, що самооцінку можна розглядати і як показник власної активності, спрямованої на усвідомлення своїх дій, особистісних якостей, певного рівня розвитку особистості, рівня самовизначення, “дзеркало” особистісних якостей людини.

Т.І.Юферєва /230/ вивчала, яким чином особливості  самооцінки впливають на процес саморегуляції дітей молодшого шкільного віку. Автор встановила, що правильне оцінювання своїх можливостей і здібностей, тобто адекватний характер самооцінки, в співвідношенні з ними рівня домагань є умовою сприятливого розвитку самостійності учнів.

Я.Л.Коломінський відмічав, що діти, статус яких у колективі однолітків є незадовільним, переоцінюють свої можливості. Учні, які мають високий соціальний статус, як правило, недооцінюють свою позицію в колективі, що підтверджує наявність феномену неадекватності усвідомлення /91/.

Роботи закордонних  психологів пояснюють процес становлення  самосвідомості і самооцінки, як її компонента, з урахуванням соціальних умов буття особистості. Так, Д.Фурст  розглядає формування самосвідомості у залежності від конкретних суспільних умов життя. Він підкреслює, що знання себе неможливе в ізоляції від суспільства, що тільки за умови контакту людини з іншими людьми можливе самопізнання. Властивості самооцінки залежать від тих оцінок, які дають людині інші люди. Він відмічає, що рівень самооцінки відповідає “видимій суспільній значущості”, бо лише у стосунках з іншими людьми проявляються наші якості /212/.

Проблемі самооцінки присвячено багато досліджень, зокрема, Т.Ю. Андрущенко, Н.Є.Анкудинової, А.Я.Арет, Л.І.Божович,  О.А.Залученової, Ф.Зимбардо, Т.О.Полозової, П.Ф.Протасеня, О.І.Савонько,   О.Г.Спіркіна, П.Р.Чамати,  І.І.Чеснокової, Л.О.Шнірмана, Т.І.Юферевої, С.Г.Якобсон та інших /9, 10, 11, 26, 27, 28, 67, 79, 155, 166, 178, 179, 195, 220, 221, 225, 230, 234/. 

Т.О.Полозова /155/ розглядає самооцінку у двох значеннях: 1) самооцінка як відносно стійке і сформоване уявлення дитини про себе, тобто як продукт багаторазового і різноманітного оцінювання себе; 2) сам процес  самооцінювання, в якому народжується, перевіряється, доповнюється та уточнюється уявлення дитини про себе. Уявлення особистості про себе, як вагомий елемент самооцінки, і самооцінка, як процес, взаємопов’язані і обумовлюють одне одного.

Самооцінка  є результатом раціонального  і емоційного компонентів.

Доведено /69/, що чим більше людина керується в оцінці своїх якостей, властивостей, станів знаннями, міркуваннями, аналізом, порівняннями, тим ближчою до реальності буде її самооцінка, і, навпаки, зростання емоційного компоненту може ускладнювати реальне оцінювання себе. Емоційний компонент в деяких роботах інтерпретують як особистісний, або як захисний, що виконує функцію психологічного захисту особистості.

Важливою психологічною  характеристикою самооцінки є її змістовна сторона, тобто те, що оцінюється. Об’єктом самооцінки можуть бути  різноманітні сторони особистості: діяльність і її результати, поведінка, характер, здібності, темперамент, інтелект, інтереси, потреби, взаємини тощо.    Знання змістовної сторони самооцінки є необхідною умовою формування особистості, розвитку її здібностей, корекції характеру. Основними вимірами самооцінки є ступінь адекватності, її стійкість та висота.

Адекватність  – це співпадання самооцінки з  фактичною наявністю у суб’єкта певної якості. У зв’язку з цим  самооцінка може бути адекватною або  неадекватною, заниженою або завищеною.

О.Д.Главінська у висновках своєї дисертаційної  роботи вказує, що “Самооцінка – це судження людини про сутність наявності у неї певних якостей, властивостей у відповідності їх з певним еталоном. На основі оціночних стосунків між дитиною і дорослими відбувається усвідомлення дошкільником, а пізніше – молодшим школярем своїх можливостей і бажань, які є базою формування домагань. Таким чином, самооцінка є істотною ланкою процесу становлення особистості тому, що з нею інтегруються уявлення суб’єкта про самого себе завдяки співставленню своїх властивостей та здібностей з особливостями інших людей… Самооцінка, з одного боку, у своєму розвитку істотно залежить від оцінок референтних оточуючих (для дітей такими особливо є батьки і вчителі, а для підлітків – однолітки), а з іншого – сама є значущим регулятором поведінки особистості, зокрема, регулятором оціночного ставлення людини до оточуючих” /53, с. 18/.

Підкреслюючи  необхідність цілеспрямованого формування адекватної самооцінки в навчальній діяльності, А.І.Ліпкіна і Л.А.Рибак /117/ стверджують, що адекватна самооцінка є важливим фактором розвитку в учнів критичності і самокритичності в навчальній діяльності, вона визначає формування вміння строго оцінювати роботу думки (як чужої, так і своєї). Відмічається, що неадекватна самооцінка (як завищена, так і занижена) ускладнює життя людини, впливає на її взаємини з оточуючими, може стати джерелом переживань і конфліктів /3/. Така оцінка заважає суб’єкту об’єктивно оцінювати себе в змінюваних умовах довкілля. Особливо негативно впливає на поведінку людини завищена самооцінка. Завищена самооцінка більше опирається перебудові, аніж занижена. Причиною цього є недостатня критичність суб’єкта при самооцінюванні. Більшу податливість заниженої самооцінки до перебудови можна пояснити висунутим А.В.Захаровою, Т.Ю.Андрущенко /70/ припущенням про те, що адекватна і занижена самооцінки близькі за своєю психологічною природою.

Стійкою є самооцінка, яка протягом певного часу залишається  незмінною і не залежить від ситуації і зовнішніх впливів. Стійку самооцінку мають особи, які досягли високого рівня розвитку. Нестійку самооцінку мають діти. Але стійка самооцінка повинна бути динамічною. Висота самооцінки характеризується кількістю одиниць (балів), які приписує собі суб’єкт самооцінки, описуючи ступінь вираження у собі певних якостей.  Крім того, самооцінка сприяє формуванню певних якостей: самокритичності, самоповаги, самовимогливості, а також невпевненості, пихи і т.д.

З самооцінкою  тісно пов’язаний рівень домагань, соціальні очікування, тобто прогнозування людиною (дитиною) оцінки себе з боку інших. Соціальні очікування є важливим механізмом, ніби то посередником між самосвідомістю особистості та соціальним оточенням, в той час як домагання впливають на самооцінку. Таким чином, між самооцінкою та соціальними очікуваннями існує постійний взаємозв’язок, взаємовплив. Особливу роль  соціальні очікування відіграють у розвитку та формуванні взаємин у сім’ї, дитячих групах, групових формах поведінки, ціннісних орієнтаціях /90/. 

З названими  структурними компонентами тісно пов’язане  і таке утворення  самосвідомості, як образ “Я”. Образ “Я” ми розглядаємо  як результат самопізнання, як результат  апробації людиною своїх самооцінок, домагань, очікувань у процесі  життєдіяльності.

Основною функцією самооцінки є регулятивна. Від оцінювання особистістю своїх можливостей, якостей залежить регулятивність її діяльності, реакція на успіх (неуспіх), її комунікабельність, довірливість, відкритість  на взаємини з іншими, її критичність, вимогливість до себе.

Дослідження І.С.Кона /93, 94, 95, 96, 97/, В.Леві /110/, О.В.Захарової /69, 70, 71, 72/ та інших показали, що вже  у дітей молодшого шкільного  віку управління своєю поведінкою здійснюється так званим “внутрішнім механізмом”. Дитина регулює свою поведінку через ставлення до себе, до своїх можливостей. Розвиток цієї функції самооцінки І.С.Кон пов’язує із становленням стійкої самооцінки, в якій кристалізується сформоване ставлення до себе, яке і здійснює суттєвий вплив на поведінку. Тому самооцінку можна розглядати як спонукальний механізм, що визначає соціальну активність особистості /97/. Вона виступає складовою самоконтролю, самоспонукання тощо. Адекватна самооцінка підтримує почуття гідності людини і приносить їй моральне задоволення. 

Таким чином, самооцінку можна розглядати як об’єктивний  фактор, який впливає на рівень домагань, життєві плани, цілі, очікування суб’єкта, а також його спрямованість та взаємостосунки. Адекватна самооцінка породжує потребу в самовихованні, впливає на ефективність роботи над собою. Максимально адекватне ставлення до себе свідчить про високий рівень самооцінки /26/. Але справа в тому, що “між уявленням людини про саму себе та її істинною сутністю іноді існує дистанція великого розміру. Власна версія людини про себе  далеко не завжди є найдостовірнішою” /175, с. 170/.

З метою запобігання  помилок у формуванні особистості  необхідно мати на увазі і таке утворення самосвідомості суб’єкта, як його цілісне і стабільне власне “Я”, спрямоване на психологічну збереженість, захист особистості, на те, щоб протистояти будь-якому зовнішньому впливу, вистояти в усіх життєвих обставинах і залишитися самим собою /221/.