Національна економіка: загальне та особливе

Загальна ринкова  інфраструктура об'єднує безпосередні атрибути ринкового механізму, які характеризують рух фінансів, товарів, капіталів, праці та ін.

Грошова система — форма грошового обігу, яка історично формується у країні та закріплюється її законами. До елементів грошової системи відноситься фінансово-кредитна та податкова системи.

Фінанси — сукупність економічних відносин, які опосередковують утворення, розподіл і використання грошових фондів у процесі розподілу та перерозподілу суспільного продукту і національного доходу.

Сукупність  фінансових відносин утворює фінансову систему.

Фінансову політику здійснює держава. Найдієвішим механізмом її реалізації є Державний бюджет України і місцеві бюджети.

Державний бюджет — система грошових відносин, що виникають між: державою, підприємствами і населенням у процесі формування і використання централізованого фонду грошових ресурсів для успішного виконання її функцій.

Бюджет дає  змогу державі розв'язувати ті соціально-економічні проблеми, які не в змозі розв'язати механізм ринку: через бюджет (надходження (податки) і видатки) відбувається перерозподіл доходів з тим, щоб забезпечити певну справедливість, фінансуються соціальні програми (освіта, охорона здоров'я, пенсійне забезпечення тощо), оборона, державне управління, фундаментальна наука. Серед бюджетних статей — витрати, пов'язані з вирішенням регіональних, структурних та інших загальнонаціональних завдань.

Водночас бюджет не повинен бути перевантажений централізацією економічних, соціальних функцій, позаяк що більше функцій, зокрема господарських, бере на себе держава, то більше вона повинна концентрувати в бюджеті грошових коштів, а основним джерелом цих коштів є податки.

Отже, централізація господарських  функцій у руках держави неминуче спричиняє податковий тиск, що певною мірою підриває підприємницьку ініціативу. З огляду на це країни з розвинутою ринковою економікою намагаються формувати бюджет в обсягах, які дають змогу державі виконувати ті завдання, які не виконує ринок. У такий спосіб унеможливлюється необґрунтоване втручання держави в економіку. Перетворення бюджетних асигнувань на капіталовкладення допускається лише в особливих випадках, зокрема для реалізації цільових народногосподарських програм, що контролюються законодавчими органами. У ринковій економіці ті, кому потрібні інвестиції, звертаються не до уряду (бюджету), а до банків і фондової біржі.

Головним джерелом формування доходної частини державних  і місцевих (муніципальних) бюджетів є податки.

В Україні податкова система  передбачає такі основні види податків:

- для підприємств:  податок на дохід (прибуток) і на додану вартість; обов'язкові платежі до Фонду соціального страхування. Чорнобильського фонду. Фонду стабілізації і зайнятості, а також на спорудження шляхів сполучення;

- для населення: прибутковий податок. Крім цих податків, існують акцизи (непрямі податки), платежі до державного і місцевих бюджетів, що регламентуються законодавчими актами різнихрівнів.

Кредитна  система — сукупність банків та інших кредитно-фінансових установ (інвестиційних і страхових компаній, фондів), які мобілізують вільні ресурси грошей і надають їх у позику.

Основними формами  кредиту є - комерційний і - банківський.

Комерційний кредит — кредит одного підприємця іншому у вигляді відтермінування платежу за поставлені товари або надані послуги.

Інструментом такого кредиту  є комерційний вексель, до ціни якого входить ціна товару (послуги) плюс відсоток.

Банківський кредит — кредит, наданий банком чи іншою кредитно-фінансовою установою підприємцям та іншим позичальникам у вигляді грошових сум.

Основу кредитної інфраструктури становить банківська система.

Банк — організаційна  одиниця бізнесу, яка є посередником між кредитором і позичальником. Сфера діяльності банків — операції з позичковим (грошовим) капіталом.

Торговельні підприємства, біржі, банки, кредитні та бюджетні установи надають ринковій системі організаційної завершеності, поєднують виробників і споживачів у єдиному господарському процесі. 

 

6.3. Вплив ринкової інфраструктури  на формування конкурентного середовища

Як зазначає більшість економістів, без конкуренції  ринок не спроможний координувати обсяги і структуру пропозиції та попиту, тобто встановлення загальних пропорцій розвитку національної економіки. Ринкова економіка і є саморегульованою системою лише тому, що їй властивий інструмент - конкурентна боротьба.

Конкуренція - це рушійна сила будь-яких економічних відносин, в які вступають суб'єкти ринку.

Конкуренція — складний і багатогранний процес. Для перемоги в конкурентній боротьбі фірма (підприємець) мають дотримуватися певної стратегії  дій —- конкурентної стратегії.

Конкурентна стратегія — система дій фірми, спрямована на досягнення її кінцевої мети.

Вона ґрунтується  на полі стратегічному пошуку. Кожна  фірма, як звичайно, прагне монополізувати ринок-для максимізації прибутку. Однак  досягти того в сучасних умовах практично  неможливо. Тому вона має передбачити  у своїй діяльності одночасно  принаймні дві стратегічні настанови: на монополізацію ринку і на інтеграцію своєї діяльності в єдиний процес функціонування ринку. Перша настанова передбачає дії, спрямовані на скорочення кількості конкурентів, друга — дії щодо стабілізації становища фірми через зменшення ступеня ризику за рахунок співробітництва (інтеграції) з іншими фірмами в найрізноманітніших формах, тобто полістратегічний пошук.  

Формування  конкурентного середовища в Україні  пов'язане із створенням ринкової інфраструктури; підприємизацією великих комбінатів; створенням нових малих і середніх фірм. Перше і друге потребує організаційної реструктуризації, а третє — демонополізації (позаяк в економіці України переважають природні монополії), що сприятиме активізації ділової активності та стимулюванню виробництва.

Першим кроком на шляху демонополізації в Україні  мають стати заходи, спрямовані на захист від монополізму і сприяння конкуренції:

- розвиток установ  ринкової інфраструктури і механізму  вільного руху праці, капіталів  і товарів;

- заборона  законом утворення об'єднань картельного типу для захисту цінової конкуренції;

- реєстрація  товарних знаків і марок товарів  для того, щоб уможливити диференціацію  продуктів і конкуренцію за  таким важливим параметром, як  якість;

- державне  регулювання загальних умов угод, яке полягає у тому, що значна частина положень господарського договору заздалегідь визначається законодавцем і не може бути змінена сторонами, що домовляються. Це унеможливлює нав'язування постачальниками своїх умов покупцям;

- передбачення  у законодавстві різних критеріїв монополізму (рівень концентрації в окремих галузях настільки високий, що в них існують великі господарські одиниці, спроможні встановити своє панування над ринком і без укладення картельних угод);

- аналіз цін,  порівняння їх із цінами на інших паралельних ринках, контроль за прибутками та витратами з боку органів влади для того, щоб визначити: ціни, за якими продаються товари, є конкурентними чи монопольними.

Формування  ринкової інфраструктури і конкурентного  середовища — одне з найважливіших завдань уряду, який є регулятором рівноваги національного попиту і національної пропозиції, обмеження монополії та посилення конкуренції. Економічними та адміністративними методами він повинен забезпечити однакові умови виробництва і реалізації продукції для усіх виробників і продавців товарів та послуг. 

 

ТЕМА 7. ДЕРЖАВНІСТЬ  ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ 

 

7.1. Держава як єдність  закону і влади. Методи державного  регулювання економіки

Держава як суспільний інститут постійно вдосконалюється  упродовж усієї історії розвитку суспільств на всіх континентах світу. Здебільшого держава функціонувала як інструмент примусу і підпорядкованості її громадян законові та владі. Це призводило до суспільних конфліктів між народом і владою, революцій, громадянських воєн тощо. Для суспільного миру люди шукали форми і методи формування держави, які не допускали б суспільних потрясінь і трагедій. На сьогодні вже є чимало країн, держави яких функціонують на засадах єдності закону і влади, що забезпечує суспільний спокій і порозуміння не лише між різними етнічними групами людей, а й різними расами.

Усі закони наука  поділяє на природні (об'єктивні, тобто  незалежні від волі і свідомості, людей) і суспільні (об'єктивні та суб'єктивні, тобто створені самими людьми). До об'єктивних суспільних законів зараховують: закон господарської збалансованості (рівноваги), закон товарообміну і закон товаровиробництва. До суб'єктивних законів належать:

- Конституція України, яка є Основним Законом державотворення і співжиття громадян у суспільстві, незалежно від їхнього національного чи етнічного походження;

- закони  країни, що регулюють виробництво,  працю та її оплату, фінанси, соціальний розвиток, розподіл національного продукту, оборону, безпеку тощо.

У багатьох країнах світу держави сформовані на основі титульної нації та її національних атрибутів. Держава отримує назву титульного народу і його національні символи: мову, герб, гимн і т. ін.

Державна влада — вибрані народом його представники і передані народом їм функції ухвалювати рішення згідно з державними законами в усіх сферах суспільного життя від народу і для добробуту народу.

Як доводить історичний досвід людства держава - це і є та особлива, універсальна інституція, що має публічну, державну владу та спеціалізований апарат для регулювання системи суспільних відносин загалом. Жодна з суспільних інституцій не спроможна підмінити роль держави у суспільстві (рис.7.1.).

 

 

Рис. 7.1. Сфери впливу держави на складові суспільної системи 

 

Державне  регулювання економіки (ДРЕ) - це: 1) система прийняття рішень та практичного здійснення заходів та процедур, спрямованих на задоволення соціально-економічних потреб суспільства та індивідів, що витікають з вихідних умов стану і розвитку національної економіки; 2) процес впливу державних органів влади на умови, способи, характер дій суб'єктів економічної підсистеми відповідно до стратегії загально національного розвитку. Відмінною рисою державного регулювання економіки є те, що якщо ринкова координація шляхом тривалої еволюції дійшла до стану об'єктивно-раціонального збалансування показників національної економіки, то державне регулювання (як випливає з визначення) не містить у собі такого вбудованого механізму, і головною рисою його є комплексність, врахування та аналіз економічних параметрів, планомірність, продуманість і прогнозованість. Об'єктивна необхідність ДРЕ викликана наступними причинами:

•ринок не завжди спроможний був забезпечити постійний  активний комплексний розвиток продуктивних сил суспільства: наука, освіта, охорона  здоров'я, соціальний захист тощо;

•екологічна криза  і проблеми, пов'язані з безвідповідальною  і неконтрольованою дією суб'єктів  економіки;

•неспроможність ринкового механізму забезпечувати  рівномірний розвиток регіонів, галузей  національної економіки та розподіл ресурсів і благ;

•необхідність формування координаційного центру управління та регулювання в умовах поглиблення процесів усуспільнення  виробництва, тобто відносин спеціалізації, кооперації, комбінації, концентрації виробництва, поглиблення міжгалузевих зв'язків;

•ускладнення  відносин власності;

•проблеми задоволення  суспільних благ, що не зорієнтовані на ринковий попит;

•необхідність проведення єдиної соціально-економічної  політики;

•нездатність  ринкового механізму проводити  єдину грошово-кредитну політику;

•необхідність подолання соціальної напруженості та значної диференціації суспільних груп за доходами та ін.

Об'єктами ДРЕ є соціально-економічні процеси, явища, умови прийняття економічних рішень та здійснення господарської діяльності, виробничі відносини національної економіки, сектори, підсистеми та окремі елементи народного господарства, функціонування яких складно забезпечити або неможливо забезпечити дією ринкового механізму господарювання.

Суб'єктами ДРЕ виступають органи державної, місцевої та судової влади, побудовані за ієрархічним принципом, а також інші структури управління і регулювання, визначені національним законодавством, які здійснюють регулювання економіки на національному, регіональному і місцевому рівнях.

Проблеми, що не можуть бути вирішені суто за рахунок дії механізмів ринкового саморегулювання, делегуються суспільством державним органам влади, що мають чітку ієрархію і виконують специфічні функції для забезпечення стабільного стану національної економіки та суспільства загалом. У процесі своєї діяльності, не зважаючи на диференційованість виконуваних ними функцій, їх роль визначається напрямком загальнодержавної стратегії розвитку та сукупними загальнодержавними цілями економічного регулювання:

Цільова (стратегічна) функція - державні органи визначають найбільш загальні, спеціальні та специфічні цілі, плани і пріоритети економічного розвитку держави. Вони об'єктивуються у програмах загальнодержавного розвитку, регіональних програмах соціально-економічного розвитку, концепціях, постановах, бюджетах усіх рівнів тощо.

Функція нормотврення (нормативна, законодавча) - це функція, що дозволяє державі встановлювати нові, підтримувати визнані членами суспільства „правила гри" у сфері економічного розвитку.