Організація науково-дослідної діяльнсті педагогів

Матеріально-технічний компонент  відповідає  за  забезпеченість  інноваційного середовища  відповідним  стандартним  обладнанням.

Ідейно-технологічний компонент визначає нормативні методики та технології досягнення прогнозованих результатів [7].

Безперечно, що всі ці компоненти повинні забезпечуватися внаслідок правильного і своєчасного функціонування дій адміністрації навчального закладу. Розглянемо детальніше роботу адміністрації по створенню інноваційного середовища в закладі освіти відповідно до вище розглянутих компонентів.

Суб’єктно-ресурсний  компонент  передбачає взаємопов’язану  цілеспрямовану  діяльність  як  представників адміністрації між собою,  так  і з  педагогами. А. Баранов,  Р. Шарафутдинов  наголошують, що  у  процесі  проектування  інноваційного освітнього середовища  і керівники навчального закладу і педагогічний колектив є рівними партнерами  та  розвиваються  у  якості працівників вже на інноваційному рівні.

Матеріально-технічний  компонент процесу створення інноваційного  середовища передбачає роботу керівництва, що полягає в організації та ефективним керування щодо функціонування у закладі освіти певної  інноваційної  інфраструктури до якої  належить: наявність науково-методичні установи, бібліотека, інформаційний центр, які в межах закладу спроможні подати допомогу працівнику освіти в реалізації інноваційних проектів [2].

Кожен освітній заклад повинен мати власний матеріально-технічний  потенціал  для  створення  інноваційного освітнього  середовища. Основна  увага  в  сучасних освітніх  закладах  приділяється  розвитку  інформаційного освітнього середовища за допомогою впровадження адміністрацією навчального закладу в освітній процес інформаційних технологій на всіх рівнях освіти.

Консолідація інформаційно-освітніх ресурсів у системі освіти, організація єдиного освітнього простору на базі використання  сучасних  комп'ютерних  технологій  незворотнім  чином  змінюють  сам  педагогічний  процес, його змістовну, організаційну і методичну основи. Отже саме на цьому адміністрація навчального закладу повинна зосередити свою увагу під час створення інноваційного середовища.

Адже це дозволяє педагогічному колективу: самостійно підвищувати рівень своєї компетентності; швидко виконувати пошук потрібної інформації; здійснювати динамічний та систематичний контроль за допомогою комп’ютерного тестування.

Ідейно-технологічний компонент формування інноваційного освітнього  середовища пов'язаний з технологізацією системи освіти. Технологізація навчально-виховного процесу має на меті  вдосконалення традиційного педагогічного процесу шляхом поопераційного застосування системи дій, операцій або процедур, що ґрунтуються на нових досягненнях науки і гарантують досягнення більш високого рівня професійної діяльності всіх працівників педагогічного колективу.

Відповідно до структури інноваційного середовища можна визначити основні умови його формування. Такими можуть бути:

• особистісно  орієнтовані  та  гуманістичні  підходи до  його  створення  з  урахуванням  партнерського співробітництва,  поваги  та  довіри  всіх  учасників навчально-виховного процесу;
• спрямування на розвиток і саморозвиток кожної особистості;
• робота в творчому пошуковому режимі;
• ефективне  використання  науково-методичних, матеріально-технічних  та  кадрових  можливостей навчального закладу;
• застосування інноваційних технологій.

По-друге розглянемо детальніше процес стимулювання педагога до самовдосконалення. Стимулювання розглядається переважно як спонукання особистості до активної діяльності (С. Гончаренко), як поштовх до конкретних дій (І. Підласий), як «надання поштовху, імпульсу думці, почуттю, дії» (О. Радугін), як «збудження людини до посиленої діяльності,  своєрідний  поштовх» (Ю. Бабанський,  З. Равкін). На  наш  погляд,  найбільш повно розкрила суть стимулювання  О. Акімова: «Стимули є засобами, під впливом яких потреби, відображені у свідомості особистості у формі  інтересів,  запитів, бажань, цілей,  визначають  мотиви  поведінки  та  діяльності,  направленість  мислення» [1, с. 25].

Вченими,  як  свідчить  аналіз  психолого-педагогічної  літератури, визначено етапи стимулювання навчально-пізнавальної діяльності, серед яких:

• переконання в неправильності попередніх форм поведінки і перевагах нових;
• радісні, оптимістичні емоції й переживання;
• включення в діяльність, формування нових якостей поведінки і її мотивів [6].

Залежно від характеру впливу на людину та етапу використання стимулюючих засобів можна виділяти такі види стимулювання:

• безпосереднє  стимулювання,  яке  спрямоване  на  постійне  спонукання  до активної діяльності людини. До прийомів, за допомогою яких реалізується цей вид, належать: заохочення, успіх, переконання тощо;
• опосередковане стимулювання, яке пов’язане  з посиленням уваги до  зовнішньої  діяльності,  а  через  неї  вже  відбувається  вплив  на  внутрішню,  тобто  змагання, погроза, осуд тощо;
• перспективне  стимулювання, що  пов’язане  з  реалізацією  реальних  цілей діяльності в майбутньому [7].

Адміністрація навчального закладу  має  виконувати основні функції, для того щоб стимулювати вчителя до самовдосконалення, а саме:  створити  атмосферу  творчого підходу до здобуття  знань; збудити прагнення до пошуку нового, сформувати потребу  особистості  в  самовдосконаленні.

Засобами  досягнення  цієї мети можуть виступати різні прийоми: постановка  навчально-пошукової  мети,  що  реалізується  в  проблемному  завданні; роз’яснення  значущості цього  завдання; окреслення поставленої педагогічної вимоги; змальовування перспектив цього завдання; оцінка результатів  діяльності;  створення  ситуації  успіху,  емоційно-моральних  ситуацій при досягненні кінцевого результату.

Спеціальне та планомірне використання цих засобів перетворює їх на організаційно-педагогічні умови стимулювання професійного  самовдосконалення педагогів, що сприяють формуванню пошуково-пізнавального  інтересу й утвердженню особистості педагога.

По-третє, застосування в управлінні сучасних підходів, а саме – розробка конкретної комплексно-цільової програми є безперечною умовою для розвитку творчо-пошукових якостей педагога.

Опишемо механізм програмно-цільового підходу в управлінні.

Цей підхід відпрацьований та перевірений на ефективність в управлінні виробничою сферою. Проте в управлінні педагогічними системами почав впроваджуватися лише у 90-ті роки. Саме цей період в управлінні позначився переходом від адміністративно-функціонального підходу до цільового.

Останнім часом широкого розповсюдження набув саме програмно-цільовий підхід до прийняття управлінських рішень (програмно-цільове управління), що базується на принципах системного підходу. Це обумовлено наявністю недоліків у ринковому саморегулюванні і державному втручанні в економіку, що породжують складні соціально-економічні проблеми. Програмно-цільове управління передбачає прийняття рішень на основі раніше підготовлених комплексних програм, які спрямовані на досягнення певних цілей.

Застосування програмно-цільового підходу зумовлене багатьма факторами: наявністю незадоволеного попиту на продукцію (роботи, послуги); надмірними витратами ресурсів і, як наслідок, виникненням негативних зовнішніх ефектів; потребою в структурних перетвореннях; реакцією на політичний тиск тощо.

Для програмно-цільового підходу головне те,  щоб досягалася мета, яка сформульована в колективі, яка спрямована на розв’язання актуальних проблем закладу освіти, яка виражає спільне прагнення та передбачає досягнення прогнозованих результатів.

Організаційною формою програмно-цільового підходу в управлінні є комплексні цільові програми і проекти, які дозволяють співвіднести ціле покладання, точніше визначити їх ієрархію з урахуванням наявних ресурсів, виділити пріоритетні з них і направити їх реалізацію на досягнення головною, або генеральною, цілі.

Поняття програма близько до поняття проект. Тому нерідко програмно-цільове управління називають управлінням за проектом. У програмно-цільовому управлінні проект виступає як структурний елемент великомасштабної програми національного характеру. Він конкретизує програму, містить докладніший перелік і характер робіт, необхідних для досягнення мети.

Завдання керівника програми полягають в тому, щоб отримати якомога більше найрізноманітніших проектів, що містять різні шляхи і засоби досягнення кінцевої мети, вибрати найбільш ефективні з них, які в рамках наявних ресурсів ведуть до мети найкоротшим шляхом. Існують технології відбору ефективних проектів (експертні, конкурсні) [21].

Особливе місце в їх числі займають науково-технічні програми. Як і будь-які інші комплексні програми, вони містять сукупність заходів, що передбачають досягнення певної мети (наукові відкриття, створення нових зразків техніки, нових технологій і т. д.) [26].

У комплексній науковій програмі повинні міститися відповіді на питання:

• яка головна мета програми;
• хто, яким чином і в які терміни її реалізовуватиме;
• які ресурси потрібні для реалізації програми і які джерела їх надходжень;
• хто, де, коли і як саме використовуватиме результати реалізованої комплексної програми.

Слід зазначити, що відповідь на останню групу питань не менш важлива, ніж виконання самої програми.

Загальними рисами всіх програм, незалежно від їх змісту, об'єму і т. д., є:

• їх спрямованість на мету, на кінцевий результат, підпорядкування всіх заходів і дій, здійснюваних в рамках програми, кінцевій меті, кінцевому результату, будь то результат господарський, політичний, науково-технічний і т. д.;
• наявність в програмі системи не тільки кількісних, але і якісних показників, оскільки далеко не всі запрограмовані соціальні цілі і кінцеві результати можуть бути виражені кількісно, піддаються вартісній оцінці;
• об'єднання в певних організаційних рамках під загальним керівництвом і управлінням всіх організацій, виконавців, незалежно від їх відомчої і територіальної приналежності від самого початку до закінчення робіт;
• чіткий розподіл має рацію, обов'язків і відповідальності між всіма організаціями, виконавцями, орієнтація виконавців і особливо керівників всіх рівнів на результат кінцевий і результати проміжні, такі, що є засобом, етапом, ланкою в досягненні кінцевої мети;
• строга і чітка координація і ув'язка функцій організацій, ланок як різних рівнів (по вертикалі), так і одного рівня (по горизонталі);
• гнучка система управління, що відповідає особливостям програми, максимально наближена до виконавців.

В цілому проектування і створення комплексів (комплексних програм) припускає:

• визначення мети;
• визначення можливих альтернатив;
• виділення ресурсів, необхідних для досягнення мети;
• проектування і створення системи управління і організації комплексу;
• створення механізму функціонування і управління комплексом.

Не менш важливими є стадії програмно-цільового управління, а саме:

• пізнавальна, інформаційна — вивчення ситуації, сьогодення і, можливо, майбутнього стану системи, виявлення проблем, ресурсів і перспектив — це перед цільова стадія;
• цільова — формулювання головної мети, її розчленовування на під цілі, будівництво «дерева цілей»;
• практично-стратегічна — вироблення стратегії реалізації мети, розробка і опис заходів, засобів і шляхів здійснення стратегії, досягнення мети;
• організаційна — створення системи як сукупності організацій, необхідних для досягнення мети, реалізація програми, формування органу управління системою організацій, що беруть участь в програмі;
• реалізаційно-практична — здійснення програми системою відповідних організацій;
• результуюча — підведення підсумків.

І остання умова, а саме використання механізмів рефлексивного управління.

Поняття «рефлексивне управління» введено в теорію і практику більше 30 років тому.

Під рефлексивністю розуміють системний принцип, який реалізується через функції самовідображення і саморозгортання системи. З використанням рефлексії людина може підніматися над буденністю і вважати себе чинним в ролі, функції іншої людини чи організації.

При використанні рефлексивного управління людина перетворюється на об'єкт управління, підпорядковується реактивному способу життєдіяльності.

При цьому під рефлексивним управлінням розуміють нав'язування керованого певної стратегії поведінки за рахунок передачі йому логічно вибудуваних підстав, з урахуванням яких він логічно формує «своє» рішення, зумовлене керуючим. Будь-які провокації і інтриги, маскування, розіграші, створення помилкових об'єктів і взагалі брехня в будь-якому контексті зумовлюють реалізацію рефлексивного управління […].

В основі рефлексивного управління лежить така якісна характеристика, властива тільки людині, а саме рефлексивна самоорганізація. Рефлексія «вмикається» у людини, коли вона відчуває труднощі. При цьому розвиток людини здійснюється тільки в тому випадку, коли вона, відчуваючи труднощі, робить спроби їх подолання. В іншому випадку вона не розвивається.