Національна економіка: загальне та особливе

Реальні підвалини  для формування національної економіки  України були закладені в середині 80-их рр. XX ст. цей період прийнято називати „горбачовською перебудовою". За управління команди М.Горбачова було проведено ряд економічних заходів, що не дали змоги довести розпочаті реформи до логічного завершення.

Після здобуття незалежності перед Україною постала  проблема формування та розвитку власної  господарської системи. Розглянемо деякі аспекти економічних реформ в Україні.

1. Реформування  відносин власності та формування  умов для підприємницької діяльності. Починаючи з 1991 року Верховною Радою України було прийнято серію законів, що визначили основні умови та форми відносин власності і підприємництва в Україні: Закон України „Про власність" (1991 р.), Закон України „Про підприємництво" (1991 р.), Закони України „Про приватизацію майна державних підприємств" (велику приватизацію) (1992 р.), Закони України „Про приватизацію невеликих державних підприємств" (малу приватизацію) (1992 р.), Закони України „Про приватизаційні папери" (1992 р.), Указ Президента України „Про корпоратизацію підприємств" (1993 р.), та ряд інших нормативно-правових актів, що визначали плюралізм форм власності та основні засади підприємницької діяльності в Україні.

2. Грошово-кредитна  та фінансова політика в перехідний  період в економіці України. Формування грошово-кредитної та фінансової систем України відбувалось протягом 1991-1994 рр. Метою даної реформи було здійснення ринкової трансформації національної економіки, а також боротьба з інфляційними процесами.

З 1995 року розпочинається новий етап грошово-кредитної та фінансової реформ. У даний період уряд переходить до більш жорстких методів монетарної та м'яких методів  фіскальної політики, активно перерозподіляються кредитні ресурси у бік реальної економіки, формуються засади безготівкових розрахунків, припиняється надмірна емісія паперових грошей,  відбувається грошова реформа, стабілізується валютний курс, впроваджується система валютних коридорів.

3. Становлення ринку капіталів в Україні. Поряд з процесами приватизації для забезпечення функціонування приватизованих та корпоратизованих підприємств відбувалось формування фондового ринку та удосконалення кредитно-фінансової підсистем національної економіки.

4. Зміна  ролі держави в господарській  системі України. Невідворотні та об'єктивно викликані процесами швидких реформ диспропорції в економіці, значні темпи інфляції, перехід суб'єктів господарювання в тіньовий сектор, зубожіння більшої частини населення держави визначили необхідність державного втручання в „новоутворену" економічну систему.

5. Боротьба з тіньовою економікою та корупцією.  Згідно соціологічного дослідження, проведеного у квітні 2006 року Інститутом соціології НАН України, рівень довіри громадян до бізнесу і до найважливіших інститутів держави залишається фактично незмінним. Відповідно, рівень довіри до бізнесу коливається між показниками 2,2 - 2,6 балів, а до державних інститутів - між 2,4 та 2,6 балів.

6. Міжнародна  економічна парадигма розвитку України. З 90-их років Україна чітко визначилась з пріоритетами соціально-економічного міжнародного співробітництва - підвищити рівень розвитку економічної системи до міжнародних вимог та активізація відносин з ЄС. Для досягнення поставленої мети Україна уклала ряд міжнародних та державних договорів, за якими вона бере участь в Угоді про розвиток вільної торгівлі в Центральній Європі (ЦЕФТА), Угоді про чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), у роботі НАТО, ТАСІС тощо. 

 

1.3. Типи національних економік: їх сутність та характеристики

У своєму розвитку суспільні економічні системи пройшли  два якісно різні рівні щодо структури  і форм організації національних економік:

- рівень натурального  виробництва;

- рівень товарного  виробництва.

Натуральне  виробництво — тип господарства, в якому процес створення матеріальних благ спрямований на задоволення лише власних потреб виробника.

Товарне виробництво — форма організації суспільного виробництва, що характеризується глибоким суспільним поділом праці, виготовленням продуктів не лише для задоволення потреб виробників, а й для товарно-грошового обміну, отримання доходів, більших від витрат виробництва (прибутків), і задоволення потреб суспільних інститутів і людей, які не працюють.

Виділяють такі рівні суспільного поділу праці:

- загальний (поділ суспільно-товарного виробництва на найбільші його галузі: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін.);

- частковий (поділ найбільших галузей людської діяльності на їх складові: у промисловості — машинобудування, приладобудування; у сільському господарстві — рослинництво, тваринництво та ін.);

- одиничний, або індивідуальний (поділ усередині підприємства на основі професійної спеціалізації виробників —- токар/ слюсар, водій та ін.).

Національна економіка виникає і розвивається на основі:

- поглиблення  суспільного, зокрема територіального,  поділу праці, що зумовлює виникнення  різноманітних видів діяльності, спеціалізацію територій;

- формування  міцних централізованих держав.

За таких  умов народне господарство з часом перетворюється на національний комплекс— територіальне утворення, в якому всі компоненти економічного життя (підприємства, галузі, окремі регіони) функціонують як єдиний організм, що забезпечує матеріальні й духовні потреби суспільства.

Сучасну національну  економіку характеризують такі групи  ознак:

=> ознаки національного  суверенітету;

=> ресурсо-виробничі;

=> господарсько-організуючі;  

=> товарообмінні.

Ознаки  національного суверенітету визначають здатність суспільно-господарської системи до самоорганізації, до реалізації себе як суб'єкта міжнародних рівноправних партнерських господарських та інших зв'язків. До них належать: суверенітет і недоторканність території, державного утворення;  суверенітет законотворчості і чинності правових актів на державній території; суверенітет національної внутрішньої і зовнішньої політики;   суверенітет господарської діяльності.

Ресурсо-виробничі  ознаки відображають передусім потенційні можливості виробничої діяльності, структури виробництва, його спеціалізації і охоплюють: людський потенціал; науковий і техніко-технологічний потенціал; природно-ресурсний потенціал.

Господарсько-організуючі ознаки  виявляються у наявності економічного механізму, що визначає рівень поєднання людського потенціалу з природно-ресурсним і техніко-технологічним потенціалами, який залежить від узгодження приватних і суспільних інтересів, системи стимулів виробництва і праці тощо.

Інфраструктура  економічного механізму складається  з наступних систем: правової, стимулювання виробництва і праці, фінансово-кредитної, банківської, податкової, митної, управління і регулювання (макроекономічна, регіональна, мікроекономічна).

Товарообмінні ознаки  виявляються через розвинуту систему внутрішніх ринків і спроможність товарів і послуг завойовувати світові ринки.

Базою становлення і розвитку національної економічної системи є відношення людини до власності на засоби виробництва і результати праці. З урахуванням цих відмінностей виділяють два типи національних економік.

1.Економіка, в якій домінує приватна власність (пряме невід 'ємне право конкретної особи на засоби виробництва, землю, створений продукт).

2.Економіка, сформована на неприватній (суспільній) власності (опосередкованому праві конкретної особи на засоби виробництва, землю, створений продукт).

Економічні  системи різняться видом власності  і суб'єктом власності. Суб'єктом  приватної власності є конкретна  особа, неприватної — суспільство. Вид власності визначає систему  управління нею: приватна власність  передбачає, що капіталом управляє його власник, неприватна власність потребує централізованого управління суспільним капіталом і створеним продуктом.

Отже, перший тип  — економіка ліберально-ринкова, другий — економіка регламентовано-планова.

В основі регламентовано-планової національної економіки — неприватна (суспільна) власність на засоби виробництва (капітал) і на створений продукт. За своєю організаційною суттю ця система є централізована, вертикальна і, як звичайно, однотипна для усіх сфер діяльності.

Регламентовано-планова  економіка передбачає існування сильного центру, роль якого бере на себе держава або інша влада, спроможна нав'язати суспільству свою волю. Класична централізована регламентовано-планова економічна система існувала в колишньому СРСР.

Ліберально-ринкова економіка ґрунтується на приватній власності на капітал і створений продукт, лібералізації виробничої діяльності, пошуку партнерів, реалізації створеного продукту тощо. Засобом координації праці в цій системі є товарно-грошові відносини і конкуренція, що диктують товаровиробникам певний спосіб дії, тобто ринок.

Економічна  система будь-якого типу охоплює  декілька підсистем, зокрема: 

=> систему  виробництва;

=> систему  розподілу;

=> систему  обігу; 

=> систему  споживання;

=>систему державного  і соціального розвитку.

У системі виробництва створюється національний продукт, його вартість. У системі обігу відбувається реалізація національного продукту, яка забезпечує відшкодування витрат виробництва й отримання прибутку в системі виробництва та системі обігу. Система державного і соціального розвитку функціонує на основі перерозподілу прибутків і доходів через Державний бюджет, отриманих у перших двох системах.

Для кожного  типу економічної системи характерні свої організаційні форми власності, управління, розподілу, обміну і відповідні ознаки їх вияву через процеси виробництва, якість продукції, структури національних економік тощо (рис. 1.2). 

 

Рис. 1.2. Ознаки типів національних економік

Як видно  з рис.1.3, ліберально-ринковий тип  економіки зорієнтований на ефективність виробництва і пов'язані з нею механізми реалізації, а регламентовано-плановий — на форму її організації і створення відповідної інфраструктури та засобів для її обслуговування.

Перехід від  планової до ринкової економіки потребує певного часу для здійснення необхідних інверсійних процесів.

Інверсія (англ. Inversion — перестановка, зміна) економіки — докорінна зміна функціональних засад економіки, зокрема видів і форм власності, управління, розподілу, вибору виду діяльності, ціноутворення, економічних відносин загалом.

Перехідна економіка  — економічна система країни, яка  і здійснює перехід від одного способу виробництва до іншого.

У світовому  господарстві існує два види економічних  систем.

1. Закрита економіка, в якій рух товарів здійснюється лише в межах державних кордонів.

2. Відкрита економіка, в якій рух товарів виходить за межі національних чи державних кордонів, тобто в економічну модель залучаються процеси зовнішньої торгівлі й міжнародних фінансових відносин. Світові ринки мають надзвичайно велике значення для національних економік, які в більшості країн світу є відкритими.

Інтернаціоналізація капіталу — це процес  об'єднання різних форм національного та міжнаціонального капіталів. Основними формами сучасного капіталу є:

-       особистий (сімейний),

-       колективний, державний,

-       муніципальний,

-       кооперативний.

Кожна з цих  форм може існувати у вигляді промислового, банківського, позичкового, торговельного  капіталів. Взаємопроникнення і  об'єднання капіталів різних країн  веде до виникнення і розвитку якісно нової форми власності — інтеграційної власності. Найрозвиненішою формою таких об'єднань є Європейський Союз (ЄС). Його речовим змістом є: активи транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків країн ЄС, які зосередили свою діяльність v цьому регіоні світової економіки; активи акціонерних підприємств змішаного типу, в яких держава і монополії, у тому числі олігополії окремих країн, мають певну частку; акумульовані наднаціональними органами кошти, що згодом спрямовуються на здійснення спільної аграрної, регіональної, соціальної, структурної політики та ін.

Функціональна цілісність і взаємозв'язок національних економік відкритого типу потребує координації  й узгодження дій окремих країн. Отже, регулювання в економіках відкритого типу передбачає два рівні його організації: - національний і міжнаціональний.

Національний  рівень регулювання. Участь у регулюванні економікою країни беруть практично всі органи влади на всіх рівнях адміністративного устрою країни: законодавчий орган (в Україні Верховна Рада); господарські органи (в Україні— Кабінет Міністрів, органи місцевого самоврядування АР Крим, областей і адміністративних районів та населених пунктів); правоохоронні й судові органи; управлінські підрозділи підприємств, банки, фінансові і страхові компанії, торговельні організації тощо.