Особливості оподаткування малих підприємств в Україні

        Останніми  роками в Україні прийнято  ряд важливих рішень щодо державної  політики як у сфері підприємництва  в цілому, так і в малому  бізнесі. Кабінетом Міністрів України  затверджено Концепцію державної  політики розвитку малого підприємництва (від 3 квітня 1996 року № 404), головною метою якої є досягнення належного рівня координації діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної із забезпеченням розвитку цього сектора ринкової економіки. В Концепції визначено стратегічні напрями державної підтримки та регулювання малого бізнесу. З метою прискорення розвитку малих форм господарювання та подальшого забезпечення їх державної підтримки Кабінет Міністрів України затвердив Програму розвитку малого підприємництва в Україні на 1997-1998 роки (від 29 січня 1997 року № 86). В ній передбачено здійснення цілого комплексу конкретних заходів з питань формування правової бази малого підприємництва, вдосконалення фінансово-кредитної підтримки, забезпечення матеріально-технічних та інноваційних умов розвитку малих підприємств, стимулювання зовнішньо-економічної діяльності суб’єктів малого підприємництва, інформаційного та кадрового забезпечення бізнесу.

        Важливим кроком  до вдосконалення систем легалізації  підприємницької діяльності є  розробка ряду нормативно-правових документів щодо ліцензування та патентування деяких видів підприємництва, створення єдиної вертикальної структури органів ліцензування. Так, відповідно до Указу Президента України від 7 лютого 1997 року №104/97 створено Ліцензійну палату України, яка набула статусу центрального органу виконавчої влади, визначено її функції. Указом також передбачено створення представництв та підрозділів палати в обласних, міських, міста Києва і Севастополя та районних держадміністраціях.

        З метою  проведення державної політики у підприємницькій діяльності, в тому числі у малому бізнесі, Указом Президента України від 29 липня 1997 року № 737/97 створено Державний комітет з питань розвитку підприємництва і визначено його завдання щодо підтримки підприємництва.

        Постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 1997 року № 908 встановлено нові ставки збору за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності. Громадяни-підприємці тепер сплачують 1,5, а юридичні особи – 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Змінено також розмір плати за видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію, а також за внесення змін і доповнень до установчих документів.

        Згідно з  постановою Кабінету Міністрів  України від 11 вересня 1997 року №1018 створено Раду підприємців України, завдання якої полягає у стимулюванні підприємницької діяльності, в тому числі малого бізнесу, налагодженні ефективної співпраці суб’єктів підприємницької діяльності та їх об’єднань з Кабінетом Міністрів України та іншими органами виконавчої влади у процесі здійснення державної стратегії розвитку підприємництва та формування ринкової інфраструктури. Раді підприємців України доцільно здійснювати свою діяльність на основі взаємодії з органами виконавчої влади, підприємствами різних форм власності, а також громадськими організаціями.

        У грудні  Верховна Рада України прийняла  зміни та доповнення до Закону  України “Про підприємництво”, якими встановлюється єдиний  перелік видів підприємницької  діяльності, що підлягають ліцензуванню. Їх кількість скорочено з 112 до 41. Спрощено та впорядковано державну реєстрацію та післяреєстраційні процедури. Встановлено, що у видачі ліцензії може бути відмовлено тільки в разі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником, а також у разі неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов. Термін дії ліцензії не може бути меншим, ніж 3 роки, і може бути продовженим на новий строк за заявою суб’єкта підприємницької діяльності. Пропозиції державних органів щодо доцільності запровадження чи скасування ліцензування певних видів підприємницької діяльності підлягають обов’язковій експертизі, яка проводиться спеціальним уповноваженим органом.

        Взагалі розвиток  малого підприємництва – важлива  економіко-політична проблема, розв’язання якої потребує цілісної системної методології розвитку малого підприємництва з точки зору як бюджету і податків, так і ставлення держави до малого бізнесу. Початок дійсного піднесення у розвитку малого підприємництва в цілому є неминучим, проте воно значною мірою детермінуватиметься реальним піднесенням та пожвавленням розвитку всієї економічної системи.        

 

 

3. Динаміка змін в податковому законодавстві щодо оподаткування малих                                                                                  підприємств

 

          3.1.Прямі  і непрямі податки, що сплачують  малі підприємства

 

      Наприкінці 1992 року в Україні було зареєстровано 102 тисячі малих підприємств, з яких діяла лише половина. У 1994 році в Україні реально діяло 75 тисяч малих підприємств, на яких вироблялося приблизно 12% промислової продукції і було зайнято майже 16% працюючих. Частка недержавного сектора становила приблизно 35%. На сьогодні ситуація змінилася: число малих підприємств подвоїлось, а кількість зайнятих на них робітників знизилась на 5%.

        Частка малого  бізнесу вУкраїні у валовому  національному продукті становить  близько 5%, тоді як у розвинутих  країнах цей показник сягає 40-60%.

        Характерними  рисами малих підприємств є висока ліквідність у поєднанні із швидкою оборотністю, відсутність резервів, необхідність у залученні позичкових коштів для здійснення господарських операцій.

        Якщо ще 4-5 років тому малий бізнес в  Україні був надзвичайно рентабельний  і давав змогу накопичити первісний капітал, то сьогодні загальне зниження норми прибутку, досить високі ставки оподаткування і збільшення числа податків не дають можливості цим підприємствам поширити або переорієнтувати свою діяльність. Незважаючи на те, що значна частина підприємств офіційно не легалізує всього свого обороту і господарських операцій з метою зменшення податкової частини доходу (податки, оренда, оплата ліцензій і патентів), економічні умови для малого бізнесу все-таки залишаються несприятливими.

        Суб’єктами  малого підприємництва є зареєстровані  у встановленому порядку фізичні  особи, які займаються підприємницькою  діяльністю без створення юридичної  особи, а також юридичні особи  – суб’єкти підприємництва будь-якої  форми та форми власності, в  яких:

      - середньооблікова чисельність працюючих за звітний період не перевищує 50 осіб;

-обсяг виручки від  реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1000000 гривень.

        Дія Указу  Президента України “Про державну  підтримку малого підприємництва” не поширюється на довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи, а також на суб’єкти підприємницької діяльності, у статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам - учасникам та засновникам даних суб’єктів, які не є суб’єктами малого підприємництва не перевищують 25 відсотків.

        Середньооблікова  чисельність працівників суб’єктів  малого підприємництва визначається  з урахуванням усіх його працівників, у тому числі тих, що працюють за договорами та за сумісництвом, а також працівників представництв, філіалів, відділень та інших відособлених підрозділів.

 

        Оподаткування прибутку. Кінцевим результатом діяльності підприємств як суб’єктів господарювання є отриманий ними валовий дохід, що відображає заново створену вартість. Валовий дохід визначається як різниця між виручкою від реалізації, матеріальними та прирівняними до них витратами.

        Чистий дохід  на рівні підприємства набирає  форми прибутку і перебуває під впливом такого елемента валового доходу, як заробітня плата. Співвідношення зарплати і прибутку у валовому доході залежить від форми власності. Оскільки прибуток визначається як різниця між обсягом реалізації і собівартістю продукції (робіт, послуг), на формування прибутку справляє вплив і державна політика щодо визначення собівартості, її формування.

        Досвід країн  з розвинутою ринковою економікою  свідчить, що об’єктом оподаткування  здебільшого є прибуток підприємств. Податок на прибуток належить до тих податків, з допомогою яких активно реалізується регулювальна функція щодо виробництва, інших сфер господарської діяльності. Фіскальній функції податку на прибуток належить другорядна роль.

        Досвід України  у створенні системи оподаткування  прибутку (доходу) свідчить про відсутність чіткої державної концепції податкової політики. Протягом 1991-1997 років неодноразово змінювався об’єкт оподаткування: або валовий дохід, або прибуток.

        Така непослідовність  у визначенні об’єкта оподаткування, часті суттєві зміни методики його розрахунку створили значні труднощі для платників податків і справляють негативний вплив на розвиток підприємницької діяльності взагалі.

        Період оподаткування  прибутку підприємств 1995-1997 років  був найтривалішим і свідчив про певну стабілізацію оподаткування суб’єктів господарювання. Механізм оподаткування прибутку в цей період формувався згідно із Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року. Протягом цього періоду в оподаткування прибутку були внесені лише несуттєві зміни, що не порушували його механізму в цілому.

        Цей період, окрім стабілізації податкової  політики, мав кілька інших позитивних  моментів:

        По-перше, об’єкт оподаткування визначався в основному шляхом коригування суми балансового прибутку. Таке коригування дало змогу:

виключити подвійне оподаткування (з балансового прибутку вираховувались податки на землю і з власників транспортних засобів);

        звільнити  від оподаткування прибуток, отриманий  від володіння корпоративними правами, а також від придбання державних цінних паперів (це сприяло розвитку ринку цінних паперів);

        звільнити від оподаткування прибуток, спрямований на фінансування утримання соціальної інфраструктури підприємства, на благодійну діяльність, поповнення оборотних коштів.

        Оскільки оподатковуваний  прибуток визначався головним  чином на підставі балансового  прибутку, податковими адміністраціями  здійснювався контроль за правильним  формуванням прибутку підприємств. У підприємств не було необхідності вести окремий податковий облік.

        По-друге, у  процесі визначення об’єкта оподаткування, крім оподатковуваної суми балансового прибутку, враховувались інші показники. Так, об’єкт оподаткування збільшувався на суму:

       - збитків платника податків від товарообмінних (бартерних) операцій за реалізацію продукції (робіт, послуг) за цінами, нижчими за звичайні;

        - коштів фондів, створених платником податків  за рахунок собівартості продукції (робіт, послуг), що були використані не за цільовим призначенням (інноваційний фонд підприємства);

         - коштів, отриманих  платником податків на власні  потреби інших суб’єктів підприємницької  діяльності (матеріальних і нематеріальних  активів, безповоротної фінансової  допомоги).

        Це забезпечувало  контроль і регулювання відповідних  напрямків діяльності суб’єктів господарювання.

        По-третє, нарахований  податок на прибуток зменшувався  на суму витрат, здійснених за  рахунок чистого прибутку підприємства, спрямованого на фінансування реконструкції і модернізації активної частини основних фондів (до 20% нарахованого податку на прибуток). Це сприяло прискоренню технічного прогресу.

        По-четверте, ставки податку були диференційовані  за видами діяльності. За базової  ставки оподаткування 30%, посередницькі операції оподатковували в розмірі 45%, ігровий бізнес – у розмірі 60%.

        З прийняттям  Закону “ Про внесення змін  в Закон України “Про оподаткування  прибутку підприємств” з другого  півріччя 1997 року відбулися істотні зміни в оподаткуванні підприємницької діяльності, спрямовані на підтримку виробника, активізацію інвестиційної діяльності підприємства.

        Принципово  новим у прийнятому Законі  є визначення об’єкта оподаткування: скоригований валовий дохід мінус  валові витрати виробництва та обігу і мінус сума амортизаційних відрахувань.

        Визначаючи  валовий дохід, враховують:

        - загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг), а також від продажу цінних паперів (крім операцій з їх первинного випуску й остаточного погашення);       

- доходи від здійснення  банківських операцій, страхових  та інших операцій, пов’язаних  з наданням фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов’язаннями  та вимогами;

         -доходи  від спільної діяльності у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів, процентів, роялті, володіння борговими вимогами, від здійснення операцій лізингу (оренди);

        - доходи, не  враховані за обчислення валового  доходу у попередніх періодах  і виявлені у звітньому періоді;

      - доходи з інших  джерел і від позареалізаційних  операцій (сум безповоротної фінансової  допомоги, отриманої платником податків  у звітньому періоді; сум невикористаної частини коштів, повернених із страхових резервів; сум страхового резерву, використаних не за призначенням; вартості матеріальних цінностей, переданих платнику податків згідно з договорами зберігання і використаних ним у власному виробничому і господарському обороті; сум отриманих штрафів, неустойок, пені; сум державного мита, раніше сплаченого і поверненого за рішенням суду).

        У суму валового  доходу, а отже і скоригованого  валового доходу, не включається  суми акцизного збору і податку  на додану вартість, отримані  підприємством у складі ціни  реалізації товару (робіт, послуг).

        Датою збільшення  валового доходу вважається дата, що припадає на податковий  період, протягом якого першою  сталася подія:

        - зарахування  коштів покупця або замовника  на банківський рахунок платника  податків в оплату товарів (робіт, послуг), що підлягають реалізації (коли реалізація відбувається за готівку – дата її оприбуткування в касі платника податків);