Шпаргалка по дисциплине "Історія України"

1.Початок формування  людської цивілізації на території  України

Первинною соціально-економічною  формацією в історії людства  була первісна община. Суть її полягає  в колективному виробництві та споживанні, а також колективній власності  на природні багатства і знаряддя праці. Впродовж тривалого часу первіснообщинна  формація пройшла кілька стадій свого  розвитку. Чітко виділяються дві  стадії-епохи: споживчого і відтворюючого  господарства.Основна мета первісного виробництва полягала у створенні необхідного продукту для забезпечення фізичного існування людини і розширеного відтворення населення.

У межах первіснообщинної формації відбулося два великі суспільні  поділи праці. Перший характеризувався виділенням пастуших племен, що зумовило значне підвищення продуктивності праці, появу додаткового продукту й  обміну. Другий пов'язаний з виокремленням  виробництва металу як самостійної  галузі виробництва.

Історію первіснообщинного ладу поділяють  на чотири періоди.

1. Кам'яний вік. Він охоплює  період від 1 млн до 6—5 тис. років тому. Кам'яний вік поділяють на палеоліт (стародавній кам'яний вік: 1 млн — 12 тис. років тому) — ранній, середній і пізній; мезоліт, або середній кам'яний вік (приблизно 12—5 тис. років до н.е.), і неоліт, або новий кам'яний вік (починається близько 7—б тис. років тому).

2. Енеоліт, або міднокам'яний вік (IV—III тис. до н.е.).

3. Бронзовий вік (кінець III —  початок І тис. до н.е.).

4. Ранній залізний вік. На  Кавказі він починається з  X ст. до н.е., в Україні й Південній  Росії — з V—VI ст. до н.е.  і триває до утворення класових  суспільств-держав.

Приблизно мільйон років тому пралюди (архантропи) заселяли теплі райони Євразії і, можливо, тоді з'явились на території України. Пізніше на зміну пітекантропу і неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (близько 40—35 тис. років тому), яку ми вже називаємо «гомо сапієнс» (людина розумна). Первісне людське стадо у пізньому палеоліті поступається місцем родовій общині із спільною власністю на засоби виробництва. Водночас відбуваються значні зрушення в господарській діяльності людини, вдосконалюються знаряддя праці. На зміну палиці і загостреному каменю приходять металевий спис і списометалка — попередник лука. Це значно підвищило ефективність полювання. Поява штучного житла й шитого одягу дала змогу людині розширити північні межі свого проживання на Землі. Стоянки доби пізнього палеоліту знаходять по всій території України. Причому цивілізація доби пізнього палеоліту — Мізин-ське поселення на Десні, Кирилівське, Межиріч, Гінці, --як зауважує відомий археолог О. Знойко, не мала на той час аналогів у всій Європі.

Приблизно 12 тис. років до н.е. пізній палеоліт в Україні перейшов в  епоху мезоліту, яка тривала до V тис. до н.е. Найважливішим досягненням  того часу було винайдення лука і стріл, змінилась техніка виготовлення кам'яних знарядь. Було зроблено і перший крок на шляху до скотарства. Все  це відомо з матеріалів, знайдених  на мезолітичних стоянках, яких в Україні  особливо багато. Найцікавіші з них: Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська в Києві,. В епоху  мезоліту вже чіткіше простежуються  окремі етнокультурні області.

2.Трипільська культура

Трипільці залишили помітний слід в  етнокультурному розвитку Європи, починаючи  з неоліту і закінчуючи мідно-бронзовим  віком. На пізньому етапі свого розвитку трипільські племена займали  величезні простори Східної Європи — від Слобідської України  до Словаччини і Румунії, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і  Балканського півострова. Досі триває дискусія про походження цієї культури (IV—III тис. до н.е.). Одні науковці вважають трипільську культуру автохтонною, тобто такою, що походить від місцевої буго-дністровської культури. Інші називають її носіїв пришельцями з Балкан та східного Середземномор'я. Існує й компромісна точка зору, згідно з якою трипільська культура є своєрідним синтезом місцевих та зайшлих елементів.

Незважаючи на те, що перші знахідки трипільської культури були зроблені відомим археологом В. Хвойкою ще на початку XX ст. в с.Трипілля біля Києва, ще й досі не дано належної оцінки її ролі в історії України. Можливо, це спричинено тим, що деякі науковці пов'язують трипільців з майбутніми українцями, проти чого виступила радянська офіційна історична наука. Щодо характеристики економічного життя трипільців, то головним їхнім заняттям було хліборобство та скотарство.

У період свого розквіту між 3500 та 2700 роками до н.е. трипільці жили великими селами по 600—700 осіб. Вони мешкали у  довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я мала власну частину  житла з окремою глинобитною  піччю. Родовід вони вели по лінії  батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних  плавних візерунків жовтого, чорного  і білого кольору, свідчить про магічні  ритуали та віру в надприродні  сили. Трипільці користувалися дерев'яним плугом, завдяки чому землеробство стало більш надійним способом добування  їжі, ніж мисливство. Відомо, що вони застосовували й перші метали — мідь.

Таким чином, на території України  ще за часів неоліту розвинулася могутня культура, яка пов'язана з іншими високо розвинутими культурами Східної Європи і Малої Азії і є ланкою єдиного ланцюга.

Паралельно з розвитком трипільської культури на схід від Дніпра відбувався процес формування скотарського господарства. В III тис. до н.е. скотарство стає основним заняттям племен степової зони. В обмін  на шкури, м'ясо, вовну вони отримували з Кавказу, Балкан і Східного Середземномор'я  вироби з міді і бронзи. УII — на початку І тис. до н.е. бронзоливарне  виробництво набуває значного поширення  в Східній Європі. Було воно й  у трипільців Поступово скотарство відокремилося від землеробства. У скотарів головною продуктивною силою  були чоловіки. На зміну матріархату  прийшов патріархат. Подібний процес відбувався і в землеробських племенах, зокрема — пізньо-трипільських.У цей період виразно простежується різниця у рівнях розвитку Півдня і Півночі Східної Європи. Як стверджує академік Б. Рибаков, Північ відставала від Півдня приблизно на 2500 років. Він пояснює це не тільки сприятливими природнокліматичними умовами, а й наближеністю до висококультурного Середземномор'я.

3.Кіммерійці. Скіфи, сармати.

Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор'я від Карпат до гирла Дунаю та Кубані населяли кіммерійці, яких відносять до пізнього стану розвитку племен так званої зрубної культури, яка займала  величезні простори від Дністра  до Уралу, від Десни і Ками до Криму  і Кавказу. Кіммерійці — це перший народ Східної Європи, власна назва  якого збереглася в писемних історичних джерелах. Вони займалися скотарством  і землеробством, підтримували торговельні  зв'язки з Кавказом і Середземномор'ям, виготовляли і широко застосовували  металеві знаряддя і зброю, зводили  городища. Але з VIII ст. до н.е., очевидно під натиском кочових скіфів, ці городища повсюдно зникали.

Прихід скіфів в Південну Україну  відбувся вже в епоху раннього заліза. Застосування залізних знарядь  значно підвищило продуктивність праці  в усіх галузях господарства, прискорило процеси еволюції людського суспільства  від родоплемінного ладу до класових суспільств.

На початку VII ст. до н.е. кочові скіфи  іраномовного походження з'явилися в українському степу. У V ст. до н.е. грецький історик Геродот відвідав Скіфію та описав її населення. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що швидко змішалися з місцевим населенням. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів-кочівників, що вважали себе найчисленнішими і найкращими й змушували інших скіфів та не-скіфські племена України сплачувати їм данину. Войовничі скіфи мали велике, добре озброєне і дисципліноване кінне військо. Вони вели успішну війну з перським царем Дарієм, який в 514—513 pp. до н.е. намагався їх завоювати. УIV ст. до н.е. скіфські племена об'єдналися і створили під проводом царя Арея примітивну державну формацію Скіфію. Спочатку центр Скіфії був на лівому березі Дніпра, а з кінця III ст. столицю скіфської держави перенесено до Неаполя-Скіфського в Криму, недалеко від сучасного Сімферополя.

Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно розподілялося між  синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком  часто вбивали й ховали його молодих  жінок. Поховальні кургани скіфських  царів з численними високомистецькими  золотими виробами і водночас убогі  могили простих людей свідчать про  суспільно-економічне розшарування серед  «царських» скіфів

УIII ст. до н.е. в Південну Україну  приходять з Волги й Уралу  іранські племена сарматів, які підкорили  і поглинули скіфів. Тільки залишкам скіфів удалося сховатися в Криму, де їх нащадки прожили до III ст. н.е.

Скіфами греки називали не тільки власне скіфські чи сарматські племена. Вони відносили до них і їхніх  сусідів, у тому числі й праслов'янське населення України. Тому актуальним є питання про етнічну належність кіммерійців-скіфів, оскільки скіфи  значною мірою перейняли кіммерійську культуру та звичаї.

Греки вважали скіфів найрозумнішим  народом у світі після себе, а їхнього філософа Анахарсиса — одним з наймудріших людей того часу.

Сармати, що на історичній арені змінили  скіфів, понад 600 років займали широкі простори — від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північно-кавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров'я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їхніх культур.

Масове переселення сарматських  племен на територію Північного Причорномор'я  почалося наприкінці II ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагалися розселитися ще західніше. У сарматському оточенні виявляються  пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси — Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. їхні постійні набіги й вимоги сплачувати данину спричинили переселення на нові території ранньослов'янського зарубинецького населення Середнього Подніпров'я.

Найбільшого розвитку сарматське суспільство  досягло в І ст. н.е. Поступово  бідніші прошарки кочового населення  осідали у Північно-Західному  Причорномор'ї,

4.Античні міста-держави  Північного Причорномор'я, 

починаючи з VII ст. до н.е., на північному узбережжі Чорного моря селяться греки, які походили переважно з  Мілета. Вони заснували міста Тіру на Дністрі, Ольвію на Бузі, Херсонес біля Севастополя, Пантікапей на місці сучасної Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. Це були типові рабовласницькі міста-держави, подібні до своєї метрополії, які збагачувались завдяки торгівлі рабами, хлібом, рибою. Ці товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті вироби, предмети розкоші, вино тощо. V ст. до н.е. з об'єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах утворилося Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Зв'язки грецьких міст з населенням Півдня України мали великий вплив на куль турний, мистецький і релігійний розвиток автохтонів.

II ст. до н.е. грецькі міста  підпадають під владу Римської  імперії й перебувають під  цією владою аж до навали  кочівників, насамперед готів, які  зруйнували їх і завоювали

Боспорське царство. Згодом було відбудовано  тільки Херсонес, який за часів існування  княжої держави відігравав роль посередника  між Візантією і Києвом.

Таким чином, дослідження українських  археологів та істориків, а також  науковців з інших країн дають  нам уявлення про неперервність  етнокультурних процесів на землях України, починаючи з IV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями до н.е.

5.Східні слов'яни у VI—VII ст.

У давнину землі східних слов'ян простягалися від далекого озера  Ільмень на півночі і майже  до Чорного моря на півдні. Соціально-політичне  життя тамтешнього населення  ґрунтувалося на племінній організації. Внаслідок розселення слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної  Європи виникли три групи слов'янських  племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нес-тор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Північну групу слов'янських  племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього  розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й  Чудського озера.

До утворення Київської держави  головною формою суспільної організації  східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями.

Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне  рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI—VII ст. Рабами ставали полонені. Праця  рабів у землеробстві слов'янами  не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою.

Основою господарського життя східнослов'янських  племен було землеробство, успішно  розвивалось скотарство і сільські промисли. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої  Візантії. Активна торгівля сприяла  розвиткові міст. Найбільш розвинуті  міста були центрами всього племені  або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів — Пересічень, полян — Київ. Географічне  положення Києва було найвигіднішим  для розвитку торгівлі, сприяло його зростанню як економічного центру держави. Заснування Києва, одного з найбільших міст тодішньої Східної Європи, датується  кінцем V ст. (у 1982 р. відзначали 1500-річчя  його заснування).

6. Виникнення та становлення  Київської Русі (кінець ІХ –  кінець Х ст.)

За літописною легендою у 882 р. прибулець  з Новгорода Олег убив місцевих володарів  Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і  започаткував генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві  й оголосивши місто столицею своїх  володінь: «Хай буде Київ матір’ю градам руським”.