Предмет макроекономіки і методи макроаналізу. Кейнсіанство, як основа розвитку макроекономічної теорії

короткострокові (до 1 року) в суч умовах до 2-3р

середньострокові (3-5 років)

довгострокові в різних валютах (понад 5 р)

 

32. Позичковий відсоток, як різновид  факторних доходів, його вплив  на рівновагу грошового ринку, види позичкових %.

Позичковий процент – норма доходу, яку стягує банк з позичальників за користування позиченими їм коштами.

Рух позичкового капіталу визнач. показниками номінального та реального відсотка.

Розрізняють номінальну й реальну норму позичкового відсотка (r). Номінальною є та ставка відсотка, за якою видається позика.

( сума доходу  на позику/ суму позики) * 100%

Реальною є відсоткова ставка, що враховує темп інфляції. 

Номінал% + р-нь інфляції= реальний%

Вартість грошей як засіб обертання і вартість грошей як засіб накопичення і капітал взаємозалежні, цей взаємозв'язок виражається в існуванні реальної і номінальної ставки відсотка.

Номінальна ставка відсотка — це фактично встановлена ставка.

Реальна ставка відсотка визначається перерахуванням із номінальної на основі рівня інфляції.

Якби темпи зростання номінальної відсоткової ставки співпадали з темпами зростання цін, то реальна ставка відсотка залишалася б незмінною. В цьому випадку залишились би незмінними альтернативна вартість грошей та обсяги реального попиту на гроші і реальної пропозиції грошей. Тому рівновага грошового ринку не була б порушена ціновою рівновагою.

Відносно реальної процентної ставки ця залежність матиме наступний вигляд (так зване рівняння Фішера): Р= Н + І. 

Ця залежність динаміки номінальних процентних ставок від темпів інфляції відома під назвою «ефект Фішера», згідно з яким: збільшення рівня інфляції на 1% призводить до підвищення номінальної процентної ставки відсотка на 1%.

Крім того, на розмір ставки відсотка по окремих операціях впливає фактор ризику. Чим вищий ризик, тим вища ставка відсотка.

Велике значення має співвідношення попиту і пропозиції на грошовому ринку. Досягнення рівноваги попиту і пропозиції є одним із завдань грошово-кредитної політики. Рівень відсоткової ставки, за якого попит на гроші дорівнює їх пропозиції, називається рівноважною ставкою відсотка, або ставкою рівноваги. Існують різні моделі встановлення рівноваги на фінансовому ринку залежно від типу грошово-кредитної політики (гнучка, жорстка).

 

 

33.  Грошовий мультиплікатор та інвестиційний. Утворення грошей комерційними  банками.

Банківська система України є дворівневою: 1.Національний банк України. 2. комерційні банки. Комерційні банки виконують дві основні функції: прийом внесків і надання кредитів, що дає змогу їм створювати гроші. Розглянемо, як це здійснюється. Для цього звернемося до балансового звіту. Балансовий звіт характеризує фінансове становище банку певного часу. Звіт уключає активи (те, чим банк володіє) і пасиви (те, що банк заборгував). Різниця між активами й пасивами називається власним капіталом:

Здатність комерційних банків надавати кредити залежить від величини депозитних грошей та пропорцій їх розподілу. Їх величина формується за рахунок власного капіталу і залучених грошей та розподіляється на банківські резерви і кредитні гроші. Кошти, які тримаються як резервні, не приносять відсотка. Вони складаються з двох компонентів:1) обов'язкових резервів, котрі регламентує Нацбанк; 2) додаткових резервів, які створюють банки самостійно:

,

де БР — банківські резерви;ДГ — депозитні гроші;Рн — норма банківських резервів.

Перевищення депозитних грошей над банківськими резервами дозволяє банкам створювати кредитні гроші (КГ):

.

Процес перетворення резервів у банківські гроші спирається на дві умови:

1) Національний банк визначає  норму обов'язкових резервів, а значить, впливає на банківські резерви;

2) використовуючи кредитні гроші, банківська система перетворює  їх у нові депозити і таким  чином збільшує банківські гроші. Цей процес називається «багаторазове розширення (експансія) банківських депозитів».

Здатність банківської системи на базі залучення грошей на свої депозити створювати нові гроші, тобто збільшувати пропозицію грошей, вимірюється депозитним мультиплікатором (Мд).

Грошовий мультиплікатор це число, яке показує вплив зміни однієї в-чини (норма обов’язок резервів) на пропозицію грошей, а також ураховує два канали вилучень: у формі готівки та банківських резервів : М= 1/R де Мг —грошовий мультиплікатор, 1- утв. Грош. Маси, R- норма обовязк резервув.

Грошово-кредитною мультиплікацією називають процес створення банківських кредитів (безготівкових грошей) при кредитуванні банками клієнтів на основі додаткових вільних резервів, що надійшли в банк ззовні. Грошовий мультиплікатор показує, на скільки грошових одиниць змінюється грошова пропозиція за зміни грошової бази на одну грошову одиницю.

Мультиплікатор — це число, на яке потрібно помножити зміни в запланованих інвестиціях, щоб визначити зміни в сукупному обсязі виробництва.

Уперше поняття мультиплікатора було введено в економічну теорію англійським економістом Каном у 1931 р. Кан відмічав, що збільшення державних витрат на громадські роботи приводить до мультиплікативного (у багато разів більшого) ефекту зайнятості. Далі теорію мультиплікатора всебічно розвинув Кейнс у 30-ті роки, зв'язуючи зміни інвестицій зі зміною доходів.

Теорія мультиплікатора заснована на 3 положеннях:

1)будь-які доходи створюють витрати

2)витрати розподіляються на  споживання, зберігання та інвестиції

3) доходи 1го періоду виробництва  перетворюються у витрати 2го  періоду і прибуток 3го.

Економічна суть мультиплікатора в теорії Кейнса полягає в тому, що він показує залежність змін доходу від початкової зміни запланованих інвестицій:               

МІ =

,

де МІ — мультиплікатор інвестицій;

ВВП — зміна ВВП;

ВІп — початкова зміна запланованих інвестицій, яка викликає приріст ВВП.

Отже, початкові зміни інвестиційних витрат породжують нескінченний ланцюг вторинних споживчих витрат, котрі зменшуються з кожним наступним циклом витрат, але у підсумку багаторазово змінюють ВВП.

Мультиплікатор і гранична схильність до заощаджень обернено залежні. Чим менша частка доходу, яка заощаджується, тим більші чергові витрати в кожному діловому циклі й більший мультиплікатор:

Розглянутий мультиплікатор називають простим тому, що він ураховує лише один канал вилучень —заощадження. Але в дійсності вилучення з потоку «доходи— витрати» можуть відбуватися також у вигляді податків та імпорту. Мультиплікатор, який ураховує всі вилучення з потоку «доходи—витрати», називається повним. Формула повного мультиплікатора має вигляд

МІ =

,

де n ─` граничний податковий коефіцієнт, що показує, на скільки грошових одиниць змінюється величина податкових вилучень зі зміною ВВП на одну грошову одиницю;і` ─ гранична схильність до імпорту, що показує, наскільки збільшиться імпорт із збільшенням ВВП на одну грошову одиницю.

Ефект мультиплікатора витрат залежить від рівня зайнятості в економіці, тобто від того, на якій ділянці кривої сукупної пропозиції перебуває економіка. Якщо вона знаходиться в умовах глибокої економічної кризи, тобто на горизонтальній ділянці кривої сукупної пропозиції, то мультиплікатор діє майже на повну силу. В міру наближення економіки до стану повної зайнятості мультиплікатор витрат дедалі більше втрачає свою силу і дедалі більша частка приросту сукупного попиту поглинається інфляцією. Якщо економіка досягає стану повної зайнятості або близька до неї, тобто знаходиться на вертикальній ділянці сукупної пропозиції, мультиплікатор втрачає свою силу, і тому зникає доцільність будь-якого приросту запланованих інвестицій, оскільки його результатом буде лише інфляція.

 

34. Інфляція як наслідок порушення  макроекономічної рівноваги. Інфляція  попиту, інфляція витрат,парадокс Філіпса

Інфляція — це приріст цін, викликаний переповненням каналів грошового обігу надлишковими грошима стосовно випуску товарів та послуг. Інфляція відноситься до основних індикаторів, котрі характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Підвищення індексу цін у поточному році порівняно з попереднім указує на інфляцію, а зменшення індексу цін — на дефляцію. Показником інфляції є темп інфляції.

Для обчислення темпу інфляції (ТІ) застосовують два методи.

1. на основі індексу цін базового періоду:

ТІ = ІП – 100%,

де  ІП — індекс цін поточного періоду (року); 100 — індекс цін попереднього періоду (року).

2. на основі індексу цін попереднього періоду:

ТІ = (ІП – ІБ )/ Іп *100%,

де ІП — індекс цін поточного періоду (року); ІБ — індекс цін базового періоду (року).

Залежно від темпу приросту цін інфляцію умовно можна поділити на три види:

1) Помірна (повзуча) інфляція виникає тоді, коли річний приріст цін складає не більше 10%. Вона характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу. Певний час ціни можуть зростати повільними темпами, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб'єктів. Але з часом темпи зростання цін збільшуються.

2) Галопуюча  інфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важкопередбачуваним і не піддається регулюванню. Інфляція виходить з-під контролю держави, різко впливаючи на всі сфери економіки та соціальне життя країни.

3) Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється тисячами відсотків. На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вони відіграють дедалі меншу роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків, набувають поширення бартерні операції, порушуються фінансовий та кредитний механізми, починають розвиватися стихійні процеси в економіці й ін.

Залежно від характеру кінцевих причин, які викликають інфляцію, слід розрізняти два її види:

1) Інфляція попиту виникає тоді, коли ціни підвищуються внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту стосовно сукупної пропозиції. Таке зростання сукупного попиту може бути викликане збільшенням пропозиції грошей, державних витрат, а також інвестиційних витрат тощо. Виробничий сектор не в змозі негайно відповісти на цей надлишковий попит зростанням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси вже повністю використані. Тому надлишковий попит призводить до підвищення цін на стабільний обсяг продукції.

2) Інфляція витрат спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають унаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. Це має місце тоді, коли підвищуються ціни на матеріальні ресурси — сировину, паливо, енергоносії─ або зростає номінальна заробітна плата, випереджаючи при цьому підвищення продуктивності праці. Збільшення витрат на одиницю продукції скорочує прибутки підприємств та обсяги виробництва продукції, які можуть бути запропоновані за існуючого рівня цін. Унаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів і послуг, що, в свою чергу, підвищує рівень цін, тобто спричиняє інфляцію витрат.

Інфляція витрат, як правило, супроводжується падінням виробництва. Таке явище дістало назву стагфляція. Отже, стагфляція виникає тоді, коли одночасно зростають ціни і скорочується виробництво.

Крива́ Фі́ліпса (Phillips curve) — графік залежності між середнім рівнем інфляції в країні і рівнем безробіття. Згідно з кривою Філіпса виявляється парадокс Філіпса: при рості безробіття, скорочується інфляція і навпаки.

Короткостроковий період:( зв'язок між ЗП та індексоим інфляції) Зворотна залежність між інфляцією і безробіттям пояснюється тим, що безробітні погоджуються на нижчу заробітну плату, а це зумовлює сповільнення росту цін. Поліпшення становища на ринку праці підвищує тиск попиту на ціни. Ціною наближення до повної зайнятості є інфляція.

Довгостроковий період: ( зв'язок між індексом інфляції та безробіттям). Зв'язок між інфляцією і безробіттям стає дуже нестабільним. Неокласична теорія пояснює це тим, що підприємці та наймані робітники з часом _ пристосовуються до умов інфляції. Робітники заздалегідь вимагають підвищення зарплати, а підприємці скорочують виробництво і попит на робочу силу. Очікування інфляції при державній експансії призводить до її самозростання, поступового повернення безробіття. Може виникнути інфляційна спіраль. Коли економіка повністю пристосовується до інфляційних очікувань, то довго К. Ф. матиме вертикальний вигляд. Це свідчить про відсутність стійкої довготривалої взаємозалежності між інфляцією та безробіттям.

Філіпс стверджував, що інфляція стабілізується на нормальному рівні не більше 10%, якщо рівень безробіття відповідає природному 5.6-6%.

Р-ння Філіпса:    Ті=То-β(Б1-Б0)+S,   де Ті – темп інфляції,  То- очікув темп інфляції, β- коефіцієнт чутливості інфляції, Б1- поточний рівень безробіття, Б0-базовий, S-пропозиція грошей.

 

 

35. Антиінфляційна політика держави, оцінка її ефективності.

Для боротьби з інфляцією держава проводить антиінфляційну політику, яка передбачає здійснення тактичних (короткострокових) заходів щодо зниження рівня наявної інфляції та стратегічних (довгострокових) заходів, спрямованих на недопущення інфляції у тривалій перспективі.