Правовий статус окремих видів суб'єктів господарювання

2. Норми, за допомогою яких здійснюється міжнародно-правове регулювання діяльності суб’єктів господарювання, містяться в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому під міжнародним договором України розуміється договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Чинні міжнародні договори після надання Верховною Радою  України згоди в належній формі  стають частиною національного законодавства  України. Подібне положення міститься  і в ч. 1 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. № 1906-ІV "Про міжнародні договори України". Частина 2 цієї статті також встановлює положення про те, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Проте це не стосується випадків, коли положення міжнародного договору суперечить Конституції України  — за ч. 2 ст. 9 Конституції України  укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Законодавством також  передбачені випадки, коли певні  суспільні відносини можуть регулюватися виключно нормами національних (тобто, прийнятими органами влади і управління України) документів і, відповідно, не можуть регулюватися нормами міжнародних договорів.

3. Основним джерелом  права у правовій державі виступають  закони. Саме вони, як вища форма  прояву державної волі народу, є основою для усіх інших  правових актів. Законом вважається державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин та юридичної відповідальності за їх порушення. Законами відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначаються, зокрема, правові засади й гарантії підприємництва.

Базовим нормативним  актом у сфері регулювання діяльності суб’єктів господарювання, що має силу закону, є Господарський кодекс України. Саме цей нормативний акт визначає основні засади господарювання в Україні, містить загальні положення щодо господарських зобов'язань, відповідальності за порушення у сфері господарювання, особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання тощо, тобто регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Кодекс містить і положення щодо суб'єктів господарювання — фізичних та юридичних осіб, організаційно-правові форми останніх, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської (в тому числі підприємницької) діяльності. Хоча Господарським кодексом України нормативна база щодо організаційно-правових форм суб'єктів господарювання не вичерпується. До неї належить один із основних законів у сфері підприємництва — Закон України "Про господарські товариства", а також закони України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХІІ "Про колективне сільськогосподарське підприємство", від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ "Про фермерське господарство"; відносини кооперації додатково врегульовані законами України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ "Про споживчу кооперацію", від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР "Про сільськогосподарську кооперацію", від 10 липня 2003 р. № 1087-ІУ "Про кооперацію".

Специфічну групу складають  закони, що регулюють порядок легалізації (легітимації) суб'єктів підприємницької діяльності. До них, насамперед, належить Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" — спеціальний нормативний акт, що регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб — підприємців. Окрім цього документа, цим питанням присвячені окремі положення законів України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів", від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та інші.

Крім того, Конституцією України визначено, що виключно законами України встановлюються правовий режим власності (Закон України "Про власність"); система оподаткування (Закон України від 25 червня 1991 р. № 1251-XII "Про систему оподаткування" (в редакції Закону від 18 лютого 1997 р.); податки і збори (зокрема, Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), Закон України "Про податок на додану вартість") та інші найважливіші економічні відносини, що безпосередньо стосуються порядку зайняття підприємницькою діяльністю, в тому числі засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них (п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Серед кодифікованих  нормативних актів (кодексів) найважливіша, після Господарського кодексу України, роль у сфері правового регулювання підприємницької діяльності належить Цивільному кодексу України.

Регулюючи особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини) відповідних учасників, він встановлює загальні положення щодо фізичних осіб, в тому числі тих, що мають статус суб'єктів підприємницької діяльності, щодо юридичних осіб та їх організаційно-правових форм, щодо угод (правочинів) та інституту представництва, норми зобов'язального права та щодо недоговірних зобов'язань. Окрема книга IV Цивільного кодексу України присвячена питанням інтелектуальної власності, чітко встановлюються правила про захист ділової репутації суб'єкта підприємницької діяльності та інші питання.

Порівняно з Господарським кодексом України, який є спеціальним нормативним актом у сфері підприємницької діяльності, Цивільний кодекс України є основоположним актом загального значення. Останнє є вельми важливим, оскільки за загальним принципом теорії права, у разі колізії між положеннями загального та спеціального нормативних актів перевага віддаватиметься нормам акта спеціального — нормам Господарського кодексу України.

Інші кодекси також  мають велике значення в урегулюванні відносин між суб'єктами господарювання або за їх участю. Так, на підставі Господарського процесуального кодексу України вирішуються господарські спори між підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами (в тому числі іноземними) і громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Митний кодекс України  встановлює порядок переміщення  через митний кордон України товарів  та інших предметів, що поставляються  за підприємницькими договорами, сплати мита та митних зборів, а також процедуру митного контролю.

Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, Водний кодекс України визначають специфіку провадження підприємницької діяльності на відповідних видах транспорту тощо.

Особливим видом нормативних актів, що мають силу закону, є декрети Кабінету Міністрів України.

4. Систему підзаконних  нормативних актів у сфері регулювання діяльності суб’єктів господарювання очолюють укази Президента України — нормативні акти, що видаються на основі Конституції і законів України.

З метою ефективного  використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки, прискорення економічних реформ, вирішення соціальних проблем та забезпечення реалізації конституційного  права громадян на підприємницьку діяльність Президентом України було прийнято ряд указів, що безпосередньо встановлюють положення у сфері провадження підприємницької діяльності. До таких указів, зокрема, належать укази Президента України від 3 лютого 1998 р. № 79/98 "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності", від 12 травня 1998 р. № 456/ 98 "Про державну підтримку малого підприємництва", від 23 липня 1998 р. № 817/98 "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності", від 15 липня 2000 р. № 906/ 2000 "Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності" та ін.

Указами Президента України  також встановлюється компетенція  окремих державних органів, в  тому числі і таких, що здійснюють захист прав суб'єктів підприємницької діяльності.

Особливий блок складають  так звані "економічні" укази  Президента України, прийняті відповідно до п. 4 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України. За положеннями  цього пункту Президент України  протягом 3 років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України. Такий указ Президента України вступав у дію, якщо протягом 30 календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань. До таких указів належить, зокрема, Указ Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99) та ін.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови та розпорядження) займають наступну сходинку в ієрархії підзаконних нормативних  актів. Це означає, що їх положення повинні відповідати положенням Конституції, міжнародних договорів України, законів і актів Президента України. Зазвичай нормативні акти Кабінету Міністрів України конкретизують, уточнюють положення вищенаведених актів, якщо про це є відповідне застереження в документах вищої юридичної сили. 
Так, наприклад, згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цієї вимоги Закону 4 липня 2001 р. Кабінет Міністрів України постановою № 756 затвердив Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності. 
Кабінетом Міністрів України у сфері підприємницької діяльності приймаються і документи концептуального характеру.

Нормативні акти органів  виконавчої влади — постанови, накази і розпорядження органів виконавчої влади, їх посадових осіб — приймаються на основі і на виконання Конституції України, законів України, указів Президента України та нормативних актів Кабінету Міністрів України, а, отже, повинні відповідати їм. Вони мають велике значення як галузеві нормативні акти. Так, з метою використання єдиної методики обліку платників податків і зборів (обов'язкових платежів) в органах державної податкової служби наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 була затверджена Інструкція про порядок обліку платників податків; для посилення митного контролю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання наказом Державного митного комітету України від 31 травня 1996 р. № 237 був затверджений Порядок ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах та ін.

Згідно зі ст. 143 Конституції  України органи місцевого самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в  комунальній власності, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю та вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. За змістом ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" в межах своїх повноважень вони приймають підзаконні нормативні та інші акти у формі рішень. Що стосується місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій), відповідно до ст. 6 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-Х1У "Про місцеві державні адміністрації" голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження. Ці нормативно-правові акти є обов'язковими для виконання органами місцевого самоврядування, всіма розташованими на відповідній території підприємствами, організаціями і установами, громадськими об'єднаннями, а також посадовими особами і громадянами. 
Нормативні акти правотворчості відрізняються від актів роз'яснення чи тлумачення правових норм. Це повною мірою стосується і актів судових органів, що мають подібний характер.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-Ш "Про судоустрій України" Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів  загальної юрисдикції, узагальнюючи судову практику та аналізуючи судову статистику, дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства. Подібні повноваження передбачені і п. З ч. 1 ст. 39 цього Закону щодо вищих спеціалізованих судів, які дають "спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції". Ці акти не є джерелами нових самостійних норм права і мають на меті однакове розуміння законодавства всіма судами. 
Специфічне місце в ієрархії актів судової влади належить рішенням Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 13 Закону України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

— конституційності законів  та інших правових актів Верховної  Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— відповідності Конституції  України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;