Охаректеризуйте сутність виховання як суспільного явища та педагогічного процесу

Не всяке заохочення активізує процес виховання учнів. Воно має виховну силу тільки за дотримання певних умов:

1. Своєчасність  похвали за позитивні зрушення. Часто похвала справляє особливий  ефект, коли дитина ще не  досягла помітних успіхів у  поведінці, але виявляє прагнення  до цього. Відзначення хоча  б незначних позитивних змін, невеликої перемоги учня над  собою підвищує його самоорганізацію,  спонукає його до відповідної  діяльності та поведінки. Байдужість  педагога до перших успіхів  учня може негативно позначитись  на всьому процесі виховання.

2. Об'єктивність  заохочувального впливу. Непідкріплена  справжніми успіхами похвала  негативно впливає на особистість  (перехвалювання розвиває самовдоволеність, протиставлення себе колективу), а також на оточуючих (незаслужена  похвала підриває довіру до вчителя). При цьому враховують не тільки результати діяльності, а й те, наскільки сумлінним був учень, скільки затратив на неї праці (ступінь його зусиль). Адже в учнів різний досвід і рівень розвитку, одним одна й та ж справа дається легко, іншим набагато важче. Необ'єктивність при оцінюванні призводить до конфліктів.

3. Опора робиться  на громадську думку. Вплив  заохочення ефективний, якщо думка  педагога збігається з думкою  дітей.

4. Гласність. Передбачає  оприлюднення результатів (особистих  досягнень учня, підсумків змагання) на кожному етапі. Засоби, що  сприяють гласності: шкільне радіо,  преса, збори тощо.

5. Врахування вікових  та індивідуальних особливостей  учнів. Діти молодшого шкільного  віку мають більшу потребу  в заохоченні, схваленні вчинків,  ніж старшокласники.

Покарання

Покарання - осуд нєдостойних дій та вчинків з метою їх припинення, запобігання у майбутньому.

Покарання, як і  заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб. Воно має викликати  в учнів почуття сорому і провини, намір не повторювати подібного. Покарання, що принижує їх гідність, не дасть позитивного результату. Знаючи учня, розуміючи його духовний стан і мотиви, що спонукають до певних вчинків, вчитель може визначити необхідність і міру покарання.

Беручи за основу особливості впливу на учня, виділяють  такі види покарань: покарання-вправляння (наприклад, погане виконання обов'язків  чергового у класі карається  додатковим чергуванням); покарання-обмеження (обмеження щодо отримання певних благ: можливості поїхати на екскурсію, тимчасова заборона відвідування спортивної секції); покарання-осуд (попередження, догана з визначенням певних строків  на виправлення); покарання-умовність (наприклад, учня залишають на певний час у кабінеті директора для  обдумування свого вчинку); покарання-зміна  ставлення (більш суворий тон  вчителя під час аналізу вчинку, суворий погляд).

Порушення правил поведінки, режиму передбачає застосування з метою покарання догани за наказом  директора школи, зауваження у щоденнику, зниження оцінки за поведінку. Найсуворіше  покарання - виключення порушника із школи за систематичне скоєння вчинків, які не дають йому права перебувати у шкільному колективі (злодійство, хуліганство тощо).

Покарання має бути гуманним, таким, що не ображає людську  гідність, ґрунтуватися на добродушності  педагога і повазі до особистості  дитини. Воно повинне викликати в  учня переживання, почуття провини, докори совісті, прагнення змінити  поведінку, підвищувати його відповідальність за власну поведінку, зміцнювати дисциплінованість, розвивати несприйняття негативного, здатність протистояти негідним бажанням.

30.За яких умов застосування  методівм заохочення і покарання  є ефективними.

Не всяке заохочення активізує процес виховання учнів. Воно має виховну силу тільки за дотримання певних умов:

1. Своєчасність  похвали за позитивні зрушення. Часто похвала справляє особливий  ефект, коли дитина ще не  досягла помітних успіхів у  поведінці, але виявляє прагнення  до цього. Відзначення хоча  б незначних позитивних змін, невеликої перемоги учня над  собою підвищує його самоорганізацію,  спонукає його до відповідної  діяльності та поведінки. Байдужість  педагога до перших успіхів  учня може негативно позначитись  на всьому процесі виховання.

2. Об'єктивність  заохочувального впливу. Непідкріплена  справжніми успіхами похвала  негативно впливає на особистість  (перехвалювання розвиває самовдоволеність, протиставлення себе колективу), а також на оточуючих (незаслужена  похвала підриває довіру до  вчителя). При цьому враховують  не тільки результати діяльності, а й те, наскільки сумлінним  був учень, скільки затратив  на неї праці (ступінь його  зусиль). Адже в учнів різний  досвід і рівень розвитку, одним  одна й та ж справа дається  легко, іншим набагато важче.  Необ'єктивність при оцінюванні  призводить до конфліктів.

3. Опора робиться  на громадську думку. Вплив  заохочення ефективний, якщо думка  педагога збігається з думкою  дітей.

4. Гласність. Передбачає  оприлюднення результатів (особистих  досягнень учня, підсумків змагання) на кожному етапі. Засоби, що  сприяють гласності: шкільне радіо,  преса, збори тощо.

5. Врахування вікових  та індивідуальних особливостей  учнів. Діти молодшого шкільного  віку мають більшу потребу  в заохоченні, схваленні вчинків,  ніж старшокласники.

Покарання має бути гуманним, таким, що не ображає людську  гідність, ґрунтуватися на добродушності  педагога і повазі до особистості  дитини. Воно повинне викликати в  учня переживання, почуття провини, докори совісті, прагнення змінити  поведінку, підвищувати його відповідальність за власну поведінку, зміцнювати дисциплінованість, розвивати несприйняття негативного, здатність протистояти негідним бажанням.

31.Дайте характеристику методів  самовиховання.

Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання негативних.

Самовиховання починається  з самоусвідомлення — усвідомлення людиною себе як особистості, свого  місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) внутрішньої діяльності людини. Головною при цьому є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети, установок, мотивів  поведінки, практичних завдань.

Самопізнання

Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутрішнього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості.

Важливим етапом у процесі  самопізнання є самовизначення учнем  своєї спрямованості, темпераменту, характеру, здібностей.

Самовизначення спрямованості (передбачає з´ясування життєвих цілей, ідеалів, ціннісних орієнтацій («В якій галузі вважаю себе знавцем?», «Які блага  хочу мати, яке становище посісти?», «Чого не вистачає для задоволення  життям?»), провідних потреб («Чого  найбільше прагну?», «Які в мене інтереси, звички?») і мотивів поведінки.

Самовизначення темпераменту здійснюють за системою показників, розроблених  на основі вчення І. Павлова, вважаючи темпераментом індивідуально-типологічну  характеристику людини, що виявляється  у силі, напруженості, швидкості  та врівноваженості перебігу психічних  процесів. Кожен учень може визначити  тип темпераменту, внести корективи  в свою поведінку. Аналізуючи темперамент, слід звертати увагу на те, що перешкоджає  учневі в навчанні, спілкуванні з  людьми.

Самовизначення характеру  передбачає з´ясування найзагальніших його властивостей: сили (уміння добиватися поставленої мети, переборювати труднощі, відстоювати переконання, виявляти мужність), слабкості (легкодухість, вагання, нерішучість, нестійкість поглядів, піддатливість) оригінальності (своєрідність особистості), цільності (комплекс ставлень людини до різних проявів життя, єдність  слова і діла), твердості (послідовність, наполегливість у досягненні мети, обстоювання поглядів).

Характер — комплекс психічних особливостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, ставленні до суспільства, праці, колективу, до себе.

Самовизначення здібностей охоплює з´ясування особливостей і  видів мислення: технічного (сприяє вирішенню технічних завдань), наукового (виявляється у вирішенні теоретичних, наукових проблем), художнього (художнє  відображення навколишнього світу); розумових дій (аналізу, синтезу, абстрагування, узагальнення тощо); дієвості знань (вміння застосовувати, збагачувати знання); виду пам´яті: рухової (відтворення  рухів), музичної (відтворення музичних творів), емоційної (пам´ять на почуття), образної (пам´ять на уявлення, картини  природи, звуки, запахи) тощо.

Здібності — потенційні можливості людини, які забезпечують їй більш високі, ніж в інших людей, показники в діяльності.

Збагачення знань особистості  відбувається через самоосвіту, чому сприяють систематичне читання, опора  на результати освіти, здобуття нових  знань, вдосконалення розумових  здібностей, умінь і навичок шляхом самостійної роботи.

Самоосвіта — процес набуття знань у процесі самостійної роботи поза систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі.

Вона не лише збагачує знаннями, але й сприяє виробленню навичок  ефективного використання їх. При  самоосвіті джерелами здобуття знань  є наукова література, пізнавальне  спілкування з товаришами, дорослими, засоби масової інформації, екскурсії, робота на комп´ютері.

Самопізнання як складний процес внутрішньої роботи над собою  передбачає такі його методи, як самоспостереження, самокритика, самоаналіз.

1. Самоспостереження. Виявляє  себе як спостереження індивіда  за своїми діями, вчинками, думками,  почуттями. Ґрунтується на загальній  спостережливості. З урахуванням  цього педагог повинен формувати  в учнів здатність бачити переживання  людей (як проявляється горе, радість,  задума та ін.), розуміти їх.

2. Самокритика. Означає  вона процес опрацювання результатів  самоспостереження за допомогою  самоаналізу і самооцінки. Дитина  не тільки розмірковує, а й  критично оцінює себе, своє становище  в суспільстві, природі, колективі,  в сім´ї, у стосунках з учителями.  Критична самооцінка буває емоційною,  недостатньо об´єктивною. В одних  випадках вона взагалі відсутня, в інших переважає комплекс  неповноцінності. Діти критично  осмислюють свою поведінку та  внутрішній світ за допомогою  внутрішнього монологу (інтроверти), задушевної бесіди з друзями  (екстраверти). Внаслідок самокритики  відбувається наближення індивіда  до об´єктивної самооцінки.

3. Самоаналіз. Охоплює аналіз  власних думок, почуттів тощо. Він є ефективним методом з´ясування  причинно-наслідкових зв´язків у  діях і вчинках. Адже одна  і та сама дія може бути  результатом різних спонукальних  сил (якостей особистості, способу  життя, стресового стану). Людина  завжди має зосереджуватись на  головній причині, яка зумовлює  певну поведінку. Прагнення до  самоаналізу допомагає особистості  орієнтуватись у життєвому середовищі, самостверджуватись, посилює у поведінці  владу розуму над емоціями, комплексами,  інстинктами.

Самоставлення

Самоставлення — ставлення людини до самої себе.

Ставлення до себе може бути глобальним (самоповага) і частковим (аутосимпатія, самосимпатія).

Самоповага — особисте оцінне судження, виражене в позитивному ставленні індивіда до самого себе.

Будучи наслідком розумових  операцій (аналізу, синтезу, порівняння), вона формується на основі усвідомлення особистістю своїх чеснот, результатів  діяльності, ставлення оточуючих, виявляється  в самооцінці.

Самооцінка — оцінювання особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей.

Вона є важливим регулятором  поведінки. Від самооцінки залежать взаємини людини з її оточенням, її самокритичність, самовимогливість, ставлення  до своїх успіхів і невдач. Впливає  на ефективність діяльності людини і  подальший розвиток її особистості.

Самооцінка буває правильною (адекватною, коли думка людини про  себе збігається з тим, ким вона насправді  є) і неправильною (неадекватною, коли людина оцінює себе не об´єктивно, її думки  про себе різко розходяться з  тим, якою її вважають інші). За ступенем адекватності самооцінка буває об´єктивною, заниженою, завищеною.

Саморегуляція

Саморегуляція (лат. regulare — налагоджувати) — здатність людини керувати собою на основі сприймання й усвідомлення актів своєї поведінки та психічних процесів.

Контроль педагога за психічними станами дітей має переростати  в самоконтроль вихованця. Педагогічний вплив досягає мети, якщо перетворюється на самовплив, саморегуляцію дитиною  емоційної сфери та фізичного  стану організму.

 

Самовиховання є завершальним етапом шкільного виховання особистості. Цей процес супроводжуватиме її на наступних етапах саморозвитку і  самовдосконалення. Уміння адаптуватися, орієнтуватися в непередбачених життєвих ситуаціях, вступати в боротьбу із здавалось би непереборними обставинами  чи свідомо обходити небезпеки, вирішувати конфліктні ситуації за допомогою компромісів, не розгублюватись в екстремальних  життєвих ситуаціях тощо — саме до цього слід готувати дітей, озброюючи  їх методами самовиховання.

32.Як втілюються у методах  принципи виховання.

Принцип виховання  — це основа, вихідне положення, яке становить фундамент змісту, форм, методів, засобів і прийомів виховання. Принципи зумовлюються метою виховання.

Розглянемо сутність і вимоги основних принципів виховання.

1.Принцип народності передбачає єдність загальнолюдських і національних цінностей; забезпечення національної спрямованості виховання; оволодіння духовними багатствами свого народу: мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою; шанобливе ставлення до національних надбань тих народів, які мешкають в Україні.