Теорії об’єкта злочину в кримінальному праві

Пособником визнається особа, яка сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками: 1) порадами чи вказівками; 2) наданням засобів чи знарядь; 3) усуненням перешкод, а так само особа, яка заздалегідь обіцяла: 4) переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом; 5) придбати чи збути такі предмети; 6) іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27 КК).

. Форма співучасті  – це спосіб обєднання співучасників  злочину з відповідним розподілом  між ними ролей та стійкістю  субєктивних звязків між ними.

Залежно від  способу взаємодії співучасників  між собою і характером участі окремих співучасників у вчиненні злочспівучасть поділяється на: 1) просту (співвиконавство); і 2) складну (співучасть з розподілом ролей), тобто співучасть у власному розумінні слова.

За субєктивною  ознакою залежно від ступеня  узгодженості дій співучасників  можна виділити такі форми співучасті:

1) співучасть без попередньої  змови; 

2) співучасть за попередньою  змовою.

вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

вчинення злочину організованою групою;

вчинення злочину злочинною  організацією.

4. Кримінальна відповідальність  співучасників злочину. Кваліфікація  діянь співучасників злочину.

Співучасть  як одна з форм злочинної діяльності не створює будь-яких особливих підстав кримінальної відповідальності. Положення ч. 1 ст. 2 КК про те, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, поширюється і на випадки вчинення злочину у співучасті. Втім, межі відповідальності співучасників визначаються характером і ступенем участі кожного з них у вчиненому злочині, які, , обумовлюються виконуваною роллю, усвідомленням характеру дій інших співучасників та рядом інших обставин. Кожний співучасник відповідає за спільно вчинений злочин у межах індивідуальної відповідальності (у межах ним вчиненого й усвідомленого).

1. Правила,  за якими несе відповідальність виконавець (співвиконавець), є аналогічними правилам, за якими відповідає особа, яка вчинила злочин одна (не у співучасті), - він підлягає відповідальності за статтею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ним злочин. При цьому його дії кваліфікуються за відповідною статтею Особливої частини КК без посилання на ч. 2 ст. 27 КК.

2. При простій співучасті (співвиконавстві) всі співучасники несуть відповідальність за тією ст ОЧ КК, яка передбачає вчинений ними злочин (ч. 1 ст. 29 КК).

3. При співучасті  з розподілом ролей відповідальність  настає:

3.1. Виконавець (співвиконавці) відповідають за  тіє ст ОЧ КК, яка передбачає відповідальність за вчинений ними злочин.

3.2. Організатор, підбурювач та пособник підлягають відповідальності за тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Кваліфікація дій виконавця є основою для кваліфікації дій інших співучасників, оскільки, виходячи із суті інституту співучасті, всі співучасники відповідають за один і той же злочин.

3.3. Особливістю  правової оцінки діянь цих  співучасників є те, що вона  потребує ще й обов'язкової вказівки на відповідну частину ст. 27 КК. Це обумовлено тим, що, з одного боку, організатор, підбурювач та пособник, як правило, самі безпосередньо не виконують об'єктивної сторони злочину, а, з іншого боку, ці ознаки, описані у частинах 3, 4, 5 ст. 27 КК, є своєрідним юридичним з'єднувачем дій організатора, підбурювача та пособника з діями виконавця в рамках інституту співучасті.

3.4. Якщо винна особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при вчиненні інших - тільки організатором, підбурювачем чи пособником, останні злочини треба кваліфікувати окремо з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.

У положеннях частин 3 та 5 ст. 29 КК реалізується принцип індивідуальної відповідальності співучасників. Відповідно до цих положень можлива різна відповідальність співучасників, у т. ч. організатора, підбурювача та пособника, з одного боку, виконавця -з іншого. Обставинами, які зумовлюють таку різницю, є:

1) ознаки, що характеризують  особу окремого співучасника  злочину; 

2) розходження у змісті умислу співучасників щодо обставин, які обтяжують відповідальність і передбачені у статтях Особливої частини КК як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій виконавця;

3) неохоплення умислом  співучасників вчиненого виконавцем (йдеться про ексцес виконавця, який буде розглянуто окремо).

5. Ексцес виконавця  злочину. Види ексцесу. Вплив  ексцесу на кримінальну відповідальність  співучасників. 

Ексцес –  це вихід у своїх діях співучасником  за межі задуманого усіма співучасниками.  Ексцес виконавця має місце там, де виконавцем вчинені такі злочинні дії, які не охоплювалися ні прямим ні непрямим умислом інших співучасників. Тобто, виконавець виходить за рамки домовленості з іншими співучасниками і вчиняє більш тяжкий, ніж було домовлено, або взагалі інший злочин.

Залежно від ступеня відхилення поведінки виконавця в теорії кримінального права прийнято розрізняти кількісний і якісний ексцес.

Кількісний  ексцес має місце тоді, коли виконавець, виходячи за рамки домовленості з іншими співучасниками, вчиняє однорідний із задуманим злочин (наприклад, за домовленості вчинити крадіжку він вчиняє грабіж). Тут задуманий співучасниками злочин переростає у більш тяжкий. У цих випадках виконавець несе відповідальність за більш тяжкий злочин, який він вчинив, а інші співучасники – за співучасть у задуманому злочині.

Якісний ексцес - це вчинення виконавцем зовсім іншого порівняно із задуманим співучасниками злочину (наприклад, за домовленості вчинити крадіжку виконавець вчинив вбивство). Цей «інший» злочин може бути вчинений виконавцем замість того, про який він домовився з іншими співучасниками, або в додаток до нього.

6. Добровільна відмова  співучасників від вчинення злочину

Особливості добровільної відмови співучасників від вчинення злочину регулються ст 31 КК. При цьому, як й у випадку індивідуального вчинення злочину, добровільна відмова співучасників повинна характеризуватися трьома обов'язковими ознаками: 1) добровільністю; 2) остаточністю; 3) своєчасністю.

Добровільна відмова виконавця не звільняє від  кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, у свою чергу, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця. У разі добровільної відмови виконавця інші співучасники підлягають відповідальності за готування або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець (ч. 1 ст. 31 КК). У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає відповідальності за готування до злочину або замах на злочин, залежно від того, на якій з цих стадій його діяння було припинено (ч. З ст. 31 КК).

Вимоги, які закон пред'являє  до добровільної відмови організатора, підбурювача і пособника, є більш жорсткими. Такі співучасники не підлягають відповідальності при добровільній відмові, якщо вони виконали одну з двох умов: 1) відвернули вчинення злочину; 2) своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється.

7. Причетність до злочину

Співучасть  у злочині слід відрізняти від  причетності до злочину. Під причетністю до злочину розуміється умисна дія або бездіяльність, яка пов 'язана зі здійсненням злочинної діяльності іншою особою, але не є співучастю в ній через відсутність об'єктивної й суб 'єктивної спільності зі злочинною діяльністю такої особи.

Діяльність, яка утворює причетність до вчинюваного іншою особою (іншими особами) злочину, хоча і має певний зв'язок із таким злочином, однак вона: 1) не є складовою частиною об'єктивної сторони цього злочину; 2) причиново (із необхідністю) не обумовлює його злочинний результат; 3) не утворює єдності наміру особи, яка вчинила злочин, і особи, яка причетна до його вчинення.

У теорії кримінального  права традиційно виділяють три  види причетності: 1) заздалегідь не обіцяне приховування злочину; 2) неповідомлення про злочин; 3) потурання злочину. Аналіз положень нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину – 4) заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст. 256 КК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Злочини проти  статевої свободи та статевої недоторканості особи

Статеві злочини мають  своїм об'єктом статеву свободу  особистості (зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним  способом, примушування до вступу в  статевий зв'язок) або статеву недоторканість неповнолітніх (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, і розбещення неповнолітніх).

Зґвалтування (ст. 152). Цей  злочин визначається законом як статеві  зносини із застосуванням фізичного  насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Безпосереднім об'єктом  зґвалтування є статева свобода, а якщо потерпіла особа не досягла  статевої зрілості — її статева  недоторканість.

Як випливає з тексту ст. 152, у законі йдеться про потерпілу  особу, тобто він визнає зґвалтуванням не лише насильницькі статеві зносини чоловіка з жінкою, а й такі самі зносини жінки з чоловіком. У першому випадку фізичним виконавцем злочину є чоловік, а потерпілою — жінка, у другому, навпаки, виконавець — жінка (жінки), а потерпілий — чоловік.

З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.     

Зґвалтування або замах  на нього, пов'язане з вбивством, кваліфікується за п. 10 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 152.

Велике значення має  питання щодо наявності безпорадного стану внаслідок алкогольного або  наркотичного сп'яніння чи використання одурманюючих речовин. У судовій  практиці визнається, що самі по собі статеві  зносини з жінкою, яка перебуває у стані сп'яніння, без застосування фізичного насильства і погроз, ще не є підставою для розгляду цього діяння як злочинного. Для такої оцінки вчиненого необхідно, щоб ступінь сп'яніння характеризував стан потерпілої особи як безпорадний, який позбавляє можливості усвідомлювати навколишнє оточення, розуміти значення дій, що вчинюються винним, або чинити йому опір. Саме такий ступінь сп'яніння свідчить, що потерпіла особа перебувала у безпорадному стані.

З суб'єктивної сторони  зґвалтування відбувається лише з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що застосовує насильство, погрозу або використовує безпорадний стан потерпілої особи для вступу з нею в статеві зносини і бажає цього. Мотив зґвалтування виявляється в прагненні задовольнити статеву пристрасть, тобто це мотив сексуальний. Він може поєднуватися з іншими побічними мотивами — хуліганськими спонуканнями, бажанням принизити потерпілу особу, помстою тощо. Але домінуючими в цьому злочині залишаються сексуальні спонукання.

Суб'єктом зґвалтування — безпосереднім виконавцем злочину — може бути особа чоловічої статі, яка досягла 14-річного віку.

Як уже зазначалося, за своєю об'єктивною стороною зґвалтування — складний злочин, що полягає не тільки у вчиненні статевого акту, а й у тому, що цей акт вчинюється шляхом застосування фізичного насильства або погроз. Тому виконавцем злочину визнається і той, хто застосовує до потерпілої особи фізичне насильство з метою примусити її вступити в статеві зносини з насильником.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153) утворює злочин, якщо воно вчинене із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Ця стаття встановлює відповідальність за насильницькі гетеро-сексуальні та гомосексуальні дії щодо потерпілої особи. Цей злочин може виразитися: 1) в неприродних статевих зносинах з жінкою, тобто зносини per os або per anum; 2) в мужолозтві, тобто педерастії чи інших видах чоловічого гомосексуалізму; 3) в лесбіянстві, тобто зносинах жінки з жінкою; 4) в інших сексуальних діях, спрямованих на задоволення статевої пристрасті. Неприродні статеві зносини або інші сексуальні дії мають обов'язково супроводжуватися фізичним насильством або погрозою його застосування, або вчинюються з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Природні статеві зносини за цих обставин утворять собою згвалтування і кваліфікуватимуться за ст. 152.

Добровільна згода потерпілого  на здійснення з ним дій, описаних в ст. 153, виключає кримінальну відповідальність. Однак, якщо таку добровільну згоду дала потерпіла особа, яка не досягла 16-ти років, особі, яка вже досягла повноліття, вчинене кваліфікується за ст. 156. Так само кваліфікується добровільне мужолозтво повнолітньої особи з підлітком, який не досяг 16-ти років.

Такі ознаки цього  злочину, як фізичне насильство, погроза  його застосування, використання безпорадного стану потерпілої особи, аналогічні з однойменними ознаками згвалтування і викладені при його характеристиці.

З суб'єктивної сторони цей злочин вчинюється лише з прямим умислом і з метою задоволення статевої пристрасті.

Суб'єкт злочину —  особа чоловічої або жіночої  статі, яка досягла 14-ти років, залежно  від характеру вчинюваних дій. Так, наприклад, при мужолозтві — це чоловік, при лесбіянстві — жінка, а в інших випадках можуть бути як жінка, так і чоловік.

Примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154). Під примушуванням  розуміють протиправний вплив на жінку чи чоловіка для того, щоб  примусити їх проти власної волі вступити в природний або неприродний статевий зв'язок. Це, наприклад, погроза звільненням, переводом на нижчеоплачувану роботу, позбавленням премії, матеріальної підтримки чи можливості користуватися житловою площею тощо. Примушування може бути спрямоване як на те, щоб схилити потерпілу особу вступити в статевий зв'язок з тим, хто примушує, так і з третьою особою.