Державне регулювання інноваційної діяльності підприємств харчової промисловості

Переважання стратегічної спрямованості. Інноваційна політика має формувати умови для створення і збереження тривалих конкурентних переваг підприємства. А це вимагає прогнозування розвитку ринкової ситуації у довгостроковому періоді. Тому інноваційну діяльність слід планувати в межах обраної стратегії, а реалізація інновацій повинна забезпечувати досягнення стратегічних цілей. Розроблення стратегії спирається на внутрішній потенціал довгострокової моделі. [18]

Орієнтація на потреби ринку. Розроблення і впровадження інновацій буде доцільним за умови, що вони внесуть у товар чи послугу те, що вигідно відрізнятиме його від аналогічних товарів конкурентів, тобто створять йому конкурентні переваги. Для цього необхідно ретельно досліджувати ринок. Приваблива, на перший погляд, інновація може виявитися передчасною або зовсім непотрібною з огляду на потреби ринку. Важливо вміти своєчасно відмовитися від спроб реалізації такої новинки, уникаючи непотрібних витрат, пов’язаних з її подальшим удосконаленням і просуванням.

Цілеспрямованість. Будь-які інноваційні зміни на підприємстві слід здійснювати з певною метою. Мету визначає вище керівництво як бажану модель стану підприємства у майбутньому, можливість досягнення якої оцінюється з урахуванням різних внутрішніх чинників(особистих якостей працівників, рівня професіоналізму) і чинників зовнішнього середовища. Визначення цілей інноваційної діяльності дає змогу вибрати засоби їх здійснення, контролювати процес реалізації інновацій через розроблення ієрархії цілей для структурних одиниць підприємства. [14]

Побудова ієрархічного «дерева цілей» дає змогу не лише чітко уявити контури і основні завдання фірми в реалізації інновацій, а й допомагає узгодити діяльність її підрозділів у розв’язанні будь-якої проблеми.

Комплексність. Цей принцип вказує на необхідність залучення у процес розроблення інновацій усіх внутрішніх елементів підприємства. Це пов’язано з функціонуванням підприємства як інтегрованого механізму, зміна однієї частини якого обов’язково спричинить зміни в одному чи декількох інших елементах, причому не завжди у бажаному напрямі. Необхідно передбачити заходи щодо збалансування нових відносин між елементами організації, структурними підрозділами, окремими працівниками. Тому, керуючись принципами комплексності, керівники підприємства повинні розглядати конкретні інновації не як проблему окремого підрозділу, а як процес, що певною мірою стосується всіх служб підприємства. Комплексність у роботі з інноваціями дає змогу реалізувати єдину інноваційну політику і зберігати рівновагу внутрішніх елементів підприємства. Дотримання цього принципу забезпечується складанням бюджету ресурсів, виділених на інноваційну діяльність за всіма її напрямами та на всіх ієрархічних рівнях. [16]

Планомірність. Комплексність при плануванні інновацій передбачає систему координації всіх планів підприємства, незалежно від їх функціональної належності та цільової спрямованості, рівня розроблення та застосування. Планування інновації має відбуватися з урахуванням цільових завдань різних інновацій, відмінностей у стадіях створення та впровадження інновацій, відмінностей залучення у ці процеси різних служб підприємства. Цей принцип передбачає неперервність інноваційних процесів. [4]

Інформаційна забезпеченість. Передбачає формування інноваційної політики з урахуванням сучасних досягнень НТП і тенденцій розвитку науки і техніки у відповідній галузі. Тому керівництво підприємства має надати службам НДДКР вільний доступ до джерел науково-технічною, конструкторською документацією, власними розробками, ноу-хау з організації виробництва тощо у тих сферах діяльності, якими займається підприємство.

Складові інноваційної політики підприємства

Інноваційна політика має бути спрямована на створення умов для:

• формування підходів до визначення позиції підприємця на ринку і напрямів його діяльності відповідно до ринкових тенденцій;
• прогнозування, формування програмно-цільових підходів до прийняття інноваційних рішень з метою обґрунтування розробленої концепції;
• проведення робіт щодо вдосконалення існуючої технології та організації виробництва продукції, створення технічної бази;
• підвищення робіт людського фактора, стимулювання мотивації до інноваційної діяльності, що забезпечить розвиток персоналу.

Реалізація інноваційних рішень можлива за умови виваженої інноваційної політики, яка формує умови залучення до інноваційної діяльності певних функціональних служб підприємства. Вимоги забезпечуються кваліфікованими маркетинговими дослідженнями і окреслюють завдання у сфері НДДКР. [2]

Складовими інноваційної політики вважають:

• маркетингову політику;
• політику в галузі НДДКР;
• політику структурних змін;
• технічну політику;
• інвестиційну політику.

Маркетингова політика. Має на меті формування тактики і стратегії поведінки підприємства на ринку. Націлена на вирішення таких завдань: визначення процедур і періодичності маркетингових досліджень; розроблення товарної, цінової, збутової, комунікаційної, сервісної політики і створення механізмів їх реалізації; аналіз ефективності здійснюваної політики. Результатом буде забезпечення виготовлення підприємством потрібної споживачам продукції. [14]

Політика в галузі НДДКР. Їх завданням є визначення наукового потенціалу підприємства, розроблення науково-технічної політики, формування технологічної політики, створення механізмів реалізації науково-технічної і технологічної політики і оцінювання її результатів.

Політика структурних змін. Зорієнтована на вивчення внутрішнього середовища та організаційної форми підприємства, формування адекватної інноваційним завданням організаційної структури. Необхідно досліджувати рівень розвитку культури підприємництва та відповідність організаційної структури цілям і завданням підприємства.

Технічна політика. Визначає можливості впровадження новацій. Завданнями технічної політики є вивчення можливостей виробництва і вимог до нього та за необхідності усунення виявлення невідповідностей; розроблення напрямів технічного переозброєння основних засобів підприємства. [38]

Інвестиційна політика. Охоплює всі фінансово-економічні аспекти функціонування підприємства, що забезпечують реалізацію інноваційної політики. Націлена на управління грошовими потоками на підприємстві з метою накопичення коштів, необхідних для реалізації інноваційних процесів. Виважена маркетингова політика дає змогу оперативно реагувати на зміну вимог споживачів, науково-технічна – на технологічні зрушення, технічна - дає змогу виявити можливості наявної техніки щодо диверсифікації виробництва. [11]

1.4 Фінансування інноваційної діяльності. Показники ефективності інноваційної діяльності

 Сутність, функції і принципи фінансування

Розвиток інноваційної діяльності на всіх рівнях організаційного управління – від окремого підприємства до держави в цілому - передбачає створення й ефективне функціонування чіткої системи фінансування на всіх стадіях інноваційного циклу. Під системою фінансового забезпечення інноваційної діяльності мається на увазі сукупність економічних відносин, які виникають у зв’язку з пошуком, залученням і ефективним використанням фінансових ресурсів, а також організаційно-управлінських принципів, методів і форм їхнього впливу на життєдіяльність інновацій. При цьому до складу згаданих ресурсів відносять не лише кошти у безпосередньо грошовому вимірі, а й інші інвестиції – у вигляді основних і оборотних засобів, майнових прав і нематеріальних активів, позик та застав, прав на землеволодіння. [7]

Фінансування виконує дві важливі функції – розпорядчу і контрольну.

Економічний зміст першої полягає, насамперед, у забезпеченні кожного із суб’єктів господарської діяльності необхідними йому фінансовими ресурсами. Суб’єктами фінансування виступають інноваційні підприємства, науково-дослідні організації, територіальні і галузеві органи управління, приватні особи. Контрольна функція фінансів зводиться до того, щоб сигналізувати про пропорції, які складаються в розподілі ресурсів. Важливо встановити наскільки ефективно використовуються вони конкретним суб’єктом господарювання. [25]

Система фінансування інновацій розбудовується за такими принципами:

• чітка цільова орієнтація системи, забезпечення швидкого, широкого й ефективного використання сучасних науково-технічних досягнень;
• логічність , обґрунтованість та юридична захищеність прийомів і механізмів, що використовуються;
• наявність багатьох і різних джерел фінансування;
• комплексність системи, тобто можливість охоплення широкого кола технічних і технологічних нововведень;
• адаптивність і гнучкість, що передбачає постійну спрямованість усієї системи на умови змін зовнішнього середовища. [27]

Фінансова політика може бути успішною за наявності відповідного фінансового механізму її реалізації. Фінансовий механізм науково-технічної й інноваційної діяльності – це сукупність методів фінансового впливу на дані сфери діяльності й система фінансових індикаторів та фінансових інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив. Схема фінансового механізму включає фінансове забезпечення й фінансове регулювання. Сутність дії фінансового забезпечення полягає у виділенні певної суми ресурсів на розв’язання окремих завдань науково-технічної та інноваційної діяльності. [34]

Відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» програмно-цільове фінансування застосовується, як правило, на конкурсній основі для:

а) науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

б) забезпечення проведення найважливіших прикладних розробок, які виконуються за державними замовленням;

в) проектів, що виконуються в межах міжнародного науково-технічного співробітництва. Воно здійснюється через:

- проведення спільних наукових досліджень, технічних те технологічних

 розробок на основі кооперації;

• виконання робіт, передбачених угодою, однією зі сторін якої є організація іноземної держави;
• проведення досліджень і розробок за спільними координаційними угодами;
• спільні дослідження й розробки у міжнародних колективах спеціалістів;ї
• використання власності на науковий результат на основі угод між суб’єктами наукової та науково-технічної діяльності;
• взаємний обмін науковою та науково-технічною інформацією, використання об’єднаних міжнародних інформаційних фондів, банків даних, взаємний обмін науковими, і викладацькими кадрами, студентами й аспірантами;
• спільну підготовку спеціалістів. [17]

Джерела фінансування інноваційної діяльності

Для фінансування інноваційної діяльності використовуються наступні основні джерела фінансових ресурсів:

• бюджетні асигнування, які виділяються на загальнодержавному і місцевому рівнях;
• кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування НДДКР, які утворюються підприємствами, регіональними органами управління;
• власні ресурси підприємств(промислові інвестиції із прибутку й у складі витрат виробництва);
• фінансові ресурси різних комерційних структур(інвестиційних компаній, комерційних банків, холдингових фінансово-промислових груп;
• кредитні ресурси уповноважених державою інвестиційних установ(банків);
• іноземні інвестиції промислових та комерційних фірм;
• приватні накопичення фізичних осіб.

Існуючі джерела фінансування класифікують залежно від тих чи інших ознак або характеристик (таблиця 1.2). [14]

Таблиця 1.2

Джерела фінансування науково-технічної і інноваційної діяльності