Національна економіка: загальне та особливе

Сукупна пропозиція - загальна кількість товарів та послуг, вироблених в економці. Показниками, що реально відображають її рівень є валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).

Макроекономічна рівновага може бути повною або частковою.

Повна макроекономічна рівновага - це показник узгодженого розвитку усіх сфер та галузей національної економіки. Основою загальної економічної рівноваги є відповідність між сукупним попитом і сукупною пропозицією на всі товари і послуги на усіх ринках (робочої сили, засобів виробництва, предметів споживання).

Часткова  макроекономічна рівновага - це показник, який виражає узгодженість між певними параметрами макроекономічного розвитку, наприклад, між виробництвом і споживанням, інвестиціями і заощадженнями на певних ринках тощо.

Вибір методу ціноутворення потребує знання характеру кривої попиту, розрахункової собівартості та ціни продукції конкурентів. На основі цих параметрів фірма встановлює ціну на свійтовар.

При встановленні ціни належить брати до уваги можливості реалізації товару й отримання прибутку. Наприклад, за дуже низької ціни отримати прибуток неможливо, а за надто високої — нереально формувати попит на продукцію. Допустима ціна має бути для продавця конкурентоспроможна, а для покупця — платоспроможна. За таких умов продавець зможе відшкодувати собівартість товару й отримати валовий прибуток.

Ключовим інструментом, який виражає сутність ринкових відносин між суб'єктами економіки, є конкуренція.

Конкуренція - це суперництво між ринковими суб'єктами за найбільш вигідні умови виробництва, реалізації і купівлі товарів. Вона виступає як об'єктивний економічний закон ринкової економіки, зовнішньою примусовою силою, що змушує виробників підвищувати ефективність виробництва, якість продукції, урізноманітнювати асортимент товарів, збільшувати нагромадження і розширювати виробництво, а споживачів вимагати підвищення якості вказаних параметрів для найбільш повного задоволення власних потреб. Конкуренція створює постійну загрозу того, що при випуску неякісної чи дорогої продукції якийсь інший виробник перехопить споживача, доходи і призведе даного виробника до розорення.

Існує багато видів  і форм конкурентної боротьби, серед  яких:

1. За  суб’єктами конкурентної боротьби:

·       Конкуренція  продавців – це такий вид конкурентної боротьби, який ведеться за найкращу позицію на ринку.

·      Конкуренція покупців – виникає, коли попит на товари більший за пропозицію на них.

2. За  галузевими ознаками:

·       Внутрішньогалузева конкуренція – це форма економічного суперництва між товаровиробниками однієї галузі виробництва за найбільш вигідні умови виробництва і збуту готовою продукції.

·       Міжгалузева конкуренція – це суперництво між товаровиробниками різних галузей виробництва переважно за найбільш вигідні умови переливу капіталів. Вона сприяє встановленню середньої норми прибутку у галузях національної економіки.

3. За  умовами формування та впливом  на загальну ринкову ситуацію  розрізняють:

·       Вільна (досконала) конкуренція – це така форма організації ринкових відносин, за якої на ньому діє велика кількість продавців та покупців, що знаходяться у рівних стартових умовах.

·      Монопольна конкуренція – це вид недосконалої конкуренції, форма організації ринкових відносин, за якої на ринку може існувати значна кількість покупців і навіть продавців.

4. За рівнем дотримання правил конкурентної боротьби:

·       Добросовісна конкуренція, коли суб’єкти ринкових відносин дотримуються правових і певних етичних норм у своїй діяльності.

·       Недобросовісна – коли застосовують шпигунство, переманювання покупців, неправдиву рекламу тощо, тобто такі метоли конкурентної боротьби, що дозволяють обходити загальноприйняті і встановлені “правила гри”.

У ринковій економіці ціна є регулятором процесу суспільного відтворення завдяки постійним коливанням під впливом попиту і пропозиції.

Розрізняють такі форми ринкової ціни: - рівноважна ціна; - конкурентна ціна; - монопольна ціна; - державна фіксована ціна; - державна регульована ціна.

Рівноважна  ціна - це такий стан на ринку, при якому інтереси споживачів та виробників збігаються, тобто споживачі готові купувати продукцію, а виробники мають намір постачати її на ринок в тому ж обсязі і за такого рівня цін.

Монопольна  ціна — специфічна форма ринкової ціни, яка забезпечує монополістам отримання монопольного прибутку. Монопольні ціни є монопольно високі або монопольно низькі. Монопольно високі ціни встановлюються у монопольному виробництві, а монопольно низькі — у сфері монопольної закупівлі товарів. Монопольна ціна складається з витрат виробництва і монопольного прибутку. Своєю чергою, монопольний прибуток охоплює середній прибуток і надлишкову додаткову вартість.

За ринкової економіки держава, виконуючи свої економічні та соціальні функції, також  бере участь у ціноутворенні, зокрема  встановлює державні фіксовані ціни на продукцію, що виготовляється у приватному або колективному секторах на державне замовлення. На соціальні процеси держава впливає і регульованими цінами на окремі соціально значущі товари (послуги), запобігаючи їхньому необґрунтованому підвищенню.

Недоліки  механізму ринкового саморегулювання:

•      ринок повільно реагує на потребу в докорінній структурній перебудові економіки, яка вимагає великих витрат і не дає швидких результатів;

•      ринок не завжди підтримує саме існування некомерційних галузей людської діяльності (загальна освіта, фундаментальна наука тощо);

•      ринок досить часто призводить до нерівномірного розподілу доходів та жорсткої стратифікації суспільства;

•      ринок не може попередити кризові явища та монопольні тенденції в економіці та швидко реагувати на їх зміни;

•      циклічні коливання за умов дії лише ринкового механізму носять довготривалий характер і економіка важко піддається вирівнюванню.

Ці  проблеми закладені в самій природі  ринкового механізму, що діє в умовах відособлених між собою товаровиробників і споживачів. їх плани досить часто не співпадають зі стратегією загальнонаціонального соціально-економічного розвитку. Ось чому на певному етапі розвитку суспільства його суб'єкти перейшли до утворення таких регуляторів економіки, які б могли не лише адаптуватись до дії об'єктивних ринкових законів, а частково згладжувати їх недоліки. До таких регуляторів у сучасних економічних системах слід віднести державу та корпоративну форму організації економічних відносин.

ТЕМА 4. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ 

 

4.1. Поняття та склад потенціалу  національної економіки

Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари і послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян.

Суспільним  виробництвом є процес перетворення ресурсів в продукцію необхідного обсягу і якості. У цьому плані воно у вирішальному ступені залежить від наявності і використання взаємопов'язаних і взаємозумовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва:

• основного  капіталу та інших нефінансових і  фінансових активів;

• природних  ресурсів;

• людських ресурсів;

• організації  управління;

• інноваційного  потенціалу.

Перші три елементи об'єднуються поняттям національного багатства в традиційному і розширеному розумінні. Вони визначають початкові ресурсні можливості виробництва.

Разом з тим, темпи і якість економічного зростання  в сучасних умовах у вирішальній  мірі визначаються розвитком науки  і інноваційними перетвореннями, що забезпечують приріст виробництва, в основному за рахунок наукомістких товарів і послуг, істотне зниження ресурсномісткого виробництва й управління.

Потенціал економічного розвитку складається нетільки з  початкових ресурсів, але також з  науково-інноваційного і управлінського потенціалів. Організація управління і науково-інноваційний потенціал тісно пов’язані з національним багатством, проте через їх сутнісні характеристики розглядаються як самостійні елементи економічного потенціалу.

Національне багатство (національний капітал) в традиційному розумінні відображає величину накопичених в країні матеріальних і нематеріальних цінностей, створених для виробництва і споживання, золотовалютних запасів, боргів інших країн (за вирахуванням боргів іншим країнам) і власності даної країни в інших країнах. У цьому плані воно є реальним, речовим багатством, реальними активами національної економіки.

Разом з тим, національне багатство може бути визначене як сукупна вартість всіх економічних активів (як фінансових, так і нефінансових) в ринкових цінах, що знаходяться у власності резидентів країни, за вирахуванням їх фінансових зобов'язань нерезидентам країни.

Згідно системи  національних рахунків (СНР), розробленої  Статистичним відділом ООН, до обсягу національного багатства входять нефінансові і фінансові активи.

Нефінансові активи підрозділяються на нефінансові вироблені активи і нефінансові невироблені активи. Окремо визначається також обсяг споживчих товарів тривалого користування в домашніх господарствах і прямі іноземні інвестиції. Нефінансові вироблені активи - це активи, які створені внаслідок процесу виробництва. До складу нефінансових створених активів зараховують: основний капітал (фонди) галузей, які виробляють товари і надають послуги; запаси матеріальних оборотних засобів (оборотний капітал); вартості (цінності).

Нефінансовими невиробленими активами є активи виробництва, що не є результатом виробництва. Ця частина виробничого потенціалу передбачає дві складові, які значною мірою визначають не лише обсяг і структуру, а й динаміку національної економіки: матеріальні нестворені активи; нематеріальні нестворені активи (патенти, торговельні марки, "ноу-хау" і ін.).

За прийнятою  міжнародною методологією, матеріальні нестворені активи — це активи природного походження, а саме земля, ресурси надр, інші природні активи, тобто активи, які не є результатом природних процесів, але на котрі можуть бути встановлені права власності.

Фінансові активи - це активи, яким, як правило, протистоять фінансові зобов'язання інших господарюючих суб'єктів. До складу фінансових активів (пасивів) зараховують: монетарне золото і спеціальні права запозичення; валюту і депозити; цінні папери (крім акцій); акції та інші види участі в акціонерному капіталі; кредити та позики; страхові технічні резерви; іншу кредиторську та дебіторську заборгованість; прямі іноземні капіталовкладення.

Людський  капітал - це сума природжених здібностей, загальної і спеціальної освіти, придбаного професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного і фізичного здоров'я, що забезпечують можливість приносити дохід.

Основними сферами діяльності, що формують людський капітал, є науково-освітній комплекс, система охорони здоров'я  і сфери, що безпосередньо забезпечують умови життя.

Оцінка людського капіталу як складової частини національного багатства здійснюється шляхом визначення витрат на підготовку працівника, включаючи витрати на виховання, освіту, професійну підготовку, самоосвіту і так далі (на це в сучасних умовах потрібно близько 25 років).

В процесі динамічного формування і функціонування національної господарської системи в ній  історично об'єктивно складається масштабний, багатогранний за своїм профілем і складний за своєю організаційною та управлінською структурою елемент— споживчий комплекс.

Споживчий комплекс - сукупність галузей і видів економічної діяльності, зайнятих виробництвом товарів народного споживання та надання населенню різних послуг, що мають задовольнити потреби його матеріального достатку, розвитку особистості громадян, освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

За своїм значенням  галузі споживчого комплексу поділяють  на три великі групи:

- галузі, діяльність  яких пов'язана із задоволенням  соціально-культурних та інтелектуальних  потреб людей, а також із  створенням та забезпеченням необхідних умов життєдіяльності. Це культура, мистецтво, освіта, охорона здоров'я, фізична культура, відпочинок, спорт, туризм і т. ін. Діяльність галузей цієї групи пов'язана із забезпеченням конституційних прав усіх громадян країни;

- галузі, що створюють матеріальні блага для задоволення матеріальних потреб людей: речі, продукти, ліки, житло і т. ін.;

- галузі, які не створюють матеріальних  вартостей, але продовжують процес виробництва з їх створення в інших галузях: торгівля, громадське харчування, житлове і комунальне господарство, побутове обслуговування, транспорт, зв'язок і т. ін.

Через діяльність галузей споживчого потенціалу здійснюється взаємозв'язок економічного і соціального розвитку в національній господарській системі, взаємовідносини і взаємозв'язки між її регіональними і галузевими складовими, а також національної економіки України з країнами світу. Та найголовніше — забезпечується процес досягнення цілей соціального прогресу, вирішення поточних і перспективних завдань, реалізація соціальної політики держави.