Шпаргалка по дисциплине "Історія України"

Приєднання до Литви південноруських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі.

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними  суб'єктами якої виступали землі  Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система  управління, в якій лише князівська династія Рюриковичів поступилася  місцем литовській Гедиміновичів.

На приєднаних до Литовської держави  землях князь Ольгерд посадив  князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли  до складу Литовської держави, вважалися  власністю литовської великокнязівської  династії

Процес повної асиміляції завойовників не відбувся. Починаючи з правління  Ягайла,(1377—1392), у Литовській державі  дедалі більше набирали сили тенденції  централізму, що, врешті-решт, призвели до ліквідації удільних українських  князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.

Польська колонізація українських  земель

Польська колонізація українських  земель почалася майже одночасно  з литовською. Загарбницькі плани  короля Казимира Великого (1320—1370) підтримували три сили — магнати Південно-Східної  Польщі, що прагнули нових територіальних надбань; католицька церква, що бажала примножити свою паству, а також  багаті міщани, які зазіхали на важливі  торговельні шляхи Галичини.

Заручившись підтримкою угорського короля і вибравши вдалий момент, коли у  квітні 1340 р. помер Юрій II Болеслав —  останній незалежний правитель Галичини, Казимир почав захоплення українських  земель. Експансія здійснювалась  під гаслом захисту католиків  Галичини. На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись  на значні труднощі. Польському королю довелось боротись за владу над українськими територіями і з литовцями, і  з Угорщиною, і з галицькими боярами. Захопивши Львів, польський король готував розширення агресії з  метою оволодіння землями краю, але  наразився на повстання місцевого  населення під проводом боярина  Дмитра Дедька. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. Проте тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не гарантувало галичанам недоторканності. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників — старост. Крім Львова, старости з'явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській землі.

Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, але діяв навпаки. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира

Після смерті Дмитра Дедька в 1344 р. почалися нові змагання за Галицько-Волинську спадщину між сусідніми державами. В 1349 р. Казимир III розпочав другу широкомасштабну експансію на українські землі, мотивуючи її як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків-православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині.

Наступний король Людовік Угорський (1370—1382) продовжив політику попередника.

Отже, польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд із самого початку утвердження в  цьому регіоні намагався зробити  його своєю провінцією, нав'язати  польське право та адміністративну  систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму. В майбутньому  політика, що проводилася Польською  короною в Україні, породила гострий  релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, відлуння якого відчувається й нині. Тому можна стверджувати, що ті частини  України, які у XIV—XV ст. знаходились  під Литвою, перебували у вигіднішому  становищі.

 

 

13. Люблінська унія

Велике князівство Литовське поступово  занепадало .Польща і Литва об’єдналися в одну державу і дістали назву Річ Посполита  з єдиним коренем  , сеймом грошовою системою законами католицизмом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії .Усі українські землі що раніше належали Литві переходили під владу безпосередньо Польщі.

Наслідки Люблінської унії:

-укр. Землі на відміну від  литовських не забезпечили собі  окремий статус у політичній  соціально-правовій системі нової  держави

- втягнення Укр. До міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян постійного зростання експлуатації підневільного населення .

Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати  його на потреби зовнішнього ринку  поляки утворили власні господарства-фільварки( хутір. ферма)

Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади

В установах панувала тільки польська мова та латинь

14. Берестейська церковна  унія та її наслідки 

Принципи свободи віро сподівання мав особливе значення для Речі Посполитої і не лише з огляду на приєднання населених  укр.  земель а й  через бурхливе поширення тут  протестантизму. Успіху католицької  пропаганди сприяло безладдя яке  на той час панувало в житті  православної церкви . За цих обставин на захист авторитету православ’я  виступили міщанські організації  – братства які створювалися при  парафіяльних церквах. Пріорітет у цій справі належав львівському Успенському братству що узяло на себе функції контролю за діяльність духовенства . Це призвело до конфлікту між братством і місцевою єпархіальною владою

У 1596р. в Бресті була проголошена  церковна унія об’єднання православної  церкви з католицькою внаслідок чого утворилася нова  унітарська церква (греко-католицька) Ця церква зберігала слов’янську мову та православні обряди.

Існування православної церкви в РП було заборонено.

Проти церковної унії виступили  народні маси частина знаті на чолі з князем В.Острозьким , братства громадські організації . Це змусило  Польщу в 1632р.  знов дозволити легальне існування православної церкви.

 

 

16. Культура України ХVІ  - першої половини ХVІІ ст.

Розвиток культури у зазначений період проходив у вкрай суперечливих умовах. З одного боку, розвивалися  продуктивні сили,  зростали міста  тощо, з іншого ж — посилювався  іноземний тиск на православну віру, українську мову і культуру. Але  український народ не втрачав  своєї самобутності. Його культура, зберігаючи нерозривність із давньоруськими традиціями, разом із тим відчувала  значний вплив європейського  Відродження.

Найважливішим чинником піднесення національної самосвідомості, потужним рушієм етнічного  розвитку на новому історичному етапі  виступала українська мова. З'являються  перші книги рідною мовою, зокрема  Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561 рр.).

Розвиткові української мови і  культури значною мірою сприяло  книгодрукування. У 1561 р. в маєтку Г. Хоткевича І. Федоров і П. Мстиславець заснували першу друкарню, яка видала Псалтир та Часослов. У 1573 р., переїхавши до Львова, І. Федоров друкує «Апостола», а пізніше — повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Згодом друкарні створюються в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Рогатині. Найбільш потужною була друкарня Києво-Печерської лаври.

У другій половині XVI ст. зароджується нова українська література, Г. Смотрицький  написав у 1587 р. перший полемічний твір — «Ключ до царства небесного»

Важливу роль у формуванні національної культури грала усна народна творчість, яка відбивала найважливіші події  у житті українського народу, передусім  боротьбу проти турків і татар. Постає новий жанр — героїчний епос (думи, історичні пісні). Розвивається літописання( Острозький, Густинський літописи.)

Велика увага в цей період приділялася освіті. В 70-х роках XVI ст. засновується Острозька академія, де вивчалися діалектика, астрономія, грецька й латинська мови. Першим ректором академії був Г. Смотрицький.

Братські школи існували в Галичині, на Волині, Поліссі. Провідною була Київська братська школа, опікувана  самим гетьманом П. Сагайдачним.. Популярним був і театр ляльок — вертеп.

Новий етап у розвитку української  музики позначений поширенням хорового співу, народних історичних дум. Виникають  перші музичні товариства.

В архітектурі та живописі самобутній український стиль зазнає впливу Відродження. Будується багато фортець  і замків, церков і монастирів, які  прикрашаються іконами, скульптурою, різьбленням по каменю й дереву. Розвиваються ремесла — ювелірне, ковальське, гончарне.

Після тривалого занепаду Київ знову  стає культурним центром українських  земель, і їхній розвиток набуває  характеру національного відродження.

 

17.Причини виникнення козацтва та його роль в історії українського народу

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ  організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається  в джерелах XIII ст. — монгольській хроніці, датованій 1240р

Особливість суспільного життя  в Україні в XV — першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася  на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення  кріпацтва. Решта території України  — Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя — була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах — в гирлах річок — і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

На формування козацького стану  істотний вплив мав воєнний чинник. У XV—XVII ст. південь України був  охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення— «січі».

Помітну роль у формуванні козацтва відіграло розширення господарської  діяльності українського народу, освоєння степової зони, що базувалось на вільній  праці. Вільний труд на вільній землі  є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.

Із середини XVI ст. пришвидшуються темпи формування козацької верстви. Важливу роль у цьому процесі  відіграло заснування Запорозької  Січі — своєрідного центру козацьких  вольностей, який притягував до себе селян  та міщан і став неприступною твердинею  на шляху турецько-татарських орд  до центральної України.

18.Соціально-економічні  та політичні передумови виникнення  українського козацтва. Утворення  Запорізької Січі

Козацтво — військово-промисловий  стан, що сформувався на півдні України  в XV—XVI ст. Сам термін «козак» —  тюркського походження. На землях Русі козаками почали називати вільних людей, що селилися в прикордонних районах  Московської держави, Великого князівства Литовського й Польщі.

Перші документальні згадки про  українських козаків датуються 1489 і 1492 рр.

Для захисту прикордонних поселень козаки зводили укріплені городища — так звані «січі». Перша велика козацька фортеця — Запорізька Січ  — була побудована між 1553 р. і 1556 р. на острові Мала Хортиця князем Д. Вишневецьким, якого козаки визнали своїм гетьманом (головнокомандувачем). З тих пір  Запорізька Січ з її постійним  гарнізоном, що жив в окремих куренях, розглядалася козаками як їхнє головне  укріплення й притулок; себе ж козаки почали офіційно називати Військом Запорізьким  низовим. Жінки й діти сюди не допускалися.

Чисельність запорожців зазвичай не перевищувала 5—6 тис. чоловік. У них  не було ані постійних ворогів, ані  постійних союзників. В епоху, яка  розглядається зараз, Запорізька Січ  керувалася не національними, а своїми корпоративними інтересами. З ким  їй вигідно було товаришувати в цей  конкретний момент, з тими вона і  товаришувала; із ким вигідно було воювати, з тими воювала

Крім вільних запорожців в Україні  сформувалися ще два різновиди козаків  — городові й реєстрові.  Як і  січовики, городові козаки ігнорували офіційну владу, підкоряючись тільки своїй  виборній старшині.

Запорізька Січ — військово-політична  організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної  колонізації земель Середнього і  Нижнього Подніпров’я в середині XVI ст.

Причиною виникнення Запорізької  Січі як організованого військово-політичного  центра була необхідність протидії колонізації  вже освоєних козаками земель і постійна турецько'татарська агресія. Поняття Запорізька Січ вживається у двох значеннях: у широкому — це всі землі, що знаходилися в управлінні й володінні козаків, у вузькому — це центральне поселення, де знаходилося адміністративне управління Січі. Під впливом різних обставин Січ часто змінювала своє місцезнаходження. Відомі Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Покровська), Задунайська. Таким чином, володіння Запорізької Січі охоплювало землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької областей, частково — Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей.

 Після Люблінської унії 1569 р., захоплення українських земель  Польщею і різкого посилення  соціального і національно'релігійного гніту на українських землях Запорізька Січ перетворилася на місце, куди тікали від гноблення кріпаки і міщани. Січ стала могутнім оплотом соціального захисту для пригноблених, військовою перешкодою для турецько'татарської агресії, що загрожувала не тільки українським землям, але й усій Східній і Центральній Європі. За своїм характером Запорізька Січ була незалежним багатонаціональним чоловічим співтовариством, що керувалося своїми власними законами та звичаями, мало вигляд самоврядної громади з окремими ознаками державності, власну територію і військо, що охороняло його кордони, свій уряд, що виконував законодавчі, виконавчі й судові функції, свою символіку (прапор і герб) і скарбницю.Очолював Запорізьку Січ виборний гетьман (після 1648 р. — кошовий отаман).