Деньги и кредит

Номіналістична теорія грошей виникла  при рабовласницькому ладі. Вона заперечувала внутрішню вартість грошей для виправдання псування монет з метою збільшення доходів казни. Ця теорія повністю сформувалась у ХVІІ - ХVIII ст., коли грошовий обіг був наповнений неповноцінними (білонними) монетами. Першими представниками номіналізму були англійці Дж. Берклі і Дж. Стюарт. Вони вважали, що, по-перше, гроші створюються державою; по-друге, їх вартість визначається номіналом; по-третє, сутність грошей зводиться до ідеального масштабу цін. Наприклад, Дж. Стюарт визначав гроші як масштаб цін з рівними поділами. Номіналісти повністю відкинули вартісну природу грошей, розглядаючи їх як технічну зброю обміну. Панівне становище номіналізм зайняв в політекономії в кінці XIX - на початку XX ст., але, на відміну від раннього номіналізму, об'єктом його захисту стали не білонні монети, а паперові гроші (казначейські білети). Найбільш яскраво сутність номіналізму проявилась в теорії грошей німецького економіста Г. Кнаппа в праці "Державна теорія грошей", стверджував, що гроші являють собою продукт правопорядку, а держава не тільки створює гроші, а й визначає їх вартість.

 

III. Розвиток кількісної теорії

Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до ХVI ст.

Ключовим в кількісній теорії є  положення про те, що вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу - тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Ця теорія заперечує трудову теорію вартості взагалі і внутрішню вартість дорогоцінних металів як грошового товару зокрема.

Першим, хто висунув ідею про  залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Ж. Боден. У своєму трактаті він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною є збільшення кількості золота і срібла.

Важливий вклад у кількісну  теорію вніс англійський економіст Дж. Локк, який дійшов висновку, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (у даному випадку золота і срібла), є їх кількість.

Д. Юм. У нарисі “Про гроші” (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній літературі називається “постулатом однорідності”: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня цін, виражений у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм “постулатом однорідності” Д. Юм дав поштовх до формування концепції “нейтральності грошей”. Визначення “нейтральності грошей” та екзогенності кількісного фактору створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількісної теорії і вона до кінця ХIХ століття обмежувалася використанням своїх класичних постулатів:

причинності, згідно якого зміна цін визначається зміною кількості грошей;

пропорційності, згідно якого ціни змінюються пропорційно  зміні кількості грошей в обігу;

однорідності, згідно якого при зміні кількості  грошей в такій же пропозиції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Туган-Барановський  запропонував новий напрям у теорії грошей спрямований на дослідження  зв’язку між кілкістю грошей і  цінами. Цей напрям назвали кон’юнктурною теорією.

Першим  це завдання взяв на себе американський  економіст І.Фішер, який сформулював  трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння  обміну”.

Трансакційний варіант  кількісної теорії І. Фішера базується на співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну:

MV = PQ,

де М - сума наявних грошей, що знаходяться в обігу протягом певного періоду; V - швидкість обігу; P - ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період; Q - кількість товарів.

Основою формули  є товарообмінна операція.

На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення  інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І. Фішера.

“Кембріджська версія”. На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного  варіанта І.Фішера. Вона була названа  теорією касових залишків або “кембріджською версією”. Її активними пропагандистами були професори Кемріджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж.М. Кейнс.

Формула “кемріджського рівняння” (формула Пігу):

M = r R P,

де М - кількість грошових одиниць;

R - загальна величина виробництва в фізичному виразі за одиницю часу;

Р - ціна виробленої продукції.

При постійності r і  Р виникає обернено пропорційний зв’язок між вартістю (купівельною  силою) грошової одиниці і величиною  наявних у господарстві касових  залишків. Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії.

 

IV. Кейнсіанський варіант кількісної теорії грошей

Сучасний монетаризм

Глибоко змінилися погляди на теорію грошей. Це було пов’язано з виходом праць  економіста Дж. Кейнса. У своїх працях він розробив механізм впливу на рівень товару і цін, стан господарської активності через стимулювання грошової маси. Він показав, що ринковий механізм не може бути само регульованим і тому потрібне втручання держави в регулювання економіки. Істину важливість за словами Дж.Кейнса, гроші набувають лише в теорії процента. Чим сильніша неясність відносно динаміки процента, тим більші запаси грошей створює господарюючий агент і тим більше скорочується його попит на продукцію поточного виробництва.

У традиціях Кембріджської  школи Дж. Кейнс важливе місце відводив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Дж. Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два відображають традиційну роль грошей як засобу обігу і платежу. Вони переважно об’єднуються під загальною рубрикою трансакційного попиту, який залежить від суми товарообмінних угод чи доходу. Але головна новизна у Дж. Кейнса - виділення третього елемента попиту на гроші - попиту на спекулятивні залишки. Дж. Кейнс пов’язував його з динамікою ціни фінансових актів чи облігацій. Тим самим він увів в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу проблему вибору. І, що є дуже важливим, в якості фактора, що регулює цей елемент попиту на гроші, як і весь попит, виступає норма процента.

Сучасний монетаризм. Монетаризм як самостійний теоретичний напрям сформувався у США в середині 50-х років. У його витоків стояла група економістів, очолюваних М. Фрідменом. Монетаризм виник на базі кількісної теорії грошей. Взявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи надали їй динамізму, застосували для її обгрунтування новітні методи статистичного аналізу. При цьому монетаристи намагалися затвердити якісно інший порівняно з кейнсіанством погляд на загальну природу капіталістичного господарського механізму.

Головне джерело  “нестабільності” капіталізму, вважали монетаристи міститься в грошовій сфері. Саме тут потрібно шукати основні причини криз та інших порушень процесу відстворення. Так, на думку Л. Йегера, прихильник монетаризму - це економіст, який вірить, що кількість грошей чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат у економіці. Державний бюджет і так звані реальні фактори в економіці, включаючи примушування до інвестування, чинять другорядний вплив, якщо вони не підкріплені динамікою грошової маси.

Таким чином, логічний, в принципі, висновок, що “гроші важливі для економічного розвитку”, одержав у постулатах монетаристів гіпертрофовану форму. Лозунг сучасних кількісників - “гроші мають значення” - насправді інтерпритується ними як “тільки гроші мають значення”. Подібний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу, де на першому місці перебуває динаміка такого економічного фактора, як інвестиції, і головна увага приділяється бюджетній політиці держави.

Важливою  ідеєю монетаристів є те, що головна  причина кризових явищ міститься  в хаотичних коливаннях грошової маси, які породжуються урядовими  маніпуляціями по стимулюванню сукупного  попиту. На думку монетаристів, лавиноподібне  збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді ж все відбувається якраз навпаки. Але М.Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу - від грошей до ділової активності. Він бачив у цьому стрижень “монетарної теорії циклічних коливань”.

 

 

Тема 3. ГРОШОВИЙ ОБІГ ТА ГРОШОВІ ПОТОКИ

 

 

I. Сутність грошового обороту

Грошовий оборот це процес безперервного переміщення грошей між суб’єктами економічних відносин у суспільному відтворенні.

Він обслуговує кругооборот  усього сукупного капіталу суспільства  на всіх стадіях суспільного відтворення: у виробництві, розподілі, обміні і  споживанні. Тому нерідко його називають  сукупним грошовим оборотом.

На мікроекономічному  рівні грошовий оборот обслуговує рух індивідуальних капіталів і виступає його складовою частиною. Найхарактернішою ознакою грошового оброту на мікрорівні є замкнутість лінії руху та зростання грошової маси на вихідному пункті.

На макрорівнi грошовий оборот обслуговує кругооборот всього суспільного капіталу і не є механічним поєднанням індивідуальних кругооборотів. На макрорівні грошовий оборот включає деякі нові елементи, які на мікрорівні залишаються поза його межами: грошовий ринок та власні або позичені кошти.

Грошовий обіг - безперервний рух грошей, який опосередковує реалізацію товарів і послуг у процесі суспільного відтворення.

Обіг здійснюють гроші, як гроші, коли вони обслуговуєть просте преміщення вартості між суб’єктами та включають  функції засобу обігу та платежу.

Обіг грошей здійснюється з постійним віддаленням їх від вихідного пункту на відміну від грошового обороту, який відбувається по колу.

Грошовий обіг тісно пов’язаний з товарним обігом, але не є його простим відтворенням, бо товарний після реалізації випадає зі схеми обігу, а гроші, які забезпечують його реалізацію залишаються в обігу і продовжують свій рух.

Залежно від форми грошей, в якій відбувається грошовий оборот, він поділяється на безготівковий і готівковий.

Готівковий здійснюється через  оплату покупок і грошових зобов’язань законними платіжними засобами, а безготівкові здійснюються шляхом оплати покупок і боргів, за рахунок перерахування суми з одного рахунку на інший без використання грошей у готівковій формі.

 

II. Розвиток форм грошей, які обслуговують сферу обігу

Еволюція форм грошей відбувалася  в напрямі від повноцінних  грошей до неповноцінних, якими є  сучасні гроші.

Тривалий час в обігу використовувалися  повноцінні монети, реальний зміст  яких відповідав їхній номінальній  вартості.

Монета - грошовий знак, який випущений державою та виготовлений з металу. Найбільш зручною для обігу виявилася кругла форма монети, лицьова сторона якої називалася аверс, зворотна - реверс і обріз - гурт.

На сьогодні карбують лише неповноцінну монету, яка називається білонною, вона придназначена для забезпечення нормального виконання грошима основних функцій. Карбується з недорогоцінного металу, вартість металу витраченого на карбування монети є меншою від її  номіналу.

Неповноцінні гроші:

1. за формою існування:
• готівкові;
• депозитні;
• електронні;
2. за характером випуск та закономірностями обігу:

• паперові;

• кредитні.

Особливість паперових грошей у  тому, що вони не мають власної вартості, замінюють дійсні гроші у їх функції  засобу обіг та платежу.

Емітентами паперових грошей є  або державне казначейство, або центральні банки. В першому випадку держава прямо використовує випуск грошей для покриття своїх витрат. В другому випадку вона це робить опосередковано: центральний банк випускає нерозмінні банкноти та надає їх в позику державі, яке направляє їх на свої бюджетні витрати. Різниця між номінальною вартістю випущених паперових грошей та вартістю їх випуску (витрати на папір та друкування) утворює емісійний доход, який являється значним елементом державних доходів.

Кредитні  гроші - це узагальнена назва різних видів грошей, які виникають як заміщення майнових боргових зобов’язань держави та приватних осіб.

Кредитні  гроші пройшли наступну еволюцію:

• вексель;
• банкнота;
• чек;
• електронні гроші та кредитні картки.

Вексель - це боргове зобов'язання, що дає право власнику (векселедержателю) незаперечне право вимагати від боржника (векселедавця) вказану в ньому суму платежу після закінчення встановленого строку.

Риси  векселів:

1. абстрактність;
2. беззаперечність;
3. конкретність строку платежу;
4. строго встановлена форма.

Залежно від цілей характеру операцій, які лежать в основі випуску векселів їх поділяють на:

• Комерційні – зявляються в обігу на основі операцій купівлі-продажу товарів у кредит. Є основою вексельного обігу.
• Фінансові – виникають без реальних торгових операцій, їх призначення залучити в оборот додаткові грошові кошти шляхом одержання позики в банках.
• Фіктивні – узагальнена назва групи векселів до якої належать: приятельські, зустрічні, бронзові (або дуті векселі).