Шпаргалка по дисциплине "Історія України"

 

 

20 ГЕТЬМАНУВАННЯ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Хмельницький Богдан Михайлович (близько 1595—27.07.1657) — видатний український політичний і державний діяч,полководець, гетьман України (1648—1657 рр.), засновник української гетьманської держави.

У грудні 1647 року Богдан подався на Запоріжжя. Тут 19 квітня 1648 року був  обраний козацькою радою гетьманом. Звідси звернувся він до всіх знедолених виступити на боротьбу з панами. На його заклик з усієї України  почали сходитися невдоволені та бідні люди.Вже 22 квітня 1648 року він виступив за свободу України. Перед цим кроком Хмельницький, як дипломат заручився підтримкою кримського хана, який пообіцяв йому допомогу. З того часу татари були союзниками Богдана Хмельницького на протязі усієї визвольної війни. Та вже на початку травня повстанське військо під проводом Богдана Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем розгромили армії Потоцького та Калиновського. І це були тільки перші перемоги у визвольній війні. Були виграні битви під Пилявцями (1648 р.), під Зборовом (1649 р.), під Батогом (1652 р.), під Жванцем (1653 р.). Та незважаючи на поразку через ханську зраду під Берестечком (1651 р.), Богдан Хмельницький проявив себе у цих битвах справжнім новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління на Україні. Він багато сил доклав до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Ніхто як до нього, так і після нього не вмів так уміло використовувати суперечності між Польщею, Османською імперією та іншими країнами.

Богдан Хмельницький прагнув об’єднання України з Росією. Про це свідчать понад 30 його листів до царя. Та “Березневі статті” з одного боку висували козацькі вимоги щодо майбутнього України, а з іншого – підтверджували їх і надавали автономію Україні, у  складі Російської держави. Переговори про возз’єднання України і Росії  почалися по приїзду до Москви у  березні 1654 року Хмельницького. Він  мав на меті юридично оформити возз’єднання України і Росії, викласти царю статті, які виробив Хмельницький разом  зі старшиною. Ці статті охоплювали широке коло питань – від прав і привілеїв  козацького війська, його кількості  до оборони української держави.

Однак раптова смерть гетьмана 27 липня 1657 р. перервала його бурхливу діяльність, спрямовану на об’єднання всіх українських  земель і укріплення незалежності Гетьманщини.

 

21.УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ  ДОГОВІР 1654 р.

 Богдан Хмельницький прагнув  узаконити суверенітет Української  держави, примусити царський уряд  взяти на себе обов'язки, які  гарантували б незалежність України.

Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в  березні 1654 р. українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23 статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького  і печатка Війська Запорізького.

Статті проекту договору стосувалися  різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави.

21 березня українські посли подали  нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й  підтвердив цар жалуваною грамотою  від 27 березня 1654 р. Таким чином,  було підтверджено права і  вольності Війська Запорізького, встановлено кількісний склад  збройних сил України, підтверджено  право Війська Запорізького обирати  гетьмана, спадкувати козацькі маєтки  і права козаків їх вдовами  і дітьми.

 Умови договору містяться  вдвох різних за формою актах:  у так званих "Березневих статтях"  від 21 березня і царської "Жалуваної  грамоти гетьманові і Війську  Запорізькому" від 27 березня, які  складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були  за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Укладаючи договір з Москвою, Україна  як незалежна держава ставила  свої умови, що їх прийняла друга сторона  —держава Московська. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и при-вилеям и по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, на нашу думку, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Україною.

Для Богдана Хмельницького договір 1654р. був звичайною угодою про  військову допомогу в боротьбі проти  Польщі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридично закріпити  свої права і вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому.

"Березневі статті"

Отже, остаточний текст українсько-московського договору було ухвалено у Москві в  березні 1654 p., звідси і його назва  — "Березневі статті" (їх оригінали  не збереглися). На думку дослідників, ця угода за своїми формально-правовими  ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але  за змістом найімовірніше передбачала  створення під верховенством  царської династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього  ворога, тобто проти Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську  форму правління на чолі з гетьманом, який по життєво обирався на Козацькій  раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова  система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності  та привілеї української шляхти, духовенства  та Війська Запорізького, реєстр якого  становив 60 тис. чол.; 4) збір податків в  Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених  царем чиновників; певна частина  зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; б) зовнішньополітична діяльність Української держави  обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким  султаном; 6) Москва діставала право  мати у Києві свого воєводу  разом із невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти  Польщі тощо.

 

22.Україна в період  гетьманування І.Мазепи

26 липня 1687 р. козацькою радою  на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою — Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію  як великий меценат: за його сприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.

У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину — роздавав їй землі, впорядкував  податки, земельну власність. Намагаючись  зміцнити гетьманську владу

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так  і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити  кордони на південь і захід, він  проводив Промосковську політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І  проти Туреччини.

Поступово Петро І втягує Україну  в Північну війну.

 У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис.

Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий  гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені.

Бік Мазепи взяли запорожці під  орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під  владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка  у війні з Росією безумовно  відіграли фатальну роль в історії  України. Головними причинами провалу  політики Мазепи можна вважати передусім  вузькість соціальної бази, на яку  він спирався, і переоцінка сил  Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української  автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

 

23. Гетьман Пилип Орлик  та його Конституція

Після поразки в Полтавській  битві та смерті І. Мазепи рештки козацького війська, що перебували тоді у володіннях Туреччини, на загальній раді під  головуванням кошового отамана K. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) генерального писаря Пилипа Орлика.

Рада також прийняла своєрідні  статті — "Пакти й конституції  законів та вольностей Війська Запорізького", згодом названі "Конституцією Орлика", які були договором між гетьманом  і Військом Запорізьким про державний  устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ, ніколи не був утілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі демократичних конституцій, став свідченням існування передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників, які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви за формального підпорядкування константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П. Орлик  розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією, Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким  військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви.

 

25. Культура України другої  половини ХVІІ - ХVІІІ ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в  історії української культури. Зокрема  прискорений розвиток виробництва  в Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася  на досить високий рівень завдяки  значній мережі шкіл, які виникли ще в другій половині XVII ст.

У розвитку науки та просвіти важлива  роль належала книгодрукуванню. З давніх часів центрами цієї справи були Львів  та Києво-Печерська лавра.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму  вийшов «Синопсис» — короткий нарис  історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник.

Наука в Україні розвивалась  у тісному зв'язку з досягненнями загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили  Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський (епідеміологія) та багато інших..

Українська література цього періоду  відчувала значний вплив європейського  Просвітництва й гуманізму. Справжнім  літературним явищем стала творчість  Г. Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, або Розглагол про стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні української літератури.

Значне місце в українській  літературі посідала драматургія. Тоді з'являються такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенська драма» Д. Ростовського, «Про блудного сина» С. Полоцького.

Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період, пов'язаний передусім із діяльністю Київського колегіуму, а потім академії. В  Україні широко розповсюдився й  інший різновид театрального мистецтва  — театр ляльок (вертеп). Він мав  велике значення для розвитку української  мови.

Центром музичного життя України  першої половини XVIII ст. також була Київська академія, де навчали нотної грамоти, хорового співу, гри на музичних інструментах. Величезний внесок у розвиток української  музичної культури зробили такі відомі композитори, як М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський. Починається становлення  професійної української музики.

Архітектура і будівництво у  другій половині XVIII ст. продовжували розвиватися  на самобутній народній основі. Особливого значення надавалося спорудженню православних храмів, де домінує стиль українського, або козацького, барокко. сповнені Андріївський собор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у Чернігові тощо. Видатними архітекторами цього часу були С. Ковнір, І. Григорович-Барський.

В останній третині XVIII ст. архітектура  розвивалась у напрямі класицизму

Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що поєднував  риси барокко з народними традиціями. Утворилися національні художні школи - жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. В Києво-Печерській лаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальна декоративна скульптура.

Таким чином, незважаючи на втрату Україною державності, її культура, зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва  й гуманізму, зробила неоціненний внесок у світову скарбницю.

 

26. ДЕКАБРИСТИ

Декабристи — російські дворянські революціонери, що підняли в грудні 1825 р. повстання проти царського  самодержавства й кріпацтва. Основну  масу декабристів складали офіцери, учасники Вітчизняної війни 1812 р. проти  Наполеона. Першими організаціями  в 1816—1821 рр. були «Союз порятунку» і  «Союз благоденства». У 1821 р. виникло  Південне товариство декабристів (в  Україні); у 1825 р. у нього влилося  Товариство об’єднаних слов’ян. Існувало також Північне товариство декабристів. Дворяни'революціонери прагнули зробити військовий переворот силами армії, без участі широких мас народу. Програма декабристів передбачала скасування кріпацтва, установлення унітарної республіки (Південне товариство) або конституційної монархії з федеративним устроєм (Північне товариство). Міжцарів’я після смерті Олександра I викликало передчасні виступи — повстання 14 грудня 1825 р. у Петербурзі й Чернігівському полку в Україні (29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р.). Після розгрому руху до суду було притягнуто 579 чоловік. П. І. Пестель, С. І. Муравйов'Апостол, К. Ф. Рилєєв, М. П. Бестужев'Рюмін, П. Г. Каховський були повішені, 121 людина заслана на каторгу й на поселення до Сибіру. Репресій зазнали також понад 3 тис. солдат.