Теорії об’єкта злочину в кримінальному праві

Друга проблема. Відсутність  погоджених процедур попередження, розслідування  і покарання за злочини відповідної категорії. Рішення цієї проблеми в основі відповідає вищесформульованим підходам. Разом з тим, розробка та прийняття погоджених процедур попередження окремих видів злочинів, боротьба з якими відноситься до міжнародних пріоритетів, може набути необхідного рівня ефективності лише у випадку прийняття спеціальних міждержавних програм боротьби зі злочинністю, що мають статус нормативного правового акта.

Третя проблема. Відсутність  ефективної стабільної системи підготовки фахівців, які володіють технологіями розслідування злочинів, пов’язаних з легалізацією (відмиванням) незаконних доходів, включаючи навички пошуку та ідентифікації коштів, розташованих в офшорних зонах. Рішення проблеми передбачає визначення мережі базових закладів освіти; розробку спеціалізованого навчального курсу, учбово-методичного комплексу до нього, що включає можливість дистанційного навчання з використанням глобальної комп’ютерної мережі; створення механізму підготовки та підвищення кваліфікації викладачів з юридичних та економічних дисциплін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КВАЛІФІКАЦІЯ  ЗЛОЧИНІВ ПРИ КОНКУРЕНЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ

Конкуренцією кримінально-правових норм називається передбачення певного  діяння двома (кількома) кримінально-правовими нормами одночасно[i].

Конкурують між собою  кримінально-правові норми, які передбачають відповідальність за навмисне вбивство (статті 93, 94, 95 та 97 КК), за зловживання  посадовими повноваженнями (статті 84, 165, 166, 168 та 172 КК), за посягання на життя особи з мотиву помсти за її службову діяльність (ст. 58, п. "в" ст. 93 та ст. 190' КК), за посягання на статеву свободу жінки (статті 117, 118 та 119 КК), за посягання на власність (статті 81, 82, 83, 86, 140, 141, 142 та 143 КК) та деякі інші.

Від конкуренції кримінально-правових норм треба відрізняти їх колізію, яка  є результатом неузгодженості між  окремими нормами закону, суперечностей  між ними, дублювання норм.

Конкуренція кримінально-правових норм, навпаки, є наслідком розвитку законодавства, створення нових кримінально-правових норм, виділення конкретизованих норм з більш загальних, норм, які передбачають відповідальність за окремі випадки вчинення загальних видів злочинів і т.ін.. Конкуренція норм, яка не має відповідного обгрунтування, призводить лише до ускладнень кваліфікації злочинів і спричинюється до численних судових помилок.

Конкуренція кримінально-правових норм буває кількох видів:

1) конкуренція загальної  і спеціальної норм;

2) конкуренція безпосередніх об'єктів посягання різних кримінально-правових норм;

3) конкуренція цілого  — всіх ознак певного складу  злочину і частини — певної  кількості цих ознак; 

4) конкуренція кваліфікуючих  ознак одних и тих самих  кримінально-правових норм.

Конкуренція загальної і спеціальної кримінально-правових норм виникає з прагнення законодавця диференціювати кримінальну відповідальність шляхом виділення із загальної норми спеціальних норм, які передбачають або більш сувору або пом'якшену відповідальність порівняно із загальною нормою. Наприклад, загальною нормою про відповідальність за умисне вбивство є норма ст. 94 КК. Але законодавець вважає, що навмисне вбивство вчинюється за дуже різних обставин, які або суттєво обтяжують відповідальність (вбивство двох потерпілих, повторне вбивство, вбивство з особливою жорстокістю і т.ін.), або значно пом'якшують відповідальність (вбивство у відповідь на протизаконне насильство з боку потерпілого чи вбивство в стані необхідної оборони). Щоб зробити відповідальність і покарання за вбивство відповідними цим обставинам, законодавець виділив із загальної норми ст. 94 КК спеціальні норми: ст. 93 — про відповідальність за навмисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин, статті 95 і 97 — про відповідальність за навмисне вбивство, вчинене за пом'якшуючих обставин (у стані фізіологічного афекту, спричиненого протиправними діями потерпілого в стані необхідної оборони, але з перевищенням її меж).

При застосуванні загального правила кваліфікації злочинів при  конкуренції загальної і спеціальної норм, згідно з яким діяння повинно кваліфікуватися лише за спеціальною нормою, треба мати на увазі дві дуже важливі обставини:

1. Конкуренція загальної  і спеціальної норм вирішується  з допомогою цього правила  лише за умови, що винна особа  вчинила один злочин. Якщо ж винна особа вчинила два або більше (кілька) злочинів, то кваліфікація цих злочинів залежатиме від виду сукупності злочинів. Якщо вчинені злочини утворюють ідеальну сукупність, то їх кваліфікують як один злочин за правилом: при ідеальній сукупності злочинів, діяння кваліфікується як один злочин за спеціальною кримінально-правовою нормою, оскільки загальна і спеціальна норми не можуть утворювати ідеальної сукупності злочинів.

При реальній сукупності злочини можна кваліфікувати  за сукупністю загальної і спеціальної норм.

 

 

Види злочинів у сфері службової діяльності  

(ст. 364). Закон визначає  зловживання владою або службовим  становищем як умисне, з корисливих  мотивів чи в інших особистих  інтересах або в інтересах  третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Об'єктивна сторона цього злочину має три обов'язкових ознаки: 1) використання службовою особою влади або службового становища всупереч інтересам служби, яке полягає у певних дї'ях або бездіяльності суб'єкта; 2) настання наслідків у вигляді істотної шкоди правоохоронюваним інтересам; 3) причинний зв'язок між діянням і наслідками.

Згідно із законом, службовим  зловживанням може бути визнане лише таке діяння службової особи, яке  визначалося її службовим становищем і було пов'язано із здійсненням  нею прав і виконанням обов'язків, якими ця особа наділена відповідно до обійманої посади. Отже, не буде складу цього злочину, якщо службова особа, домагаючись потрібного їй рішення, використовує не свої повноваження, а особисті зв'язки, свій авторитет, дружні або родинні відносини з іншими службовими особами тощо.

Суб'єктивна сторона  службового зловживання характеризується умисною або змішаною формою вини. Діяння вчиняється тільки з прямим умислом, а щодо наслідків, передбачених частинами 1 і 2 ст. 364 — вина може бути у формі умислу або необережності. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони злочину є мотив: 1) корисливі мотиви; 2) інші особисті інтереси; 3) інтереси третіх осіб.

Перевищення влади або  службових повноважень (ст. 365). Перевищення  влади або службових повноважень  — це умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав,чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охороню-ваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Об'єктивна сторона цього злочину полягає: 1) в перевищенні влади або службових повноважень шляхом вчинення активних дій, які виходять за межі наданих суб'єкту прав чи повноважень; 2) в заподіянні істотної шкоди охоронюваним законом інтересам; 3) наявності причинного зв'язку між діянням та його наслідками.

Щоб вирішити питання  про те, чи виходять дії службової  особи за межі наданих їй повноважень, необхідно з'ясувати, яким саме нормативним  актом вони регулюються, і які  положення цього акту були порушені.

Службове підроблення (ст. 366). Під службовим підробленням закон розуміє внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення документів, а також складання і видачу завідомо неправдивих документів.

Предметом цього злочину є офіційні документи, тобто та інформація, яка зафіксована у формі, передбаченій законом на будь-якому матеріальному носії (папері, магнітної, кіно-, відео- або фотоплівці, дискеті тощо) з метою її зберігання, використання або розповсюдження і яка складається або видається службовими особами від імені державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності для посвідчення фактів, що мають юридичне значення, офіційні документи повинні бути складені у відповідній формі і мати всі необхідні реквізити (підпис, штамп, печатку тощо). Офіційними можуть бути визнані і приватні документи за умови, якщо вони передані і знаходяться у веденні (діловодстві) відповідних органів або установ.

Об'єктивна сторона підроблення може полягати в одній з таких дій: 1) внесення до документів неправдивих відомостей; 2) інше підроблення документів; 3) складання неправдивих документів; 4) видача неправдивих документів.

Якщо підроблення було вчинено службовою особою лише як готування до вчинення іншого злочину або винний намагався використати підроблений ним документ для вчинення іншого злочину, але не довів його до кінця з причин, що не залежать від його волі, його дії кваліфікуються за сукупністю — за статтями 366, 14 або 15 і тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за відповідний злочин. За сукупністю слід кваліфікувати і випадки, коли підроблений службовою особою документ використовується нею для вчинення іншого закінченого злочину. Однак, якщо підроблення є необхідною ознакою іншого складу злочину (наприклад, ч. 2 ст. 372) або утворює спеціальний склад злочину (наприклад, ч. 2 ст. 158), дії винного додатково кваліфікувати за ст. 366 не потрібно.

Суб'єктом підроблення  може бути тільки службова особа. Тому, якщо його вчиняє приватна особа, то залежно від конкретних обставин справи відповідальність наступає за ст. 358 або іншими статтями КК.

Службова недбалість (ст. 367). Недбалість — це невиконання  або неналежне виконання службовою  особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб.

Об'єктивна сторона недбалості характеризується: 1) невиконанням (бездіяльність) або неналежним виконанням (дія) службових обов'язків через несумлінне ставлення до них службової особи; 2) настанням наслідків у вигляді істотної шкоди (ч. 1) або тяжких наслідків (ч. 2); 3) причинним зв'язком між неналежною поведінкою по службі та наслідками, що настали.

Для об'єктивної сторони  недбалості необхідно встановити: а) нормативний акт, яким визначається компетенція службової особи; б) коло службових обов'язків, покладених на неї цим актом у встановленому порядку; в) яким способом і які конкретні дії суб'єкт повинен був здійснити за даних обставин; г) чи мав він реальну можливість виконати ці дії; д) в чому виразилися допущені ним порушення і е) які наслідки вони спричинили.

Суб'єктивна сторона недбалості частіше за все виражається у необережній формі вини як щодо діяння, так і щодо його наслідків. Можлива і змішана форма вини — умисел щодо діяння і необережна форма вини щодо наслідків цього діяння.

Суб'єктом недбалості може бути тільки службова особа. Однак, якщо вона порушує не службові, а суто професійні обов'язки, її дії не можуть кваліфікуватися за ст. 367 і містять (при наявності інших ознак) склад іншого злочину (статті 131, 137, 140 тощо).

Хабарництво включає  в себе три самостійних склади злочину: одержання хабара (ст. 368), давання хабара (ст. 369) і провокацію хабара (ст. 370).

Одержання хабара (ст. 368) — це одержання службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах  того, хто дає хабар, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.

Хабар як предмет цього  злочину — це незаконна винагорода матеріального характеру, яка може являти собою майно, в тому числі  вилучене з вільного обороту (гроші, в тому числі в іноземній валюті, цінні папери, матеріальні цінності), право на майно (документи, що дають право на одержання майна або право вимагати виконання майнових зобов'язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них або від права на майно, безкоштовне надання послуг майнового характеру тощо).

Послуги, пільги і привілеї, що не мають матеріального змісту, не можуть визнаватися предметом  одержання хабара.

Об'єктивна сторона  злочину вичерпується самим фактом одержання хабара. Тому не має значення, виконала або, навпаки, не виконала службова особа обіцяні нею дії (бездіяльність). Для складу цього злочину не має значення також і те, чи мала намір службова особа виконати або ні обіцяні дії (бездіяльність). Не впливає на кваліфікацію і та обставина, чи передали хабар до вчинення службовою особою зумовлених хабаром дій (бездіяльності) — так званий ха-бар-підкуп, або після їх вчинення — хабар-винагорода.

Якщо незаконна винагорода була одержана у зв'язку з виконанням особою не службових, а суто виробничо-професійних обов'язків, склад одержання хабара відсутній. За наявності необхідних умов такі дії кваліфікуються за ст. 354 КК.

Якщо вчинені службовою  особою за хабар дії (бездіяльність) самі по собі є злочинними (службове зловживання, підроблення тощо), вчинене належить кваліфікувати за сукупністю.

Одержання хабара визнається закінченим з моменту прийняття  службовою особою хоча б частини  хабара. При цьому не має значення, чи одержала службова особа хабар  для себе особисто або для близьких їй осіб і як фактично був використаний предмет хабара. Якщо службова особа лише створювала умови (підшуковувала співучасників, обговорювала суму і місце вручення хабара тощо) або виконала певні дії, спрямовані на одержання хабара, але не отримала його з причин, що від її волі не залежали, вчинене слід кваліфікувати як готування до одержання хабара або замах на цей злочин.

Суб'єктивна сторона  одержання хабара характеризується прямим умислом і наявністю корисливого  мотиву.

Якщо особа, яка передає службовій особі незаконну винагороду, не усвідомлює, що вона дає хабар (наприклад, помилково вважаючи, що вона забов'язана сплатити штраф), то і службова особа за одержання хабара відповідати не може. За наявності для цього підстав вона може нести відповідальність за інший злочин (службове зловживання, обман покупців і замовників тощо). Дії службової особи, яка отримала гроші або інші цінності ніби для передачі їх іншій службовій особі як хабар, а насправді мала умисел їх привласнити, слід кваліфікувати не як одержання хабара, а як шахрайство (ст. 190) і службове зловживання (ст. 364), а за наявності для цього підстав і як підбурювання до замаху на давання хабара (ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15 і ст. 369).