Лекции по "Патопсихологія"

Таким чином, патопсихологія та психопатологія мають один і той самий об'єкт дослідження — порушення психічної діяльності. Проте оскільки предмет дослідження у них різний, ці дві науки використовують різні методи. Патопсихологія вивчає структуру та динаміку порушень психічної діяльності методами психології. Психопатологія використовує для вивчення ознак психічних захворювань, закономірностей зміни симптомів і синдромів клініко-описувальний (психіатричний) метод.

Специфіка дитячої патопсихології, на відміну від патопсихології дорослих, полягає в тому, що тут порушення у психічній діяльності розглядається в динаміці, відповідно до розвитку дитини в процесі онтогенезу. Це значно ускладнює вивчення предмета дослідження, оскільки виникає необхідність ураховувати водночас дві змінні: динаміку порушень психічної діяльності та динаміку формування психічної діяльності дитини, детерміновану достиганням структур мозку. Тому для правильної інтерпретації результатів патопсихологічного обстеження дітей необхідно постійно орієнтуватися на показники вікової норми в здорових дітей. Більше того, побудова самого патопсихологічного обстеження, добір методик та стимульного матеріалу — все це повинно проводитися з урахуванням віку дитини та властивих їй у цьому віці рівня пізнавальної та емоційно-вольової сфери, інтересів, потреб, особистісних характеристик. Ці вихідні дані дитяча патопсихологія бере з відповідних розділів вікової психології — науки про психічний розвиток людини в різні вікові періоди. На основі закономірностей формування особистості та різних сторін психічної діяльності здорових дітей виводяться показники вікової норми розвитку дитини відповідного віку.

Зважаючи на те, що розвиток психіки дитини відбувається під впливом навчання та виховання, не можна не враховувати даних педагогічної психології. Педагогічна психологія вивчає закономірності процесу навчання та виховання як двоєдиного процесу: з одного боку, йдеться про реакції дитини на дії дорослого, а з другого —про педагогічну діяльність вихователя, тобто про виконування ним функцій організації, стимуляції та управління розвитком дитини. Незважаючи на те, що навчання та виховання є специфічними видами діяльності конкретних осіб (учителя та учня, батьків та дитини), вони розглядаються як спільна діяльність вихователя та вихованця, оскільки являють собою ситуацію організованого спілкування. Роль цього факту в розвитку дитини важко переоцінити. Особливо великого значення взаємодія з дорослими набуває для тих дітей, яким властиві порушення психічної діяльності. Роль дорослих, які організовують навчання та виховання таких дітей, часто є визначальною в їх подальшій долі, і саме від якості педагогічного впливу залежить імовірність компенсації дефекту або його поглиблення.

Дитяча патопсихологія, як і багато інших дисциплін, що виникли на стику суміжних наук, має порівняно коротку історію. Перші розвідки про порушення психічного розвитку дітей та психологічні механізми цих станів з'явилися на зламі ХІХ— XX ст. Ці дослідження велись як у межах педагогіки (М. Монтессорі), так і психіатрії (3. Фрейд). У ході розвитку вікової психології з метою встановлення норм інтелектуального розвитку дитини було розроблено психологічний інструментарій для виміру рівнів недорозвитку інтелекту (тести Біне—Сімона, Векслера). Структурний підхід до питання про деформування та можливі відхилення в розвитку мислення у дітей та підлітків подані в працях Ж. Піаже. Одночасно з цим у різних психотерапевтичних концепціях 3. Фрейда, А. Адлера звертається увага на дитинство пацієнтів, систему їх взаємин з батьками та внутрішньоособистісні конфлікти, що виникають у зв'язку з цим.

У межах поведінкового підходу до психологічної корекції порушень метою патопсихологічного обстеження стає виявлення неадекватних форм поведінки та навчання адекватній взаємодії з оточенням (М. Раттер). У нашій країні цілеспрямовані дослідження в галузі дитячої патопсихології проводилися Л. Виготським, О. Лурією. В подальшому вивченню особистісних та інтелектуальних особливостей дітей з аномаліями розвитку були присвячені праці Б. Зейгарник, С. Рубінштейн. Надзвичайно цікавий синтез патопсихологічного, психіатричного та психотерапевтичного підходу до проблеми неврозів у дитячому віці подано у статтях та монографіях В. Гарбузова, О. Захарова, Д. Ісаєва. Вивчення ролі сімейних стосунків у формуванні найрізноманітніших особистісних порушень у дітей та підлітків проводиться Е. Г. Ейдеміллером. В. Лебединський є автором навчального посібника, в якому розглядаються порушення психічного розвитку дітей та пропонується психологічна класифікація цих порушень.

В останні роки у вітчизняній дитячій патопсихології велика увага приділяється формуючому експерименту, методам корекції порушень психічних процесів та емоційно-вольової сфери особистості, вдосконаленню диференційно-діагностичного методичного апарату.

3. Принципи побудови  патопсихологічного обстеження  дітей

Патопсихологічне обстеження дітей має свою специфіку порівняно з патопсихологічним обстеженням дорослих. Чим молодша дитина, тим важливішу роль відіграють особливості патологічне змінених проявів нормального вікового розвитку. Тому передусім необхідно вивчити ті психологічні утворення, які на даному віковому етапі мають вирішальне значення у психічному розвитку дитини. Саме ці психологічні утворення особливо насичені ознаками хворобливої симптоматики. Наприклад, затримка розвитку мови в молодшому дошкільному віці, її специфічне викривлення (збереження автономної мови, неологізми, ау-тична спрямованість і т. д.) властиві ранній дитячій шизофренії. В 4—5-річному віці ознаки цієї ж хвороби проявлятимуться вже не в особливостях мови дитини, а в змісті її рольової гри, в малюнках, фантазіях. Аналізуючи продукти цієї провідної, для даного віку, діяльності, можна виявити емоційні розлади (страхи, агресивні тенденції), інтелектуальні порушення (патологічні асоціації, неадекватність розумової діяльності).

Оскільки психіка дитини перебуває в постійному розвитку, в патопсихологічній характеристиці обстежуваного завжди треба розрізняти два види симптомів: первинні, тобто безпосередньо пов'язані із шкідливим впливом (хвороба, травма і т. ін.), та вторинні, що є результатом порушення розвитку внаслідок хворобливого процесу (такого, що триває, або вже завершеного). Наприклад, у молодшому шкільному віці відбувається становлення логічного мислення. У дитини формуються поняття про збереження числа, маси, об'єму, автоматизуються навички читання та письма. Ураження або недорозвиток психічних функцій, що не дають змогу опанувати дану інформацію, призводять до недостатності (або затримки) формування логічного мислення, здатності прогнозування.

Таким чином, вивчаючи порушення психічної діяльності дитини, необхідно враховувати не тільки характер порушень, а й ту вікову фазу, в котрій зафіксована шкідлива дія, а також вплив цього первинного дефекту на виникнення вторинних симптомів, які проявляються в момент дослідження.

Спираючись на вказані вище принципи, дитячий патопсихолог у ході дослідження психіки дитини розв'язує такі завдання: виявляє порушення психічної діяльності та дає їм патопсихологічну кваліфікацію;

проводить структурний аналіз помічених порушень, виділяє первинні та вторинні симптоми; розробляє програму коригуючих заходів. Можна визначити два різних підходи до виконання цієї роботи психологом.

Перший, описаний в основному в працях зарубіжних авторів,— «проблемний» підхід до дослідження психіки дитини. При цьому підході психолога цікавлять такі параметри: 1) чи існує проблема; 2) для кого вона є найпекучішою (наприклад, порушення поведінки можуть бути досить байдужими для самого учня, але турбувати вчителя та батьків); 3) які можливі шляхи вирішення цієї проблеми; 4) вибір оптимального шляху вирішення проблеми, виходячи із зацікавленості усіх задіяних сторін; 5) реалізація обраного шляху.

Джерелом такого підходу є досвід, набутий практикою виховання, та сучасні психотерапевтичні підходи, як-от позитивна та когнітивна психотерапія. Такий «проблемний» підхід є значною мірою ефективним при вирішенні завдань, пов'язаних з порушенням поведінки, негативними особистісними особливостями підлітків тощо, тобто коли мала вірогідність того, що причиною звернення до психолога можуть бути порушення розвитку психічних процесів. Досить перспективним «проблемний» підхід буває за необхідності довгострокової психологічної корекції. В цьому випадку він дає змогу визначити сферу прикладання зусиль психолога, позицію дитини та інших учасників проблемної ситуації, налагодити відносини співробітництва.

Позитивна якість цього підходу — поєднання психодіагностики та психокорекції — визначає і складність його використання шкільним психологом у сучасних умовах. Зважаючи на рівень кваліфікації практичного психолога в системі освіти, величезний обсяг його роботи та багатофункціональність обов'язків, навряд чи можна чекати від нього застосування підходу, розрахованого на довгострокову сімейну психотерапію. На даному етапі розвитку психологічної служби психолог більшою мірою зайнятий психодіагностичною та консультативною роботою. Тому, на наш погляд, доцільнішим буде інший підхід — психодіагностичний. Основи такого підходу розробили у вітчизняній психології Л. Виготський, Б. Зейгарник, В. Блейхер, Л. Бурлачук, І. Крук, В. Лебединський, О. Лічко, С. Рубінштейн та ін.

При психодіагностичному підході до дослідження перед дитячим патопсихологом постають такі завдання:

1) докладне  дослідження функцій психічних  процесів та виявлення відхилень;

2) визначення  можливості поліпшення результатів  під час надання допомоги;

3) діагностика  особистісних особливостей дитини;

4) зіставлення  отриманих результатів з «нормативними» та поставлення патопсихологічного діагнозу;

5) визначення можливостей розвитку  дитини та шляхів вирішення  її соціальних проблем.

Використання даного підходу доцільне у випадках вирішення експертних питань, насамперед пов'язаних з навчанням дитини та вибором місця навчання; у випадках високої вірогідності наявності в дитини відхилень у психічному розвитку; за необхідності проведення психотренінгових заходів; при з'ясуванні причин соціальної дезадаптації дитини.

Звернімося до проблеми підбору експериментальних методик. Сучасна патопсихологія використовує багато експериментальних методик дослідження психічних процесів та станів. Суть їхнього застосування полягає в моделюванні проблемних ситуацій. Їх вирішення потребує від обстежуваного того виду психічної діяльності, яка є об'єктом даного дослідження. Патопсихологічне дослідження, на думку Б. Зейгарник, може бути прирівняне до «функціональної проби» в медицині. За допомогою цього методу лікарі вивчають стан функцій внутрішніх органів. Наприклад, при дослідженні інтелекту роль «функціональної проби» виконують експериментальні завдання, котрі актуалізують розумові операції, якими людина користується звичайно у своєму реальному житті.

Існуючі класифікації методик: на вербальні та невербальні, якісні та психометричні, за функціональними ознаками (для вивчення уваги, пам'яті, мислення і т. ін.) —досить умовні. Оскільки психіка людини є цілісним утворенням, один і той самий дефект проявляється як стрижневий при виконанні різних завдань. Психолог, володіючи великою кількістю методичних прийомів, має вибрати обмежену кількість саме таких, що найбільш відповідають завданням дослідження. Добір адекватних методик полегшується попереднім збиранням інформації про дитину.

Звичайно зі скаргами на погану успішність або на аномальну поведінку дитини звертаються до психолога батьки або вчителі. В бесіді з ними дуже важливо з'ясувати всі моменти, пов'язані із психічним та фізичним розвитком дитини, що дасть можливість припустити наявність (або відсутність) у дитини тих чи тих відхилень психічної діяльності. На основі гіпотези про тип порушень психолог визначає можливий набір методик. Разом з тим слід зазначити, що сам хід експерименту, бесіда з дитиною та її поведінка іноді суттєво змінюють припущення психолога. Тому треба вміти «на ходу» підібрати методичні прийоми, які дадуть змогу спростувати попередню гіпотезу чи, навпаки, підтвердити її.

Таким чином, розробити певний стандарт проведення патопсихологічного дослідження можна лише умовно-схематично. На практиці це завжди творчий процес, що потребує від психолога гнучкої експериментальної тактики, високопрофесійного володіння максимально можливим набором діагностичних методик, уміння оцінити результати виконання окремих завдань у цілісному контексті даних про дитину, включаючи загальне враження від її поведінки в ситуації експерименту.

Приблизна схема психологічного дослідження порушень психічної діяльності дитини молодшого та середнього шкільного віку

1. Вивчення психічних процесів  та функцій має включати такі обов'язкові параметри:

а) дослідження розумової працездатності з виявленням показників гіпостенічної або гіперстенічної виснажуваності, утрудненої впрацьовуваності, фазових коливань працездатності;

б) вивчення уваги — її обсягу, здатності дитини до довільної концентрації, розподілу та переключення;

в) дослідження процесів запам'ятовування та відтворення. Психолога цікавлять механічні та смислові, асоціативні запам'ятовування (різниця в їх успішності), вербальні та невербальні відмінності між можливостями самостійного відтворення або впізнання. Бажано також виявити обсяг пам'яті та можливості тривалого утримування інформації;

г) в деяких випадках — вивчення процесу сприйняття (якщо виникає підозра щодо порушення цього процесу): зорового, фонематичного; сприйняття ритмічних послідовностей і т. д. (докладніше див. у розд. 8);

д) вивчення інтелекту, що іноді перетворюється на самостійне завдання (таких станів, як олігофренія або затримка психічного розвитку). У сфері інтелекту важливо виявити рівень розвитку вербального та не-вербального інтелекту, формування шкільних умінь та навичок, життєвої орієнтованості, можливостей розвитку інтелекту в процесі навчання;

е) дослідження процесу мислення, оскільки при вивченні інтелекту психолога насамперед цікавить його рівень. Спрямовується на пошук специфічних феноменів мислення, характерних для порушень психічного розвитку. Це такі явища, як конкретність, інертність або спотворене мислення. Вивчення процесу мислення має проводитися у всіх випадках, коли є підозра щодо порушення психічного розвитку та незалежно від визначеного рівня розвитку інтелекту;

є) дослідження особливостей мови. Може виступати як одне із завдань патопсихологічного обстеження. Психолога цікавлять розвиток та збереження смислової, змістової структури мови, наявність порушень у вигляді фонетичних дефектів, заїкання, недостатності функції читання та письма. Докладніше вивчення особливостей мовного розвитку дитини належить до компетенції логопеда;