Лекции по "Патопсихологія"

2. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК  ВІДХИЛЕНЬ У ФУНКЦІОНУВАННІ ПСИХІЧНИХ  ПРОЦЕСІВ ТА ОСОБИСТІСНОМУ РОЗВИТКУ  ДИТИНИ

ПЛАН

1. Детермінанти  відхилень у розвитку особистості

2. Структура первинного  і вторинного дефектів

3. Частковий і  загальний характер порушень  психічного розвитку

4. Порушення міжфункціональної  взаємодії

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Байярд Д., Байярд К. Ваш беспокойный подросток.—М., 1991.

Берн 3. Трансакционный анализ и психотерапия.—СПб., 1992.

Блейхер В. М. Клиническая патопсихология.—Ташкент, 1976.

Буянов М. Й. Ребенок из неблагополучной семьи.—М., 1988.

Бзндлер Р., Гриндер Д., Сатир В. Семейная терапия.—Воронеж, 1993.

Валлон А. Психическое развитие ребенка.—М., 1967.

Выготский Л. С. Собр. соч.: В 6 т.—М., 1984. —Т. З, 5.

Грехем Дж. Как стать родителем самому себе.—М., 1993.

Гроф С. За пределами мозга.—М., 1992.

Зейгарник Б. В. Личность и патология деятельности.—М.,

Зимбардо ф. Застенчивость / Пер. сангл.—М., 1991.

Лебединский В. В. Нарушения психического развития детей.—М., 1985.

Сухарева Г. Е. Лекции по психиатрии детского возраста.— М.1974

 Физиология  человека/Под ред. П. Й. Косицкого.—М.,1985

Франкл В. Человек в поисках смысла.— М., 1990.

 

У сучасній вітчизняній психології, психіатрії та нейропсихології відхилення у психічному розвитку дитини сприймаються насамперед як результат того чи іншого ушкодження мозкового субстрату. Слідом за цими порушеннями виникають відхилення в особистісному розвитку як реакція на порушення психічних процесів.

Проте відхилення в особистісному розвитку не завжди є реакцією на якийсь дефект у розвитку психічних процесів, часто вони виникають у дітей з

нормальним (що відповідає вікові дитини) функціонуванням психічних процесів.

Проте відхилення в особистісному розвитку не завжди є реакцією на якийсь дефект у розвитку психічних процесів, часто вони виникають у дітей з нормальним (що відповідає вікові дитини) функціонуванням психічних процесів.

Причини порушень розвитку особистості різноманітніші:  це реакція на         

  несприятливу соціальну ситуацію розвитку;  розлад у системі сімейних стосунків і т.д. Психолог має  вміти відрізняти порушення розвитку особистості, що виникають як реакція на дефекти у сфері функціонування центральної нервової системи від тих, що детерміновані соціумом.

Порушення розвитку особистості можуть досягати рівня, що призводить до соціальної дезадаптації, а можуть залишатися в межах соціальне допустимих норм поведінки. Водночас не всі прояви дезадаптованої поведінки пов'язані з порушеннями психічного розвитку. Психопатія, реакції дезадаптації в підлітків з акцентуаціями характеру, психопатоподібні реакції в дітей з органічними ураженнями ЦНС проявляються у вигляді відхилень від загальноприйнятих норм поведінки. Разом з тим деякі форми відхилень у поведінці не пов'язані з певними особистісними порушеннями, а є результатом неправильного виховання або одиничними (в житті дитини) реакціями на психотравмуючу ситуацію.

 

2.1. Детермінанти  відхилень у розвитку особистості

У вітчизняній та зарубіжній психології існує ряд концепцій, кожна з яких розглядає порушення особистісного розвитку як наслідок досить різноманітних причин: генетичних, фізіологічних (наприклад, ускладнення процесу пологів), соціальних (засвоєння неадекватних форм поведінки батьків) тощо. Ми також не даємо власних оцінок цих теорій, вважаючи, що кожен психолог-практик має право вибрати найближчий йому напрям та проводити корекційну роботу в його руслі.

Порядок викладення різних концепцій щодо формування порушень розвитку особистості побудований відповідно до того, до якого вікового періоду розвитку дитини автори відносять час виникнення розладу, чи вважають його генетичне зумовленим, таким, що залежить від внутріутробного періоду, перебігу пологів, розвитку в перші місяці життя, впливу батьківського ставлення й т. д.

У біологічно орієнтованій психіатрії й психології особистісні та поведінкові порушення в дітей та підлітків розглядаються як результат впливу генетичних факторів. Так, схильність до ризику, агресія, висока делінквентна активність у хлопчиків пов'язуються з наявністю додаткової «У»-хромосоми. Проводяться також серйозні дослідження з питання про роль генетичних факторів у процесі формування психопатії, порушень потягів. В останні роки у вітчизняній та зарубіжній психології розвивається отологічний підхід, згідно з яким форми порушеної поведінки та патологічних (з точки зору сучасних соціальних норм) особистісних реакцій розглядаються у контексті поведінкової активності, характерної для різних біологічних істот. Схильність до бродяжництва в підлітків пояснюється прихильниками цієї концепції необхідністю освоєння нової території, виходу за межі «батьківського гнізда». Проводяться паралелі між реакціями групування в підлітків та аналогічною поведінкою в дитинчат окремих видів птахів та ссавців (пінгвінів, вовків й т. ін.); реакції наслідування, імітації також притаманні істотам інших видів і, можливо, диктуються тією самою біологічною закономірністю.

У межах різних психотерапевтичних підходів особистісні порушення розглядаються як результат впливу внутріутробного розвитку, пологів, першого року життя та подальших соціальних впливів. Так, у «Діанетиці» Р. Хаббарда невротичні реакції, порушення поведінки, розумові стереотипи трактуються як наслідок сприйняття ролі матері плодом з моменту його зачаття та засвоєння ним мовних стереотипів.

С. Гроф пов'язує особистісний розвиток дитини та дорослого з особливостями перебігу передродового періоду та пологів. Він виділяє 4 «базові перинатальні матриці», що відповідають стадіям пологів та внутрішньоособистісним конфліктам, домінуючим потребам.

Перша перинатальна матриця (безтурботного внутріматкового існування) пов'язана з виникненням почуття задоволення від колихання, купання; з прагненням до того, щоб оточуючі негайно задовольняли всі потреби.

Друга перинатальна матриця (період переймів) закладає сприйняття світу як джерела безперервних та невизначених страждань, схильність до депресії, прагнення до безкровних способів самогубства.

Третя перинатальна матриця (період потуг) породжує напруженість, полярність емоційних переживань, високу схильність до ризику, кривавих способів самогубства. На думку С. Грофа, такі форми порушень потягів, як прагнення до підпалювань, бродяжництва, агресія, пов'язані з функцією третьої перинатальної матриці.

Четверта перинатальна матриця (відразу після народження) пов'язана з почуттям радості, полегшення, з прагненням до подолання перешкод. Формування таких сексуальних порушень, як ексгібіціонізм, жіночий гомосексуалізм, на думку С. Грофа, пов'язане з функцією цієї матриці. Не виключений зв'язок між функціями перинатальних матриць та рівнями базальної емоційної регуляції (див. розд. 5).

Згідно з теорією О. Ранка, первинно перенесеною психотравмуючою ситуацією є сам факт народження як перехід від ідеально сприятливих умов внутріутробного існування до ворожого середовища. Це створює первинне відчуття тривоги. Ранк вважає відокремлення від тіла матері основною травмою народження, що викликає подальші страхи самотності, розлуки і т. д.

Вплив на процес формування особистості негативних факторів розвитку дитини в ранньому віці, а саме недостатньої уваги з боку матері, простежений і в працях 3. Фрейда. Психоаналітичне трактування «незгладного сліду від розлуки з матір'ю у свідомості дитини» є фундаментом концепції 3. Фрейда про виникнення у людини комплексів неповноцінності.

З точки зору 3. Фрейда, основу порушення розвитку особистості та ряду психопатологічних симптомів становить конфлікт між підсвідомими потребами й соціальними нормами. Основним періодом формування невротичних конфліктів 3. Фрейд вважає вік від народження до 5 років. У цей період дитина проходить фази дозрівання сексуальності. Перша — оральна (під час годування груддю), коли рот немовляти функціонує як ерогенна зона. Пізніше, з привчанням до туалету, головна увага переноситься на відчуття, пов'язані з дефекацією (анальна фаза) та сечовипусканням (уретальна). У віці 4-х років починає переважати інтерес до статевих органів (фалічна фаза).

3. Фрейд  установив залежність порушень міжособистісного спілкування та поведінки від пригнічування потягів. Зокрема, при порушеннях з боку сімейного виховання (надмірної суворості, прагнення обмежити природну поведінку дитини) формується невроз. При затримці особистісного та психосексуального розвитку на якійсь із ранніх стадій виникають специфічні особливості характеру, поведінки, статевих потягів. Основоположником дитячого психоаналізу була М. Клейн.

А. Фрейд, продовжуючи та розвиваючи теорію свого батька, описує особливості формування захисних механізмів особистості в дитячому віці. Ця дослідниця вважає, що дитина має більші, порівняно з дорослим, діапазони реагування на конфлікт між свідомим і підсвідомим. Вона може досягти задоволення своїх потягів через фантазію, рольову гру, а якщо ці компенсаційні механізми недостатні, формується невроз. Навички «витіснення» чи «переносу», що з'явились у дитинстві, або інші способи психологічного захисту від конфлікту, на думку А. Фрейд, продовжують функціонувати в дорослому житті начебто автоматично.

У сучасних концепціях гуманістичної психології велике значення надається дитячо-батьківським стосункам, особливо емоційному контакту матері з дитиною.

Із самого раннього віку, ще до того, як дитина починає усвідомлювати себе, вона вже відчуває ставлення до себе, почуваючи себе улюбленою або знехтуваною. Природно, що ці почуття дитини пов'язані насамперед із стосунками з матір'ю, оскільки зв'язок її  з матір'ю найтісніший (у перші місяці життя — симбіотичний) та емоційно насичений. Любов матері, підтримка та цілковите прийняття дитини, що проявляються в постійному контакті, ніжності та дбайливому догляданні, є фундаментом формування гармонійної емоційно-стійкої особи. Якщо мати внутрішньо нехтує дитиною*, то, незважаючи на гарний догляд та зовнішні прояви уваги (сина або дочку навчають ввічливості, пристойності, розвивають інтелект, контролюють спілкування, але не цікавляться їхніми переживаннями, внутрішнім світом), тісний емоційний контакт не виникає. Відсутність упевненості дитини в постійності та надійності любові матері, її незмінній підтримці та повному прийнятті проявляється згодом у спотвореннях особистісного розвитку підростаючого сина чи дочки. Діти, що виросли в ситуації емоційного знехтування, виявляються нездатними до прихильності та любові, в них відсутнє почуття спільності з іншими людьми, їм притаманна холодність, відштовхування інших та несприйняття себе. Ці якості знаходять свій прояв в агресії, спрямованій або назовні (аж до асоціальної поведінки), або на свою особу (схильність до самоушкоджень). Таким чином, відсутність або недорозвиток позитивних емоційних стосунків із близьким сімейним оточенням (насамперед з матір'ю) може становити основу психопатичного розвитку особистості. Тому не випадково серед вихованців дитячих будинків так часто трапляються діти з психопатичними рисами характеру та більш серйозними відхиленнями в розвитку особистості (хоч тут, природно, слід ураховувати й генетичну обтяженість цих дітей).

Інший варіант спотвореного розвитку особи формується внаслідок руйнування (чи навіть загрози руйнування та розриву) раніше сформованого позитивного емоційного контакту. Якщо мати вимушена надовго розлучатися з маленькою дитиною (від'їзд, необхідність госпіталізації, влаштування дитини в ясла), то це залишає незгладний слід у розвитку її психіки. При цьому різка негативна реакція на розлуку виникає не внаслідок поганого догляду за дитиною, а як емоційне переживання втрати конкретної близької людини. В цьому випадку спотворення в особистісному розвитку формується за невротичним типом. Такі діти невпевнені в собі, тривожні, боязкі, залежні, їм притаманні жадоба любові та нав'язливий страх втратити об'єкт прихильності. За найменших ускладнень вони плачуть, ображаються, втрачають цільову орієнтацію, що призводить до дезорганізації діяльності.

Необхідно підкреслити, що такі відхилення в особистісному розвитку трапляються не тільки в тих дітей, які часто опинялися в ситуації розлуки з матір'ю, але й у тих, які виховувалися в ситуації постійної загрози розриву позитивних емоційних зв'язків з нею. Це стосується тих випадків, коли батьки як основний дисциплінарний метод використовують погрозу кинути дитину («Перестань плакати, а то зараз віддам тебе дядькові!») або розлюбити її («Не скигли, не лізь до мене, я тебе такого не люблю!»); коли дитину звинувачують, що через її поведінку захворіла мати або померла бабуся й т. ін.; коли дитину використовують як спосіб тиску на чоловіка чи дружину під час сімейних сварок або розлучення; коли за неслухняність та неуспіхи в навчанні дитині оголошують довготривалий бойкот або застосовують покарання, що принижує її гідність, тощо.

Постійна загроза розриву позитивних емоційних зв'язків з найближчими людьми, дефіцит сталої духовної близькості з ними ускладнюють ідентифікацію дитини з батьками, що змушує її шукати співчуття, співпереживання та зразки для наслідування поза сім'єю.

У концепції індивідуальної психології А. Адлера такі особистісні особливості, як прагнення до зверхності, а також неврози розглядаються як реалізація потреби в гіперкомпенсації біологічної недостатності. Вказується на пряму залежність аномалій особистісного розвитку від умов виховання в ранньому дитинстві - надто сильної опіки чи занедбаності, або того й іншого по черзі. Це породжує в дитини страх зіткнення з новоми ситуаціями, почуття неповноцінності.

      У теорії патохарактерологічного розвитку (К. Леонгард, О. Лічко) акцентуації трактуються як результат поєднання певної генетичної та конституціональної схильності й несприятливих умов виховання та навчання.

Поведінковий підхід у дитячій патопсихології втілено у працях М. Раттера. Він розглядає особистісні порушення як результат засвоєння неправильних по-ведінкових стереотипів та формування шкідливих звичок. У зв'язку з цим завданням психолога є корекція неправильних форм поведінки незалежно від їхніх детермінант.