Шпаргалка по дисциплине "Історія України"

одним із найважливіших завдань  уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в єдину  Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між  Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР  і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. У відповідності  до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися  демократичні права і свободи. Цей  документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР  та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських  визвольних змагань.

За відносно короткий період свого  існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних  українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі політичні партії. Не було соціальних потрясінь.

43. Входження України  до складу СРСР.

Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної  небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного  союзу» Москва добилася злиття найголовніших  наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр  посилив намагання включити формально  незалежні республіки до складу РСФРР

Повернімося, однак, до періоду, що передував  створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР  з незалежними республіками»  передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був  так званий проект автономізації. Він  викликав енергійну критику з  боку більшості тодішнього керівництва  УСРР. Проти плану автономізації  виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип —  принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VII Всеукраїнському  з'їзді Рад було схвалено Декларацію  про утворення СРСР і проект  основ Конституції СРСР. З'їзд  звернувся до з'їздів Рад інших  радянських республік з пропозицією  невідкладно оформити створення  СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад  СРСР затвердив в основному  Декларацію про утворення СРСР  і Союзний Договір. Процес конституційного  оформлення тривав і далі. В  січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР  було остаточно затверджено Конституцію  СРСР. У ній права союзних республік  обмежувалися значно більшою  мірою, ніж у попередніх проектах  документів, пов'язаних зі створенням  СРСР. Принципи рівноправності і  федералізму практично поступилися  автономізації. Союзні республіки  стали адміністративними одиницями  СРСР.

44 Політика укранізації

У листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території  України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б). у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національних республіках. Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним  секретарем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особливо зловісну роль. Якраз при ньому політика українізації набула найбільшого розмаху.

Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців  серед службовців державного апарату  в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

 

 

45.Соціалістична індустріалізація

Ще ніколи в історії будь-яке  суспільство не робило спроби здійснити  величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX ст. на спорудження  кількох десятків індустріальних підприємств  на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради щороку будували сотні заводів. Але такі досягнення потребували мобілізації всіх без  залишку сил робітників.

. Робітникам, які досягли найбільшої  продуктивності, присвоювали звання  «Героя Соціалістичної Праці». За  виконання плану змагалися заводи, міста й навіть республіки. Значною  мірою ці методи мали успіх.  Багато робітників і особливо  членів партії та комсомолу  пишалися своїми здобутками і  з готовністю присвячували себе  виконанню завдань, поставлених  партією. До тих. хто працював  із меншим ентузіазмом. застосовували  примусові заходи. Запізнення, прогули,  недбале ставлення до обов'язків  стали карними злочинами, за  які можна було поплатитися  продовольчою карткою  житлом чи навіть бути ув'язненим ,у сибірських трудових таборах.

Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати план і працювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснювалася  злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що шалений темп будівництва нерідко  супроводжувався разючим безладдям, невмілістю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожніми через нестачу обладнання, часто неправильно сплановані корпуси перешкоджали монтажу механізмів.

Комуністичний провід України мав  власні підстави критикувати кампанію індустріалізації. Після першої п'ятирічки його участь у розробці наступних  планів практично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкладень у господарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характер промислового розвитку їхнього краю. Московські плановики поставили перед Україною завдання видобувати сировину, в той  час як російська промисловість  монополізувала виробництво готових  виробів, особливо товарів споживання, які потім ввозилися знову  на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українських економістів  скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією та Україною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Україні дуже нерівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд із подальшим  розширенням традиційних промислових  районів Донбасу та Придніпров'я  тривав економічний застій на густозаселеному  Правобережжі.

Не був винятком у цьому відношенні й другий п'ятирічний план на 1933-1937 pp., до якого було включено ряд нереальних, економічно необгрунтованих завдань, які не були виконані. Досягти рівня, передбаченого першим і другим п'ятирічними планами, чорна металургія і тракторобудування змогли лише в 1949 p.

 

46.Коликтивізація с\г. Голодомор

Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов’язували з переходом  сільського господарства на засади колективного виробництва. На ХV з’їзді ВКП(б) у 1927 році було взято курс на кооперування сільського господарства. Він передбачав:

- добровільність;

- поступовість;

- різноманітність форм кооперації;

- поступовий перехід від нижчих до вищих форм кооперації;

- врахування місцевих умов;

- фінансову та матеріальну підтримку міста.

В умовах кризи хлібозаготівлі 1928 року Сталін висунув лозунг суцільної  колективізації. Метою цієї політики було: прискорити процес індустріалізації за рахунок коштів, одержуваних із села, вирішення проблеми забезпечення держави хлібом, ліквідація куркулів як класу.

Для проведення суцільної колективізації визначались такі заходи:

- згортання непу з 1928 року;

- Заміна продподатку насильницьким вилученням хліба;

- Заборона вільної торгівлі (початок 1930 року, введення карток);

- Особиста політика щодо куркуля (податок на 50% вище ніж у селянина);

-Широка пропагандистська компанія та усунення партійних та державних керівників з посад за “легковажність”. 

- “розкуркулення”.

Наслідками колективізації були: дезорганізація сільськогосподарського виробництва, порушення балансу розвитку промисловості  та сільського господарства, зниження показників виробництва сільськогосподарської  продукції, знищення кваліфікованої частини  селянства.

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів  колективізації - голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в  аграрній політиці радянсь­кої влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно об­грунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей го­лодомор був безсумнівно  штучним і класифікується як радянсько-більшо­вицький геноцид проти українського народу.

 

 

47.Політичні процеси  й репресії наприкінці 20-х —  у 30-ті роки

Наприкінці 20-х років сталінський  тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім  прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу . У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася починаючи з років громадянської війни і каталізувалася в період колективізації та досягла апогею у 1937 p У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво).

Для виправдання репресій Сталін висунув  тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму

Першим політичним процесом стала  так звана «Шахтинська справа» (1928 р.). За неї були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому  шкідництві, організації вибухів  на шахтах, злочин них зв'язках з  колишніми її власниками,. Загалом  цей процес мав на меті списати  на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади,

Через два роки після завершення «шахтинської справи» було організовано новий процес, спрямований проти  шкідницької організації — буржуазно-кадетської «Промислової партії». Вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. Цей процес, як і «шахтинську справу», також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші  неполадки в роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних  працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок  чого їх було засуджено до різних строків  ув'язнення.

Одним з перших в Україні був  політичний процес у справі «Спілки  визволення України» (СВУ), на лаві підсудних  опинилося, в основному представники української інтелігенції, їх звинувачували  в підготовці терористичних актів, шкідництві, намаганні повалити радянську  владу, відокремити Україну від  СРСР, сприянні іноземній інтервенції  в Україну.

Масштаби репресій значно зросли після  вбивства С. Кірова — одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна  було прийнято постанову ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про  підготовку або здійснення терористичних  актів», яка ліквідувала будь-які  гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ.

Репресії сталінського режиму завдали  відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

 

48.Західноукраїнські землі  в 1921-1939 роках

Згідно з ризьким мирним договором (1921), рішенням ради послів великих держав Заходу (1923) Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Галичина були включені до складу Польщі. Влада провадила щодо українського населення політику експлуатації, колонізації, асиміляції, нехтування правами і  свободами. Населені українцями землі  польська адміністрація тримала  на становищі недорозвиненої аграрної окраїни, яка постачала у польські воєводства дешеву сировину, купуючи  натомість дорогі готові вироби.

Найбільшою, найбагатшою та найвпливовішою організацією західних українців лишалася греко-католицька церква. Вона мала власну політичну Українську католицьку національну партію. Своїм досягненням у міжвоєнний період завдячує митрополитові Андрію Шептицькому.

Таким чином, Галичина залишилася аграрно-сировинним додатком Польщі у міжвоєнний період. Суспільно-політичне життя краю характеризувалося наростанням  конфронтації між корінним українським  населенням краю та польською владою, що провадила жорстку колонізаційну  політику.