Теорії об’єкта злочину в кримінальному праві

Давання хабара (ст. 369) нерозривно пов'язано з його одержанням і полягає в передачі службовій особі матеріальних цінностей, права на майно або у вчиненні на її користь дій майнового характеру за виконання (невиконання) в інтересах того, хто дає хабар або третіх осіб, дій з використанням службового становища.

Давання хабара є закінченим злочином з моменту прийняття  службовою особою хоча б його частини. Якщо запропонований хабар не прийнятий, відповідальність настає за замах на давання хабара.

Провокація хабара (ст. 370) — це свідоме створення службовою  особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування або одержання хабара, щоб потім викрити того, хто дав або взяв хабара.

З об'єктивної сторони  провокація хабара полягає в штучному створенні службовою особою таких  обставин і умов, що зумовлюють або  пропозицію, або одержання хабара. Способи провокації можуть бути самими різними (натяки, пропозиції, поради, рекомендації, умовляння тощо). Тому є підстави вважати, що злочин, передбачений ст. 370, є, як правило, різновидом підбурювання, виділеного в спеціальну норму щодо хабарництва. Однак провокація матиме місце і за відсутності ознак підбурювання, коли винний штучно створює умови для давання-одержання хабара, діючи при цьому потайки (лише натяками, поволі, нишком).

З суб'єктивної сторони  винний діє тільки з прямим умислом (завідомо, свідомо), керуючись при цьому різними мотивами (помста, кар'єризм, заздрість, пихатість, прагнення уславитися як «борець» з корупцією, поліпшити показники в роботі тощо) і переслідуючи спеціальну мету — викрити того, хто дав або взяв (або того та іншого) хабара.

Суб'єктом провокації хабара є тільки службова особа. Коли приватна особа схиляє іншу особу  до одержання чи давання хабара, вона відповідає за підбурювання до злочину  за ч. 4 ст. 27 і за статтями 368 або 369 КК.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Призначення покарання  за сукупністю злочинів

1. При сукупності злочинів  суд, призначивши покарання (основне  і додаткове) за кожний злочин  окремо, визначає остаточне покарання  шляхом поглинення менш суворого  покарання більш суворим або  шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

3. До основного покарання,  призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові  покарання, призначені судом за  злочини, у вчиненні яких особу  було визнано винною.

4. За правилами, передбаченими в частинах 1-3 цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення вироку у першій справі. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за першим вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.

1. Сукупність злочинів  є одним із видів множинності  злочинів.

Призначення покарання  за сукупністю злочинів проходить дві стадії: 1) суд призначає покарання окремо за кожен злочин; 2) суд призначає остаточне покарання за їх сукупністю.

2. Остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається судом на основі одного із трьох принципів: 1) поглинення менш суворого покарання більш суворим; 2) повного складання призначених покарань; 3) часткового складання призначених покарань.

За загальним правилом, встановленим ч. 2 ст. 70, остаточне покарання  визначається в межах, встановлених нормою Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Виняток з цього правила становить ситуація, коли хоча б один із злочинів є умисним тяжким чи особливо тяжким. У такому випадку суд вправі призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Передбачені законом  правила призначення покарання  за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами  однієї статті кримінального закону, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. Повною мірою це стосується також дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші - як готування, замах або співучасть у злочині. Однак за окремими пунктами статті КК, які не мають самостійних санкцій, покарання за сукупністю злочинів не призначається. При виборі принципу призначення покарання (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання призначених покарань) суд повинен враховувати, крім даних про особу винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять в сукупність, форму вини і мотиви вчинення кожного з них, вид сукупності (реальна чи ідеальна), тяжкість наслідків кожного злочину окремо та іх сукупності тощо.

3. До остаточного визначеного  покарання можуть бути приєднані  додаткові покарання, призначені  судом за злочини, у вчиненні  яких особу було визнано винного.

За правилами, визначеними  в ч. ч. 1-3 ст, 70, призначення покарання застосовується і в тих випадках, коли після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, який вчинено до постановлення попереднього вироку. За таких обставин до строку остаточно призначеного покарання зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими ст. 72, У цьому випадку процес призначення покарання проходить три стадії: 1) призначення покарання за розкритий злочин; 2) визначення остаточного покарання за сукупність злочинів; 3) зарахування в строк остаточного покарання повністю чи частково відбутого покарання за попереднім вироком. Усі названі стадії відображаються в резолютивній частині вироку. При цьому остаточне покарання не може бути нижчим від покарання, призначеного за попереднім вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні покарань суд має виходити з розміру всього покарання, призначеного за попереднім вироком, а не з його невідбутої частини.

Іноді після постановлення вироку в справі встановлюється, що винний як до постановлення вироку в справі, так і після його постановлення вчинив ще й інші злочини. За таких обставин спочатку призначається покарання за сукупністю злочинів (ст. 70), а потім - за сукупністю вироків (ст. 71).

 

1. Загальна  характеристика юридичного складу  злочину.

2. Основні системно-структурні  характеритстики юридичного складу  злочину. Елементи і ознаки  складу злочину.

Складом злочину називають  передбачену кримінальнним законом  сукупність ознак, при наявності яких скоєно суспільно небезпечне діяння може бути признано злочином.

-склад злочину являє  собою певну сукупність об’єктивних  і суб’єктивних ознак, що визначають  конкретне суспільно небезпечне  діяння як злочинне;

-склад злочину утворює  сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак;

-тільки в кримінальному  законі встановлюється сукупність  зазначених ознак;

-перелік складів злочинів, передбачених кримінальним законом,  є вичерпним;

-тільки в складі  злочину визначається характер  і обсяг відповідальності за вчинений злочин.

Юридичний склад злочину  – не єдина юридична конструкція  в кримінальному праві.

1.Юридичний склад злочину  – різновид юридичної конструкції  в кримінальному праві, за допомогою  якого законодавець фіксує (моделює)  певний тип суспільно небезпечної поведінки як злочин певного виду.

2.Юридичний склад злочину  не зводиться до опису в  кримінальному законі характерних  ознак лише поведінки особи;  ця конструкція відтворює (моделює)  в кримінальному праві поєднання  певної поведінки з іншими  обставинами (юридичними фактами), і тільки таке поєднання надає цій поведінці характеру злочину певного виду.

3.Юридичний склад злочину  є єдиною й універсальною юридичною  конструкцією, в межах якої фіксуються  певний тип суспільно небезпечної  поведінки як злочин певного виду.

Загальна структура  юридичного складу злочину.

Внаслідок систематизації юридичний склад злочину уявляється відображенням чотирьох груп юридичних  фактів, що стосуються:

а)об’єкта злочину, тобто  тих соціальних цінностей, які можуть постраждати внаслідок відповідного діяння;

б)суб’єкта злочину, тобто  особи, яка його вчинила;

в)об’єктивної сторони  злочину, тобто зовнішнього прояву діяння, а також – у багатьох випадках – тих обставин навколишнього  середовища, які, на думку законодавця, впливають на визнання діяння злочином певного виду (окремим різновидом такого злочину);

г)суб’єктивної сторони  злочину, тобто тих внутрішніх процесів у психіці суб’єкта, які певним чином пов’язані із зовнішньою, «об’єктивною», стороною діяння.

Об’єкт злочину –  це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди завдає певної шкод. Це те благо (цінність), яке поставлене під охорону кримінального закону. Тому об’єктом злочину визнаються певні суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об’єктивна сторона  – зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого кримінальним законом діяння (дії або бездіяльності), що заподіває або створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину.

Обов’язковими (необхідними) ознаками об’єктивної сторони як елемента складу виділяють діяння (дію або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки і причинний зв’язок. Тому в злочинах з матеріальним складом має бути встановлений причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) і суспільно небезпечним наслідком, що настав.

Суб’єкт злочину – це особа, яка вчинила злочин. Згідно з чинним законодавством, суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, яка досягла певного віку. Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації тощо) не можуть бути суб’єктами злочинів. Недопус-тимою є колективна відповідальність за злочини, вчинені окремими особами.

Суб’єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, бо вона включає в себе ті психічні процеси, які характеризують свідомість і  волю особи в момент вчинення злочину.

Ознаками суб’єктивної сторони як елемента складу визнається вина, мотив та мета злочину.

Обов’язковою (необхідною) основною ознакою суб’єктивної сторони  будь-якого складу злочину є вина особи, яка може бути виражена в формі  умислу або необережності. В разі відсутності вини немає складу злочину, навіть якщо внаслідок дії (бездіяльності) настали передбачені кримінальним законм суспільно небезпечні наслідки.

Злочин вважається вчинений умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків (ст.8 КК).

Коли особа, яка вчинила  злочин, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків  свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити, такий злочин вважається вчиненим з необережності.

Оскільки вина є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони, то дії, вчинені без вини, не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Слід розрізняти необхідні (обов’язкові) і факультативні (необов’язкові) ознаки складу злочину.

Необхідні – це ті зазначені  ознаки складу злочину, які є обов’язковими для будь-якого складу злочину.

Факультативними – визнаються ті ознаки, на які додатково вказує законодавець при описуванні складів  окремих злочинів. До таких слід віднести: час, місце, обстановку та спосіб вчинення злочину (характеризують об’єктивну сторону), мотив і мету (характеризують суб’єктивну сторону), а також ознаки спеціального суб’єкта злочину.

Класифікація юридичних  складів злочинів за способом їх описання в кримінальному законі

За характером структури  складів злочину, тобто за способом описання їх ознак безпосередньо в кримінальному законі, всі вони можуть бути поділені на прості та складні.

Простий склад злочину  – це юридичний склад, «специфічна» частина якого містить описання єдиного за своїм змістом діяння, що вчиняється в межах однієї та тієї самої форми вини.

Складний склад злочину  – це юридичний склад, «специфічна» частина якого містить описання одного ускладненого чи кількох різних за змістом альтернативних діянь, що можуть вчинитися з різними формами  вини, різними способами або призвести до кількох наслідків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У СФЕРІ БОРОТЬБИ З НЕЗАКОННИМ ОБІГОМ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ, БОЄПРИПАСІВ, ВИБУХІВКИ ТА ВИБУХОВИХ  ПРИСТРОЇВ.

Основною характерною  ознакою зброї, бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв та радіоактивних  матеріалів  є їх призначення - ураження живої цілі, знищення чи пошкодження оточуючого середовища. Вони можуть бути як саморобними, так і виготовленими промисловим способом.

До вогнепальної зброї, яка є  предметом злочинів, передбачених статтями 262-264,  410 КК, належать усі види бойової, спортивної,  нарізної мисливської зброї,  як серійно виготовленої,

так  і саморобної чи переробленої,  для проведення пострілу з якої використовується сила тиску  газів,  що  утворюється  при  згоранні вибухової речовини (пороху або інших спеціальних горючих сумішей). Предметом злочину,  передбаченого ст.  264 КК (  2341-14  ),  крім зазначених   вище   видів   вогнепальної  зброї  може  бути  також гладкоствольна мисливська зброя.

Пневматична зброя,  сигнальні,  стартові,  будівельні, газові пістолети  (револьвери),  пристрої  вітчизняного  виробництва  для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, ракетниці, а