Охаректеризуйте сутність виховання як суспільного явища та педагогічного процесу

Демократизація — усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця  як вищої суспільної цінності, визнання його права на свободу, розвиток здібностей і виявлення індивідуальності. Педагог  має також допомогти дитині глибоко  усвідомити взаємозв'язок між ідеалами свободи, правами людини і громадянською  відповідальністю.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. Принцип означає створення можливості для всіх молодих людей навчатися рідною мовою, спонукає виховувати в них національну гідність, національну свідомість, почуття етнічної приналежності до свого народу; відтворення в дітях менталітету свого народу, виховання їх як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи батьків.

Нові особливості цивілізаційного  розвитку (глобалізація, екологічні, мілітарні  загрози людству) орієнтують педагогічну  думку на осмислення реалій сучасного  буття під кутом зору виховання  особистості, на обґрунтування відповідних  принципів виховання.

20.Проаналізуйте можливості залучення дітей до надбань національної культури у процесі виховання.

Національне виховання має  суспільний характер. До нього причетні ім'я, найближче соціальне оточення - формальні й неформальні Об'єднання, громадські організації, засоби масової  інформації, заклади культури, релігійні  об'єднання та ін. Роль держави полягає  у координації виховних зусиль усіх інституцій суспільства, забезпеченні його єдності та пріоритету загальнодержавних (національних) інтересів.

Процес виховання органічно  поєднаний з процесом навчання молоді, опанування нею основ наук, багатства  національної й світової культури.

Гуманістичний характер виховання  передбачає побудову його змісту й  форм на основі глибокого розуміння  вихователем природи вихованців, їх індивідуальних рис і можливостей, поваги до особистості дитини, турботи про її гармонійний розвиток, встановлення взаємин співробітництва у навчально-виховному процесі.

Такий підхід передбачає ставлення  до кожного вихованця як до неповторної  особистості, суб'єкта вільного розвитку, визнання його прав, виходячи із сукупності знань про людину. У зв'язку з  цим першорядного значення набуває  діяльність соціальних і психологічних  служб, які здатні на професійному рівні  забезпечити диференціацію та індивідуалізацію виховних впливів.

Дана концепція має  на меті визначити пріоритетні завдання виховання у національній системі  освіти та основні напрями їх реалізації на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна й національно свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку і самовдосконалення.

Головна мета національного  виховання - набуття молодим поколінням і соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних  взаємин, формування у молоді, незалежно  від національної приналежності, рис  громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Мета національного виховання  конкретизується через систему  виховних завдань, що є загальними не тільки для усіх виховних закладів, а й для всього суспільства  в цілому:

- забезпечення умов для  самореалізації особистості відповідно  до її здібностей, суспільних  та власних інтересів;

- відхід від уніфікації  в процесі виховання, від орієнтації  на «усередненого» вихованця;

- формування національної  свідомості і людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати  задля розквіту держави, готовності  її захищати;

- виховання правової культури: поваги до Конституції, законодавства  України, державної символіки,  знання та дотримання законів;

- забезпечення духовної  єдності поколінь, виховання поваги  до батьків, старших, культури  та історії рідного народу;

- формування мовної культури, оволодіння і вживання української  мови;

- виховання духовної культури  особистості та створення умов  для вироблення нею власної  світоглядної позиції;

- утвердження принципів  загальнолюдської моралі: правди, справедливості, милосердя, патріотизму, доброти  та інших доброчинностей;

- культивування кращих  рис української ментальності - працелюбності,  індивідуальної свободи, глибокого  зв'язку з природою, толерантності,  поваги до жінки, любові до  рідної землі;

- формування почуття господаря  й господарської відповідальності, підприємництва та ініціативи, підготовка  дітей до життя в умовах  ринкових відносин;

 

- забезпечення повноцінного  розвитку дітей і молоді, охорона  й зміцнення їх фізичного, психічного  та духовного здоров'я;

- формування соціальної  активності та відповідальності  особистості через включення  вихованців у процес державотворення,  реформування суспільних стосунків;

- забезпечення високої  художньо-естетичної культури, розвиток  естетичних потреб і почуттів;

- вироблення екологічної  культури людини, розуміння необхідності  гармонії її відносин з природою;

- прищеплення глибокого  усвідомлення взаємозв'язку між  ідеями індивідуальної свободи,  правами людини та її громадянською  відповідальністю;  

- спонукання вихованців  до активної протидії проявам  аморальності, правопорушенням, бездуховності,  антигромадській діяльності.

. 21.Розкрийте найважливіші закономірності виховання.

У виховному  процесі виявляються такі закономірності.

Виховання органічно пов'язане із суспільними  потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова  незалежної держави Україна потребує формування в підростаючого покоління  національної свідомості, любові до своєї  Вітчизни, до рідної мови, до свого народу, його традицій, історії та культури.

Людина  виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Недарма кажуть, що виховує  все: і люди, і речі, і явища. Важлива  роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.

Процес  виховання відбувається найуспішніше в природному для нього національному  річищі з урахуванням менталітету  вихованця. З огляду на це, дитину мають  оточувати рідна мова, природа, національна  культура, звичаї, традиції тощо.

Результати  виховання залежать від виховного  впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокрема, стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних  орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування. Діяльність — головний чинник єдності  свідомості та поведінки під час  здійснення учнем певних видів діяльності (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).

Ефективність  виховання залежить від ставлення  особистості до навколишньої дійсності  взагалі та до спрямованих на неї  педагогічних впливів зокрема. Сформовані у процесі виховання погляди  і переконання, мотиви поведінки  визначають позицію вихованця щодо спрямованих на нього педагогічних впливів. У разі несприйняття цих  впливів проводять спеціальну виховну  роботу і лише згодом здійснюють позитивний виховний вплив.

Ефективність  виховного процесу залежить від  стосунків в учнівському колективі. Здорова морально-психологічна атмосфера  в колективі сприяє формуванню у  дітей позитивних моральних якостей, відбувається процес взаємовиховання. і навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу, якщо там  немає належного порядку, відбувається взаємна деморалізація його членів.

Ефективність  виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням, тобто  коли поєднується виховання і  самовиховання.

Ці закономірності необхідно враховувати під час  створення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педагогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти  поставленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плануванні, організації, оцінюванні процесу виховання) перетворити можливість, що випливає із закономірних зв'язків, на дійсність.

22.Доведіть залежність  ефективності виховання від умов  мікро- та макросередовища.

Уплив середовища на особистість здійснюється через  найближчі умови й чинники  безпосереднього оточення людини, через  мікросередовище, що є складовим  елементом загального соціального  середовища. У зв’язку з цим  соціологи вважають за необхідне  вказати на те, що характер впливу загальних  умов соціальної дійсності на особистість  залежить від ступеня відповідності  відносин, існуючих між мікро- і макросередовищами. Залежно від цього мікросередовище  буде або стимулом, яке забезпечує адекватність впливу загальних умов на формування й розвиток особистості, або перешкодою для цього процесу. До того ж мікросередовище може посилювати або, навпаки, послаблювати детермінуючий  вплив загальних умов, тобто відповідно впливати на дієвість вимог, які висуває  суспільство. Причина цього явища  полягає у тому, що кожне мікросередовище  по-своєму переробляє вплив зовнішніх  соціальних умов і тим самим може видозмінювати характер цих вимог  до особистості, надавати їм різну спрямованість  і навіть перекручувати їх зміст. Елементи соціального середовища, крім того, можуть впливати на людину безпосередньо  або опосередковано, цілеспрямовано або стихійно, випадково або закономірно, носити постійний, стійкий або тимчасовий характер. Нарешті, вони мажуть впливати на формування і розвиток особистості  позитивно або негативно [2,79].

Отже, мікросередовище  є відображенням основних рис  загальних умов реальної дійсності, тобто макросередовища, однак між  ними можливі протиріччя і навіть конфлікти, які накладають певний відбиток на якісні ознаки особистості.

Крім того, суперечності можуть виникати й між мікросередовищем і людиною, якщо умови найближчого  оточення не здатні повною мірою забезпечити  її потреби [5, 546-547].

За визначенням  сучасної соціології, ефективність впливу соціального середовища на формування і розвиток особистості залежить від певних його особливостей.Так, однією з найважливіших особливостей соціального  середовища вважається рівень і характер наданих ним можливостей для  прояву потенцій особистості, задоволення  її потреб та інтересів. А це, як відомо, досягається економічними, соціально-політичними, культурними умовами життя людини.

На формування особистості  впливають такі параметри соціального  середовища: рівень єдності й цілісності його складових елементів, що передбачає тенденцію зближення усіх сфер суспільного  життя, підвищення рівня їх взаємозалежності й рівномірності розвитку.

Цілеспрямоване  формування суспільно необхідних якостей  особистості зумовлює відповідну організацію  виховного процесу, рівень якого  безпосередньо визначається науково-теоретичним  осмисленням умов управління ним. Чим  вищий рівень наукового управління суспільними процесами, тим нижча  стихійність у соціальному розвитку і впливі соціального середовища на особистість.

Ефективність вирішення  стратегічних завдань, пов’язаних з  цілеспрямованим формуванням і  розвитком молоді, знаходиться, таким  чином, у безпосередній залежності від науково обґрунтованого підходу  до включення у виховний процес потенційних  можливостей сукупності умов і чинників соціального середовища як єдиного  виховного простору.

23.Методи і прийоми  виховання.Вимоги щодо вибору  методів і прийомів виховання.Визначте  групи методів виховання у  відомих вам класифікаціях.

Під методами виховання слід розуміти сукупність специфічних способів і прийомів виховної роботи , які  використовуються в процесі різноманітної  діяльності учнів для розвитку у них потребно - мотиваційної сфери , поглядів і переконань , вироблення навичок і звичок поведінки , а також для його корекції і вдосконалення з метою формування особистісних властивостей і якостей. 
   В якості основних виступають такі методи виховання: 
   - Переконання , 
   - Позитивний приклад , 
   - Вправа ( привчання ) , 
   - Схвалення , 
   - Засудження , 
   - Вимога , 
   - Контроль за поведінкою , 
   - Перемикання на інші види діяльності . 
 
   Методи визначають конкретні шляхи реалізації цілей виховання , підвищення ефективності організаційних форм .   

Методи виховання мають  прийоми (сукупності конкретних дій  в структурі методу ) , серед яких виділяють созидающие (похвала , прохання , довіра тощо) і гальмуючі (натяк , недовіра , осуд та ін.) 
   Сучасні педагоги виділяють кілька груп методів * , поклавши в їх основу цілісну структуру діяльності , яка включає усвідомлення процесу діяльності , її організацію , стимулювання діяльності , контроль і аналіз результатів . 
   До I групи належать методи формування свідомості особистості . В їх основі лежить слово педагога , за словами В. Сухомлинського - той місток , через який наука виховання переходить у мистецтво , майстерність. У цій групі виділяють переконання (вплив на свідомість , почуття, волю особистості) , основними формами розвитку якого є бесіди , лекції , диспути , зустрічі , конференції та ін , а також особистий приклад - цілеспрямоване і систематичне вплив викладача на студентів силою особистого прикладу , а також всіма видами позитивних прикладів як зразків для наслідування , ідеалу в житті. 
У II групу входять методи організації та формування досвіду суспільної поведінки , за допомогою яких формуються вміння , виробляються звички , навички , створюються умови для формування позитивних внутрішньоколективних взаємин , прищеплюються елементи моральної етикету . До них відносяться: 
1) педагогічні вимоги : пряме ( характеризується такими ознаками , як інструктивні , рішучість , і проявляється у вигляді вказівок , можливо , наказу) і опосередковане ( спирається на сформованість у вихованців мети , переконань і проявляється у вигляді прохання , ради , натяку та ін ) ; 
2 ) громадська думка колективу; 
3) метод привчання - організація планомірного і регулярного виконання вихованцями певних дій з метою їх переходу у форми суспільної поведінки ; 
4) створення виховують ситуацій ( спеціально створених педагогічних умов) . 
   У III групу входять методи стимулювання діяльності та поведінки. До них відносяться методи заохочення , осуду. 
   IV група охоплює методи контролю і самоконтролю , самооцінки діяльності та поведінки. Володіючи системою методів виховання , педагог може в кожному конкретному випадку вибрати ті з них , які , на його думку , будуть самими раціональними . 
   Як писав В. Сухомлинський , найкращий метод - той , що йде від душі педагога . Він підкреслював: " Виховуємо ми не тими чи іншими методами або прийомами , а особистістю. Без одухотворення живою думкою і пристрастю педагога метод залишається мертвою схемою " 
   Однак методи виховання не можна вибирати довільно. Будучи дуже гнучким і тонким інструментом дотику до особистості , метод виховання завжди звернений до колективу , використовується з урахуванням його динаміки , зрілості , організованості . Це означає , що вибір методів підкоряється ряду закономірностей і залежностей , серед яких першорядне значення мають мета , зміст і принципи виховання , конкретна педагогічна завдання та умови . 
   
Методи виховання - ті практичні дії педагога та учня , які сприяють передачі , засвоєння та використання змісту виховання як суспільного досвіду. Відрізнити методи виховання від інших практичних дій педагогів і учнів можна , володіючи їх ознаками . 
  По-перше , до методів відносяться тільки ті дії , які взаємопов'язувати педагога та учня , тобто бінарні , двоїсті за своєю суттю. 
  По-друге , ті дії , за допомогою яких перетворюється зміст засвоюваного досвіду для його більш швидкого , економного та продуктивного засвоєння . 
  По-третє , ті дії , за допомогою яких регулюється і стимулюється розвиток учнів і педагогів. 
Наявність в учнів своєї зони самовиховання , самоосвіти , самонавчання передбачає присутність в учня і своїх методів і прийомів здійснення цих процесів. 
  Кожен метод ділиться на методичні прийоми . Метод бесіди , наприклад , ділиться на такі прийоми , як питання і відповіді , показ і переконання , вступне слово і висновок. 
  Методів виховання надзвичайно багато. За скромними підрахунками , основних загальноприйнятих методів не менше п'ятисот . Використовувати окремі методи, що не усвідомлювати при цьому системи важко , а часом і неможливо. Про це говорить бідний вибір методів , застосовуваних на практиці. Систематика методів також потрібна для кращого запам'ятовування . 
  До цих пір найбільш поширеним класифікатором методів є той , який поділяє їх за джерелами передачі змісту. Це словесні , практичні та наочні методи . Це найпростіша і доступна класифікація , широко застосовувана на практиці. 
  
I група 
 
словесні методи 
 
Розповідь , бесіда , інструктаж і ін 
 
II група 
 
практичні методи 
 
Вправа , тренування , самоврядування та ін 
 
III група 
 
наочні методи 
 
Ілюстрування , показ , пред'явлення матеріалу та ін 
 
 Класифікація методів за джерелами пізнання 
  Інша класифікація методів побудована на основі найпростішої структури особистості: методи формування свідомості , поведінки і почуттів. Це теж широко поширене ділення . 
I г 
руппа 
 
Методи формування свідомості 
 
Розповідь , бесіда , інструктаж , показ , ілюстрування та ін 
 
II група 
 
Методи формування поведінки 
 
Вправа , тренування , самоврядування та ін 
 
III група 
 
Методи формування почуттів ( стимулювання ) 
 
Схвалення , похвала , осуд і др 
 
 Класифікація методів на основі структури особистості 
 
Класифікація методів виховання допомагає виявити загальне і особливе , істотне і випадкове , теоретичне і практичне і тим самим сприяє доцільному і більш ефективне їх використання , допомагає зрозуміти призначення та характерні ознаки , притаманні окремим методам . 
Виходячи з вищесказаного , пропонуємо систему загальних методів виховання: 
• методи формування свідомості особистості ( розповідь , бесіда , лекція , диспут , метод прикладу) ; 
• методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки особистості ( привчання , метод створення виховують ситуацій , педагогічне вимога , інструктаж , ілюстрації та демонстрації ) ; 
• методи стимулювання і мотивації діяльності та поведінки особистості (змагання , пізнавальна гра , дискусія , емоційний вплив , заохочення, покарання тощо); 
• методи контролю , самоконтролю і самооцінки у вихованні . 
  
  Методи формування свідомості учнів призначені для того , щоб передавати інформацію від педагога до учневі і назад. Свідомість як знання і розуміння - це основа світогляду , поведінки , відносин , це інтелектуальна база професійної діяльності . Чим багатше , повніше , глибше , об'єктивніше і варіативні отримана інформація , тобто досвід поколінь , тим професійніше починає діяти майбутній робочий , тим інтенсивніше йде його загальний розвиток . 
  З цієї групи методів найбільш поширені бесіда , інструктаж , розповідь , показ , пояснення. Кожен з них має свої переваги і недоліки. 
  Так можна розглянути кожен метод і виявити, що будь-який з них має певні можливості , свою зону впливу . 
  Методи формування поведінки та діяльності - це практичні методи . Людина - суб'єкт діяльності, у тому числі і пізнавальною. Тому в процесі пізнання він не тільки споглядач , а й діяч. До методів формування поведінки відносяться : включення в діяльність , гра , опора на досвід , доручення , вимога , ритуал , примус , самоврядування , самообслуговування , змагання, змагання , тренування , вправу і ін Дані методи використовуються безпосередньо для формування поведінки , але побічно вони впливають і на формування свідомості людини. Методи формування почуттів , тобто стимулювання пізнання і діяльності , мають допоміжний характер і використовуються в єдності з методами формування свідомості та діяльності . Стимулювати - значить спонукати, прискорювати , покращувати якість пізнавальної та трудової діяльності , створювати для неї сприятливі умови. До таких стимулюючим методів належать заохочення , осуд , створення ситуацій успіху , опора на позитивне в людині , контроль , самоконтроль , оцінка і самооцінка та ін 
  пізнавальної , трудової та інших видів діяльності учнів , а також перевірки ефективності використовуваних методів . Методи контролю пізнавальної та виробничої діяльності дещо різні. Методи контролю пізнавальної діяльності - це усне опитування (індивідуальний , фронтальний ) , перевірка зошитів , самостійна (контрольна ) робота , лабораторний контроль залік , іспит і ін З їх допомогою , як правило виявляється рівень навченості учнів . Методи контролю трудової діяльності - це контроль обмірними приладами , контроль за допомогою практичного застосування ( виготовленої деталі , відремонтованого верстата ) , а також створення відділу технічного контролю і т. д. Є методи контролю результатів позанавчальної виховної діяльності: метод експертних оцінок , громадська думка , анкетне опитування , бесіда , методи діагностики рівня вихованості учнів і т. д. 
 
Методи формування свідомості особистості : бесіда ; розповідь ; лекція ; дискусія ; метод прикладу . 
  Методи формування свідомості учнів призначені для того , щоб передавати інформацію від педагога до учневі і назад. Свідомість як знання і розуміння - це основа світогляду , поведінки , відносин , це інтелектуальна база професійної діяльності . Чим багатше , повніше , глибше , об'єктивніше і варіативні отримана інформація , тобто досвід поколінь , тим професійніше починає діяти майбутній робочий , тим інтенсивніше йде його загальний розвиток . 
  З цієї групи методів найбільш поширені : 
  - Бесіда , 
  - Розповідь , 
  - Пояснення , 
  - Лекція , 
  - Дискусія , 
  - Метод позитивного прикладу . 
  Як , правило ці методи використовуються комплексно , наприклад , під час виховної лекції чи бесіди доцільно наводити позитивні приклади . 
Розповідь - це послідовний виклад переважно фактичного матеріалу , здійснюване в описовій або оповідної формі. Він широко застосовується у викладанні гуманітарних предметів , а також при викладі біографічного матеріалу , характеристиці образів , описі предметів , природних явищ , подій суспільного життя. До розповіді як методу педагогічної діяльності пред'являється ряд вимог: логічність , послідовність і доказовість викладу; чіткість , образність , емоційність ; врахування вікових особливостей , в тому числі щодо тривалості (10 хвилин в початкових класах і 30 хвилин у старших ) . 
Якщо за допомогою розповіді не вдається забезпечити ясне і чітке розуміння в тих випадках , коли необхідно довести правильність будь-яких положень (законів , принципів , правил , норм поведінки тощо) , застосовується метод пояснення . Для пояснення характерна доказова форма викладу , заснована на використанні логічно пов'язаних умовиводів , що встановлюють істинність даного судження. У багатьох випадках пояснення поєднується зі спостереженнями учнів , з питаннями вчителя до учнів і учнів до вчителя і може перерости в бесіду. 
Бесіда як метод виховання використовувалася з давніх часів. У середні століття широко застосовувалася так звана катехізична бесіда як відтворення питань і відповідей за підручником або формулювань вчителя. У сучасній школі в такому вигляді бесіда практично не використовується. Це питально-відповідний метод активної взаємодії педагога та учнів . 
Основне в бесіді - це ретельно продумана система питань , поступово підводять учнів до отримання нових знань . Готуючись до бесіди , вчитель , як правило , повинен намічати основні , додаткові , навідні , уточнюючі питання . Індуктивна бесіда зазвичай переростає в так звану евристичну , оскільки учні від приватних спостережень приходять під керівництвом вчителя до загальних висновків . При дедуктивному побудові бесіди дається спочатку правило , загальний висновок , а потім організується його підкріплення , аргументування . 
Найбільше поширення бесіди отримали у виховній практиці . При всьому багатстві та розмаїтті змісту бесіди мають своїм основним призначенням залучити самих учнів до оцінки подій , вчинків , явищ суспільного життя і на цій основі сформувати у них адекватне ставлення до навколишньої дійсності , до своїх цивільних , політичним і моральним обов'язків . При цьому переконує сенс обговорюваних в ході бесіди проблем буде значно вище , якщо вони знаходять опору в особистому досвіді дитини , у його справах , вчинках , діях. 
В основу бесіди повинні бути покладені факти , що розкривають соціальне , моральне або естетичний зміст тих чи інших сторін суспільного життя. В якості таких фактів , позитивних чи негативних , може виступати діяльність певної особи чи окреме її властивість , закріплене в слові моральне правило , узагальнений літературний образ , організований або спланований педагогічний зразок. Форма подачі окремих епізодів і фактів може бути різною , але вона неодмінно повинна наводити учнів на роздуми , результатом яких є розпізнавання певної якості особистості , що стоїть за тим чи іншим вчинком . Розпізнавання і правильна оцінка якостей особистості вимагає вміння виокремлювати мотиви і цілі поведінки людини і зіставляти їх з загальноприйнятими нормами , аналізувати факти , виділяти суттєві ознаки кожного засвоєного поняття , відволікати їх від всіх супутніх , але другорядних у даному випадку проявів личнос . 
Бесіда, як правило , починається з обгрунтування її теми , яке має підготувати учнів до майбутнього обговорення як до життєво важливого , а не надуманого справі . На основному етапі бесіди вчитель дає відправний початок , матеріал для обговорення , а потім так ставить питання , щоб учні вільно висловлювали свої судження , приходили до самостійних висновків і узагальнень. 
 
 
 
У заключному слові вчитель підсумовує всі висловлювання , формулює на їх основі найбільш раціональне , з його точки зору , рішення обговорюваної проблеми , намічає конкретну програму дій для закріплення прийнятої в результаті бесіди норми в практиці поведінки та діяльності учнів . 
Розповідь і бесіда підготовляють перехід до більш складного методу організації пізнавальної діяльності - до лекції . Лекцію як метод треба відрізняти від лекції як організаційного оформлення взаємодії педагога і учнів у навчально - виховному процесі . Лекція в школі багато в чому наближається до розповіді , разом з тим вона відрізняється більшою інформативно - пізнавальної ємністю , більшою складністю логічних побудов , образів , доказів і узагальнень , більшою тривалістю . Саме тому лекції застосовуються в основному в старших класах середньої школи , у вечірніх (змінних) школах , в технікумах і вузах. 
Акумулюючи в собі можливість розгорнутого і організованого в доступну форму систематичного викладу сутності тієї чи іншої проблеми соціально -політичного , морального, естетичного та іншого змісту , метод лекції широко використовується у позаурочній виховній роботі. Логічним центром лекції є якесь теоретичне узагальнення , що відноситься до сфери наукового пізнання. Конкретні факти , складові основу бесіди або розповіді , тут служать лише ілюстрацією або вихідним , відправним моментом . 
До методів виховання належать також дискусії та диспути , хоча з не меншою підставою їх можна розглядати і як методи стимулювання пізнавальної і в цілому соціальної активності вихованців 
Ситуації пізнавального спору , дискусії , при їх вмілої організації , привертають увагу школярів до різних наукових точок зору з тієї чи іншої проблеми , спонукають до осмислення різних підходів до аргументації . У той же час вони можуть бути створені і при вивченні звичайних недіскуссіонних на перший погляд питань, якщо учням пропонується висловити свої судження про причини того чи іншого явища , обгрунтувати свою точку зору на усталені уявлення . Обов'язкова умова дискусії - наявність щонайменше двох протилежних думок з обговорюваного питання . Природно , що в навчальній дискусії останнє слово має бути за вчителем , хоча це і не означає , що його висновки - істина в останній інстанції. 
На відміну від дискусії , де все-таки має бути прийняте усталене і приймається науковими авторитетами рішення , диспут як метод формування суджень , оцінок і переконань у процесі пізнавальної та ціннісно - орієнтаційної діяльності не вимагає певних і остаточних рішень . Диспут , як і дискусія , заснований на давно відкритій закономірності , яка полягає у тому , що знання, здобуті в ході зіткнення думок , різних точок зору , завжди відрізняються високою мірою узагальненості , стійкості і гнучкості . Диспут як не можна краще відповідає віковим особливостям старшокласника , формується особистість якого характеризується жагучим пошуком сенсу життя , прагненням не приймати нічого на віру , бажанням порівнювати факти , щоб усвідомити істину. 
Диспут дає можливість аналізувати поняття і доводи , захищати свої погляди , переконувати в них інших людей. Для участі в диспуті мало висловити свою точку зору , треба виявити сильні і слабкі сторони протилежної судження , підібрати докази, що спростовують помилковість однієї і підтверджують достовірність іншої точки зору. Диспут вчить мужності відмовитися від хибної точки зору в ім'я істини. 
Диспут вимагає ретельної підготовки як самого вихователя , так і учнів . Питання, винесені на обговорення , готуються заздалегідь , причому корисно залучити самих школярів до їх розробки та складання . За порадою А. С. Макаренка , вчителю на диспуті треба вміти сказати так , щоб вихованці відчули в його слові його волю , культуру , особистість. Справжній педагог не поспішає відкидати помилкові судження , не дозволить собі грубо втручатися в суперечку , безапеляційно нав'язувати свою точку зору. Він повинен бути делікатним і терплячим , пристрасним і гнівним , незворушним і іронічним. Така манера нікого не ображає і не принижує , не відбиває у школярів бажання брати участь у полеміці й відверто висловлювати свої погляди. Керівнику диспуту рішуче не підходить фігура замовчування і заборони . Всяка недомовленість залишає можливість для домислів , перекручених здогадів , неправильних тлумачень. Найбільш загальне призначення диспутів та дискусій - створити орієнтовну основу для творчих шукань і самостійних рішень. 
Метод позитивного прикладу - його сутність полягає у використанні кращих зразків поведінки і діяльності інших людей для порушення в учнів прагнення (потреби ) до активної роботи над собою , до розвитку і вдосконалення своїх особистісних властивостей і якостей і подолання наявних недоліків. 
Психологічною основою такого методу є наслідуваність . Ще Я. Коменський писав , вказуючи на виховну роль подражательности , що діти « вчаться раніше наслідувати , ніж пізнавати ». 
Психологічний механізм впливу наслідування полягає в тому . що діти переживають внутрішні протиріччя між досягнутим і необхідним рівнем розвитку , і у них з'являється потреба у вдосконаленні своїх особистісних якостей і рис . 
У процесі виховання використовуються найрізноманітніші приклади ( найкращі епізоди з життя великих людей; приклади добросовісної поведінки та навчання кращих учнів ) Однак, застосування позитивного прикладу кращих учнів не повинно зводитися до нудного моралізаторства . 
При використанні позитивного прикладу у вихованні істотне значення має врахування особливостей особистісного розвитку учнів . З віком у хлопців підвищується критичність в оцінці поведінки товаришів і дорослих. У їхніх очах тільки хороший вчинок заслуговує схвалення і наслідування. Це особливо відноситься до вчителів .