Шпаргалка по дисциплине "Історія України"

27. Кирило-Мефодіївське  Братство

Кирило-Мефодіївське   братство було засновано в Києві 1846 р. Членами  братства, очолюваного істориком, професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у  «Книзі буття українського народу»  та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Ставилося за мету об'єднати всі  слов'янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася  Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний  сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою  тут була ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров був переконаний  в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному  дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху  реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала  радикальні позиції. Розходилися члени  братства і стосовно того, що є першочерговим  і головним. Для М. Костомарова  це були єдність і братерство слов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював  соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова  його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його заслали  до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України  нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне  й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним . створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн

28.Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох  поділів Польщі західноукраїнські  землі стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску  з боку феодально-абсолютистської  монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, на Буковині — румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів. Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

У цілому перша половина XIX ст. стала  для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи  господарювання. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими  провінціями. Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися  головним чином пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна  галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну  роль в економіці.

Яскравою сторінкою в історії  українського народу було повстання  в Північній Буковині під проводом Л. Кобилиці, який на той час був  депутатом парламенту Загін під проводом Л. Кобилиці до літа 1849 р. вів боротьбу з урядовими військами. Відважного ватажка повсталих було схоплено в 1850 р.

Після придушення національних рухів  австрійська монархія влітку 1851 р. ліквідувала  «Головну Руську Раду». У 1867 р. Австрія  під тиском Пруссії змушена була визнати Угорщини на самоврядування і віддати їй Закарпаття. Українські національні здобутки тут знову  були втрачені.

29 Національне пробудження  в галичині «Руська трійця»

Перша хвиля національного відродження  в Гали¬чині була пов'язана з  діяльністю перемишльського культурно-освітнього осередка, що сформувався нав¬коло єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського у 20—30-х рр. XIX ст. До цього осе¬редка входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Йосиф Левицький та ін. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної Історії, до життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва. І.Могильницький став автором першої в Галичині "Граматики" української мови (початок 20-х рр.). Інтерес до національної історичної спадщини й мо¬ви та усної народної творчості почали виявляти й представники духовенства на інших західноу¬країнських землях.

У 30 — 40 рр. центром національного  руху стає Львів, де діє громадсько-культурне  об'єднання ро¬мантиків "Руська трійця". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевнч (1811 — 1866) та Яків Головацький (1814 — 1888) у той час студенти Львівського університету і одно¬часно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчлено¬ваність України і щиро вболівали над гіркою долею народу.

Засновники об'єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого сло¬ва та літературної творчості рідною мовою підтримати і продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячам--Наддніпрянської України, підпорядкували вирішен¬ню цього завдання усю свою багатогранну, багато в чому піонерську діяльність. Вони займалися, дослідницькою, видавничою к публіцистичною діяльністю в сфері значного ком-плексу гуманітарних дисциплін (народознавства фольклористики, мовознавства, пам'яткознавства джерелознавства, археографії, історіографії, літера¬турознавства), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю.

Появу "Русалки Дністрової" прихильно  зустріли однодумці "Руської трійці". її вітали визначні національно-культурні  діячі України (М.Максимович, О.Бодянський, І.Срезневський, Т.Шевченко, М.Костомаров), представники поль¬ської, чеської, сербської і хорватської громадськості. Незважаючи на цензурну заборону, "Русалка Дністрова" поряд із "Кобзарем" Т.Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспек¬тиву.

Підсумком патріотичної діяльності "Руської  трійці" стало формальне визначення основних про¬грамних засад українського національного руху в публіцистичній статті Я.Головацького "Становище ру¬синів в Галичині", опублікованій німецькою мовою.

Таким чином, діяльність "Руської  трійці" започаткувала еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення наукових і  культурно-мовних завдань до постановки завдань політичних і соціально-економічних.

30.Національно – визвольний  рух в західноукраїнських землях 1848-1849рр

У 1848—1849 pp. в більшості європейських країн відбулися революційні події, котрі завершили розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід'ємною складовою революції  були визвольні рухи багатьох національно  поневолених народів Східної  та Центральної Європи, боротьба цих  народів за соціальне і культурне  відродження.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською  інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну  організацію — Головну Руську Раду . Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848—1851 pp.

Революційні події 1848 р. дали поштовх  піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини  та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза  масового селянського повстання  змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. було оголошено звільнення селян  від панщини та інших повинностей  на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 p.), підтвердженою  імператорським указом (2 березня 1853 p.), стало вільним і селянство  Закарпаття.

Суть селянської реформи зводилася  до ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення  селян землею, яка переходить у  їхню власність; сплати селянами поміщикам  вартості феодальних повинностей.

Революція поклала початок демократичним  реформам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія  була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і  парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті  і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду тощо), усім народам  гарантовані непорушність їх національності й мови.

Помітні зрушення відбулися і в  культурно-освітній сфері, розбудивши національну самосвідомість української  громадськості.

32. Скасування кріпосного  права в Наддніпрянській Україні

19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування  кріпосного права. Цю важливу  політичну і соціально-економічну  реформу готувала урядова комісія,  до складу якої входили дворяни,  зокрема представники України.

Згідно з реформою ліквідувалася  особиста залежність селян від поміщиків. Селяни дістали право укладати торговельні  угоди, вільно займатися промислом  чи торгівлею, переходити в інші верстви  суспільства (міщани, купці), вступати на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та успадковувати  за законом. Отримали вони й громадянські права.

Але шлях від проголошення прав і  свобод до їх реалізації був далеко не простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні були заплатити поміщикам  викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили брати їх у  борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позику протягом 49 років. Отож селянин потрапляв  у залежність і від поміщика, і  від держави. Разом із тим викупні  операції давали поміщикам великі капітали, які вони тепер могли використати  для переведення своїх господарств  на ринкові, капіталістичні рейки. Запроваджувалася загальноросійська система селянського  управління: сільські громади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.

Чималі зміни відбулися у  сфері освіти. Освіта, в тому числі  університетська, ставала доступнішою. Університети набули більшої автономії. Помітна увага приділялася поширенню  знань серед населення, виданню  підручників, народних книжок, організації  шкіл. Для дорослих відкрилися освітні  курси по неділях, через що такі школи  й називалися недільними.

Важливе значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова  повинність починаючи з 21-річного  віку. Для осіб з освітою встановлювалися  менші строки служби.

У 1862 р. було реформовано фінансову  систему. Управління грошовим господарством  стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів.

Значення реформ адміністративно-політичного  управління 60— 70-х років XIX ст. полягає  в тому, що, незважаючи на свою обмеженість  та непослідовність, вони прискорили перебудову життя Російської імперії на нових  капіталістичних засадах. Внаслідок  цих реформ суттєві зміни відбувалися  і в економічному, політичному  та культурному розвиткові України.

33.Розвиток капіталізму  в Україні у другій половині XIX ст.

головні причини реформ 60-х років:

По-перше, це поразка царської Росії  в Кримській війні, і показала всьому світові економічну та військову відсталість Росії.

По-друге це загроза селянської війни, яка могла привести до небачених потрясінь існуючої системи.

19 лютого 1861 р. царським маніфестом  кріпосне право було скасоване.  Селяни отримували особисту свободу,  проте втрачали частину землі,  яка до цього була в їхньому  користуванні.

1861 р. став переломним для  розвитку капіталізму в країні. Реформа внесла корінні зміни  у розподіл земельної власності.  Інтенсивно йшов процес розшарування  селянства, утворювався клас підприємців  і клас найманих робітників. Таким  чином, було дано могутній імпульс  розвиткові капіталістичних відносин.

Вслід за селянською було проведено  ряд інших реформ, що стосувалися  найважливіших питань державного устрою Російської імперії.

З 1864 р. запроваджено земельну та судову реформи. У виборах до земств брало участь все населення, що мало земельну власність, але при цьому виборці були поділені на три категорії: поміщиків, міщан та селян. Перевага надавалась поміщикам. Однак земства з моменту їх утворення розвивають широкий спектр діяльності, займаються розвитком медичного обслуговування, освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою, благоустроєм і т. д

За судовою реформою, вводився позастановий, відкритий, незалежні від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалося  за участю двох сторін --обвинувачення  та захисту, провину підсудного визначали  присяжні судді, обрані населенням. Судова реформа в значній мірі сприяла  оновленню правової системи, обмеженню станових привілеїв і формуванню нового почуття законності. Внаслідок реформи з'являється нова група високоосвіченої інтелігенції - адвокати-юристи.

У цей же час здійснювалась військова  реформа. Більш ніж у півтора  раза була скорочена армія, значна частина якої перебувала на території України