Особливості оподаткування малих підприємств в Україні

        Малий бізнес  або мале підприємництво, - це  найчисельніший прошарок дрібних  власників, які завдяки своїй  масовості значною мірою визначають  соціально-економічний рівень розвитку  країни. Сектор малого бізнесу  утворює найрозгалуженішу мережу підприємств, що діють переважно на місцевих ринках і безпосередньо пов’язані з масовим споживачем товарів і послуг.

        У світовій  господарській системі, за даними  Організації Об’єднаних Націй, малі  й середні підприємства забезпечують  робочими місцями майже 50% працюючого населення усього світу, при цьому обсяг виробництва в цьому секторі у різних країнах становить від 33 до 66% валового внутрішнього продукту.

        Сектор малого  підприємництва – невід’ємний, об’єктивно необхідний елемент будь-якої розвинутої господарської системи, без якої економіка та суспільство в цілому не можуть нормально функціонувати й розвиватися. Основу життя країн з ринковою системою господарювання становлять малі підприємства як наймасовіша, найдинамічніша і найгнучкіша форма ділового життя.

        В Україні  за статистичними даними, діє  понад 100 тисяч малих підприємств, у яких близько 5% від загальної  кількості працівників народного  господарства, 3,2 тисячі кооперативів  та майже 1 мілліон індивідуальних  підприємців. У сільському господарстві функціонує понад 35 тисяч фермерських господарств.

        Питома вага  малого підприємництва у валовому  внутрішньому продукті України  становить майже 10%. Обсяги виробленої  промисловими малими підприємствами  продукції в 1996 році становили 3,2%, у 1997 році – 3,8% від загального обсягу.

        Водночас як  важлива складова частина господарства  мале підприємництво ще не  стало суттєвим фактором його  перебудови, не активізувало виробничої  та інноваційної діяльності, не  відбувся його перехід від стартового періоду до етапу розвитку.

        При абсолютному  зростанні кількості малих підприємств, у тому числі в I півріччі 1998 року, сповільнюються темпи їх створення. Якщо у 1993 році кількість діючих малих підприємств порівняно з попереднім роком зросла в 1,5 разу, то у 1994 році – лише на 6%, у 1995 році – на 14%, у 1996 році та у 1997році-на 1,6% до відповідного періоду попереднього року.               

        При цьому мале підприємництво розвивається переважно у сферах торгівлі, громадського харчування, матеріально-технічного забезпечення, збуту, заготівлі – 53% від загальної кількості діючих малих підприємств, у промисловості – 14%, у будівництві – 11%, побутовому обслуговуванні – 5%, у сфері транспорту і зв’язку-2%.

       Досягнутий на 1998 рік рівень розвитку недержавного приватного підприємництва можна оцінити як недостатній із таких міркувань:

        -за кількістю  та обсягом власності частка  малих підприємств і кооперативів  становить 10-15%, тим часом як у  розвинутих країнах – від 50 до 80%;

        -за обсягом  діяльності малий бізнес України  має такий незначний обсяг, що  не може ні задовольнити суспільних  потреб, ні відігравати ролі повноцінного  ринкового фактору, тобто впливати  на досягнення ринкового балансу  і конкурувати з великими монопольними державними підприємствами. За кількістю малих підприємств на 10 тисяч осіб населення Україна у кілька разів відстає від країн Балтії та Росії, у 10 разів – від Румунії та Словенії, у 50 разів – від Польщі, Угорщини, Чехії.

        Податкова система – один з найважливіших важелів державного регулювання економіки, основний фактор впливу на підприємницьку активність та інвестиційний клімат.

        Бюджет держави  здебільшого формується із надходжень  від податків, і чим ширша база  оподаткування, тим надійніша можливість поповнення та збільшення доходів бюджету. Таким чином, оптимізація системи оподаткування полягає, з одного боку, в стимулюванні ділової активності підприємців, з другого – у запровадженні достатньо простої, ефективної та суворої системи стягнення податків.

        Антистимулююча  роль вітчизняного оподаткування  проявляється не тільки в розмірах  сплачених податків і зборів, а й у безпрецедентній практиці  постійного внесення змін у  податкове законодавство, нечіткості  викладу інструктивного матеріалу, у складнощах оскарження дій податкових органів.

        Постійне коригування  податкового законодавства (наприклад, із податку на прибуток, податку  на додану вартість, акцизного  збору) змінює порядок розрахунку  окремих показників, вводить нові, ускладнені форми звітності, встановлює інші терміни та процедури сплати податків.

        Трапляються  випадки, коли зміни, введені різними  нормативними актами, стосуються  періоду, що вже минув, і суттєво  ламають довгострокову стратегію  діяльності підприємства.У підприємця, особливо зарубіжного, формується враження, що податкова система в Україні існує лише для того, аби позбавити його бажання бути порядним платником податків, постійно попадатися на гачок контролюючих органів через неминучі помилки.

        Високі ставки  податку на прибуток і податку  на додану вартість, акцизного  збору негативно впливають на  підприємницьку та інноваційну  діяльність, інвестиційні процеси. Високі податкові ставки б’ють передусім по малих підприємствах. Річ у тім, що головними об’єктами жорсткого оподаткування є ті фінансові показники, які сьогодні у малому бізнесі чи не єдине джерело фінансування як інвестицій, так і повсякденної діяльності, зокрема прибутку підприємств. Високі податкові ставки особливо негативно впливають на нові, щойно засновані малі приватні підприємства, які не мають достатніх запасів міцності у фінансовому та майновому планах.

        На відміну  від великих підприємств, суб’єктам малого підприємництва не доводиться розраховувати ні на кредити комерційних банків, ні на позики, ні на дотації держави – тільки на власну рентабельність.

        До причин, що перешкоджають розвитку малого  бізнесу в Україні відносяться  такі, як недосконалі закони та  правила, які часто змінюються, надмірні  податки, недостатність джерел фінансування, неоднакові можливості у конкуруванні з потужним номенклатурним бізнесом, всеосяжна корупція та рекет, відсутність підтримки або ж перешкод з боку держави, нерозвинутість інфраструктури (банки, зв’язок, інформація тощо), професійна непідготовленість самих підприємців і таке інше.

        Труднощі з  реєстрацією відкриття власної  справи займають у переліках  проблем останнє місце. Це аж  ніяк не означає, що проблеми  немає чи вона є незначною. Звичайно, за 6 років масового розвитку малого бізнесу в Україні гострота її помітно зменшилась. Багато хто з бажаючих розпочати бізнес уже має необхідну інформацію щодо процедури реєстрації, може одержати в органах реєстрації або у спеціалізованих фірмах зразки документів та необхідні поради. А проте за витрачанням грошей, часу, нервових зусиль діюча в Україні процедура реєстрації підприємства усе ще залишається громіздкою й надміру ускладненою, особливо порівняно з тією, що діє у розвинутих країнах.

        75% початківців  і вже діючих підприємців ставлять на перше місце серед інших проблем дефіцит фінансів. Власних коштів більшість не має, банківські кредити надаються на 2-3 місяці і з високою процентною ставкою, а інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого бізнесу в Україні немає.

        У 1993 році увійшло  в дію положення про виділення  позичок безробітним для того, щоб вони мали змогу розпочати  свою справу, але, по-перше, виділюваної  суми замало для цього, а по-друге, одержати її дуже важко через  складну процедуру оформлення.

        Набір проблем  доступу до приміщень та устаткування, дефіциту інформації і невистачання  кваліфікованого персоналу є  типовим для усієї України.

        Проблема приміщення  для малого бізнесу стоїть  в одному ряді з проблемою  фінансування. Рівень їхньої складності варіюється залежно від ситуації на місцях.

        Діючі бізнесмени  відзначають також проблеми з  реалізацією продукції і з  доступом до сировини і матеріалів. Останнє не потребує пояснення, бо в Україні ще не створений  механізм вільної ринкової реалізації сировини і по-старому здійснюється розподіл її між державними підприємствами, частка яких по галузях коливається від 60 до 90%. Великі біржі з дрібним бізнесом не працюють, а дрібнооптова торгівля вирішує питання постачання підприємців, використовуючи неформальні канали. Частково цим пояснюється такий феномен сьогоднішньої України, як розрахунки між недержавними підприємствами переважно у вигляді готівки.

        Проблема реалізації  продукції має два аспекти  – внутрішній і зовнішній. Реалізувати продукцію на внутрішньому ринку України важко не тому, що вона не потрібна: попит є, але у споживачів немає грошей для розрахунків. У довжелезному ланцюжку підприємств, що постачають одне одному продукцію, ні в кого немає грошей для оплати. Ця ситуація триває вже не один рік і відома як “криза взаємних платежів”.

        Бізнесмени  називають ще дві проблеми, що  мають суто місцеве походження, але досить типові для України. Це відносини з Державною податковою  адміністрацією та з банками. Йдеться про непорозуміння між клієнтами, з одного боку, і банками та податковою адміністрацією – з іншого. Бізнесмени відзначають некомпетентність службовців податкової адміністрації та банків, яка спричинює необгрунтовані претензії, а також хибне розуміння службовцями того, яким має бути характер взаємовідносин з клієнтами, через що до клієнта ставляться як до дратуючої завади або ж з уставленим упередженням як до суб’єкта, заздалегідь підозрюваного у презумпції винуватості.

        Багато хто  з підприємців серед проблем, що перешкоджають розвиткові справи, виділяють недостатню власну підготовленість до бізнесу. Це зрозуміло: адже сфера підготовки до підприємництва перебуває в Україні у зародковому стані. Бізнесмени скаржаться на труднощі одержання інформації, відсутність літератури з бізнесу стосовно до наших реальних умов.

        Неабияким  фактором розвитку малого бізнесу  є участь державних органів  у створенні сприятливих умов  для нього. У цьому напрямі  держава зробила такі кроки. Наприкінці 1991 року було засновано Державний комітет по сприянню малим підприємствам та підприємництву (ліквідований у 1994 році). Тоді ж утворено Національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції. У 1993 році засновується Державний інноваційний фонд і приймається довгострокова програма державної підтримки підприємництва. У складі місцевих органів влади є департаменти, покликані здійснювати державну політику підтримки підприємництва, але через малочисельність персоналу (1-4 особи), відсутність обладнання і коштів вони займаються лише підготовкою довідок і допомогою підприємцям-початківцям у процедурі реєстрації. У цілому ж ставлення місцевої влади до приватного підприємництва усе ще залишається або байдужим, або приховано негативним. Реальна допомога малому бізнесу на місцях – явище настільки поодиноке, що про початок позитивних змін у стереотипах поведінки маси чиновників годі й говорити.

        Програма державної  підтримки підприємництва за  останні роки, згідно з оцінкою  підприємців, не вийшла за межі  паперу, на якому її зафіксовано. Для великої країни нехтовно малі кошти, виділені на реалізацію програми,- 250 мілліардів карбованців на 1993 рік, або 0,02% валового національного продукту. Але основна причина нездійснення програми полягає у відсутності механізму її реалізації, людей і структур для її виконання.

        Одним з  факторів розвитку сектора малого  бізнесу є навчання бізнесу. Підготовку  спеціалістів в Україні раніше  забезпечували виключно державні  навчальні заклади (близько 150 вузів, 800 середніх спеціальних навчальних  закладів і кількадесят інститутів підвищення кваліфікації). В останні роки з’явилися недержавні навчальні заклади, багато з яких пропонують курси з менеджменту, маркетингу, бухгалтерського обліку, основ бізнесу та інших спеціальностей, корисних для нових підприємців.

        Окремо слід  сказати про таку комплексну  за послугами форму допомоги  малому бізнесу, як центри розвитку  бізнесу. У розвинутому вигляді  вони надають консультаційні  послуги, здійснюють підготовку  до бізнесу. Розвиток мережі таких  центрів дав би змогу значно підвищити рівень бізнес-послуг і підготовки підприємців.

        Слід підкреслити  масштабність завдання, що стоїть  перед Україною: до малого бізнесу  мають у найближчі роки прийти  щонайменше 6-7 мілліонів чоловік, а  загальна кількість власників-підприємців – досягти 2-3 мілліонів. Вирішення цього завдання настійно вимагає створити сприятливі умови для розвитку сектора малого бізнесу. Для цього необхідно організувати розгалужену мережу довідково-консультативних служб та навчальних пунктів для підготовки підприємців (у розвинутому вигляді це мають бути центри розвитку бізнесу і бізнес-інкубатори); забезпечити доступ підприємців до трьох найперших ресурсів для бізнесу – фінансів, приміщень, устаткування; сформувати сприятливий суспільний клімат і стимулюючі місцеві умови для людей, котрі бажають розпочати свою справу.

        Загальновизнані  переваги малого бізнесу –  це мобільність, гнучкість, раціональна  організаційна структура підприємства, здатність швидкого пристосування  до змін споживчого попиту, оперативність освоєння випуску нової продукції малими партіями, невисокі експлуатаційні витрати.

        Як певний  стиль (тип) господарської поведінки  мале підприємництво має такі  характерні риси: динамічність, цілеспрямованість, наполегливість у здійсненні бізнесу, ініціативність, підприємливість, творче ставлення до справи, пошук нетрадиційних рішень і нових способів дій, готовність до ризику та вміння ним управляти, комунікативність, оперативність і орієнтація на потреби споживачів та їх поведінку на ринку.

        Головна мета  малих підприємств – отримання  прибутку. Проміжними цілями їх  діяльності є найповніше задоволення  споживчого попиту на товари  та послуги, зміцнення позицій  на ринку, обслуговування певної  групи клієнтів, підвищення іміджу  фірми.