Деньги и кредит

 

3. Пенсійні фонди

Пенсійні  фонди – це спеціалізовані фінансові  установи, основним завданням яких є збір і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного  віку.

За  формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

Державні пенсійні фонди створюються  за ініціативою центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків  працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

Приватні  пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Пенсійні  фонди можуть можуть функціонувати  як самостійні юридичні особи, однак  частіше вони знаходяться під  контролем корпорацій, що їх створили, або перебувають у довірчому  управлінні траст відділів комерційних  банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто їх активними операціями, але й врегулювання усіх зобов’язань за пасивами, то такий пенсійний фонд вважаєтся застрахованим. В усіх інших випадках фонд є незастрахованим.

Операції  пенсійних фондів пов’язані з  нагромадженням значних сум коштів на тривалі строки, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Це і визначає  структуру  активів пенсійних фондів, основна  частина в яких належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов’язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

Пенсійні  фонди відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну ліквідність на мінімальному рівні. Це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

 

4. Інвестиційні фонди

Інвестиційні  фонди – являють собою особливий  вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в  інвестиційному процесі. Шляхом випуску власних цінних паперів інвестиційні фонди акумулюють грошові грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції і облігації різних підприємств у своїй країні та за кордоном.

Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний  фонд взяв на сбе управління його коштами, повинен придбати цінні папери, що випускаються фондом (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їх заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, тобто розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у багато інструментів фондового ринку. Завдяки цьому досягається суттєва мінімізація ризику інвесторів внаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів. Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну купівлю і продаж цінних паперів, перерозподіляючи капітали у найбільш перспективні підприємства і галузі. Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів, кожен з яких має свої інвестиційні особливості й переваги.

За  формою організації інвестиційні фонди  можуть бути відкритого або закритого  типу.

Інвестиційні  фонди відкритого типу випускають власні акції у необмежених кількостях відповідно до попиту, що на них пред’являється. При цьому допускається вільне повернення акцій фонду їх власникам. Закриті інвестиційні фонди випускають акції тільки у певній наперед визначеній кількості. І хоча вони можуть вільно обертатися на ринку цінних паперів, та їх власники не мають можливості пред’являти ці акції інвестиційному фонду для викупу.

Окреме місце серед відкритих  інвестиційних фондів належить взаємним фондам грошового ринку. Вони випускають акції, що можуть бути погашені інвестором, а акумульований капітал вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати). Фонди відкривають власникам своїх акцій чекові рахунки, за якими можуть здійснюватися платежі.

Діяльність  інвестиційних фондів у розвинутих країнах, як правило, є об’єктом ретельного законодавчого регулювання і контролю. Це стосється зокрема складанння статуту фонду та публікації його умов у проспектах для інвесторів. Статутом повинні бути передбачені типи цінних паперів, якими оперує фонд, розміри комісійних, механізм розподілу доходів та ін. Інвестиційні фонди зобов’язані регулярно публікувати звіти про свої операції, а також доводити до відома широкого загалу інформацію про ціни на власні акції.

 

5. Фінансові компанії

Фінансові компанії – це небанківські інститути кредитної системи, що спеціалізуються на кредитування продаж споживчих товарів з відстрочкою платежу.

Фінансові компанії можуть бути створені як самостійні юридичні особи на акціонерних чи пайових засадах або ж як окремі структурні підрозділи, філії, дочірні підприємства банків і страхових компаній, що відображає прагнення останніх опанувати відповідні сектори ринку кредитних послуг. Крім того, фінансові компанії можуть створюватись промисловими фірмами-виробниками споживчих товарів.

Ресурси фінансових компаній формуються шляхом випуску власних боргових зобов’язань – як правило, облігацій або векселів. Крім того, фінансові компанії можуть використовуавтися короткостроковими кредитами комерційних банків.

Основною  функцією фінансових компаній є надання кредитів покупцям споживчих товарів шляхом придбання у торговельних фірм боргових зобов’язань, якими були оформлені відповідні продажі.

Фінансові компанії можуть застосовувати також  інші схеми кредитування. Наприклад, надавати позики торговельним фірмам під заставу боргових зобов’язань покупців або кредитувати безпосередньо самих покупців. У деяких випадках фінансові компанії здійснюють також лізингові і факторингові операції.

 

6. Кредитні спілки

Кредитні  спілки – це кооперативні організації, що створюються з метою акумулюції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. Об’єднання громадян у кредитні спілки може здійснюватись за професійною, релігійною, територіальною або іншими ознаками, тобто ініціаторами їх утворення можуть виступати відповідно підприємства, профспілки, церковні громади, місцеві органи самоврядування. Спільність інтересів осіб, що формують кредитну спілку визначається потребами у дохідному розміщенні власних коштів та можливості оперативного отримання кредиту на власні потреби.

Ресурси кредитних спілок формуються за рахунок  вступних пайових внесків членів, а також їхніх подальших періодичних  вкладів.

Активні операції кредитних спілок полягають  у видачі позик своїм членам на різноманітні споживчі потреби –  придбання автомобіля, ремонт будинку та ін. Забезпеченням виданих кредитів служать різні види майна та доходів. Не залучені у позичкові операції кошти кредитні спілки можуть депонувати на окремих рахунках в комерційних банках або ж інвестувати їх у короткострокові державні боргові зобов’язання.

Kредитні спілки спроможні забезпечувати  дещо вищий рівень доходності  за внесками своїх членів та  стягувати з них нижчі проценти  за позиками, ніж комерційні банки.  Основна відмінність кредитних  спілок від інших кредитно-фінансових  установ полягає у тому, що кредитні спілки здійснюють операції практично тільки для своїх членів.

 

7. Ломбарди

Ломбард – кредитна установа, що здійснює видачу позик під заставу рухомого майна (цінних речей).

Основною  сферою діяльності ломбардів на початкових етапах розвитку було надання лихварського кредиту, за користування яким стягувались високі проценти. Починаючи з XVI ст. ломбарди створюються деякими органами міського самоврядування, що являло собою один із заходів боротьби держави проти лихварства. В подальшому цей процес перейшов у безпосереднє створення ломбардів державними структурами, що призвело до функціонування нарівні з приватними ломбардами і державних.

Нині  основою спеціалізації ломбардів  є надання споживчого кредиту  фізичним особам під заставу рухомого майна, яке можна легко реалізувати. При цьому вартість майна, відданого у заставу, як правило, перевищує суму кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Якщо кредит не буде повернено в строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виручка за яке має компенсувати суму боргу разом з нарахованими процентами.

Специфіка позичкових операцій ломбардів полягає  у видачі невеликих сум позик  на відносно короткі строки (переважно  до трьох місяців).

Іншою сферою діяльності ломбардів є приймання  речей на зберігання за певну плату (в основному приймаються ювелірні вироби та антикваріат).

Окрім власних коштів можуть користуватися  кредитами комерційних банків.

 

8. Міжбанківські об’єднання

Утворюються банками та іншими установами за участю банків з метою координації і узгодження дій, підвищення ефективності своєї політики, для захисту своїх професійних інтересів тощо.

Основними шляхами створення міжбанківських об’єднань стали:

а) “злиття” самостійних банків;

б) “поглинання” одним банком своїх конкурентів.

Створення базується як на добровільному об’єднанні самостійних банків (“злиття”), так  і на правах власності контролю і  централізованого управління, прямого  підпорядкування та залежності (“поглинання”).

Умовно, виходячи із різних критеріїв класифікації, міжбанківські об’єднання поділяються 

а) в  залежності від складу учасників:

суто  банківські об’єднання;

об’єднання  змішаного типу, учасниками яких виступають як підприємства та організації, так  і один чи кілька банків;

б) виходячи із цілей об’єднання:

комерційного  типу, діяльність яких орієнтована  на отримання і максималізацію прибутку;

некомерційного  типу, основною метою діяльності яких є надання різних видів послуг своїм членам;

в) в  залежності від строків діяльності:

об’єднання, створені на певний строк;

безстрокові об’єднання, що діють постійно;

г) в  залежності від ступеня залежності і підпорядкування окремих структур:

асоціативні добровільні об’єднання, членами  яких виступають рівноправні по статусу самостійні банки, які за своїм бажанням делегують виконання окремих функцій створеному ними об’єднанню та його апарату;

корпоративні, основані на відносинах власності і  системі участі в капіталі об’єднання, які мають жорстку ієрархічну структуру, відносини залежності між головним банком (що володіє контрольним пакетом акцій) і залежними від нього банками.

Є асоціації, спілки, ліги, картелі, консорціуми, синдикати.

Найбільш  характерним є розподіл міжбанківських об’єднань на асоціативні і корпоративні.

Характерними  рисами об’єднань асоціативного  та корпоративного типу являються:

Головними представниками міжбанківських об’єднань  є:

асоціативного комерційного типу ¾ консорціуми та картелі;

корпоративного  типу – концерни та трести.

Саме  ці об’єднання і будуть розглянуті далі.

Банківський консорціум – тимчасове об’єднання на договірній основі кількох банків для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій. Організуються під головуванням найбільшого банку (голови консорціуму), який діє від імені і в інтересах всіх учасників консорціуму. При цьому об’єднанні юридична самостійність банків, що входять до складу консорціуму, не втрачається.

Головна мета консорціуму:

Збільшення  обсягів операцій шляхом концентрації ресурсів.

Розподілення  ризиків, що дає можливість обмежити втрати для кожного учасника консорціуму  в разі неплатежів учасників.

Часто консорціальні об’єднання банків називають  банківськими синдикатами, а кредити, що надаються консорціумом банків – консорціальними або синдикативними. В банківській практиці синдикатами називають тимчасові банківські об’єднання, створені для розміщення значних випусків цінних паперів, обслуговування емісійно-засновницької діяльності клієнтів.

Наприклад, в 1973 р. “Рабобанк” (Нідерланди) та “Бенк  оф Америка” утворили консорціум “Рабоамерика інтернешенел бенк” для фінансування різних проектів.

Банківський картель – об’єднання крупних  банків, в основі якого – угода про розподіл сфер діяльності (узгодження і проведення єдиної політики при встановленні відсоткових ставок та виплати дивідендів, умов кредитування тощо). Умови угоди, як правило, не “афішуються”. Незалежність банків, що входять до складу картелі, зберігається.

Банківський концерн – це монополістичне об’єднання акціонерних банків, при якому  крупний банк (головне акціонерне товариство) володіє контрольним  пакетом акцій юридично самостійних  банків (дочірних товариств), тим самим  фактично встановлює фінансовий контроль за їх діяльністю.